«Я йшов на визвольну боротьбу. Ми переможемо!»

Ще 8 березня, на початку вторгнення РФ на територію Криму, я прийшов до Бориспільського військкомату, а вже 10-го мені зателефонували, що від’їзд о 17.00... Друзям по телефону повідомив, що їду до Криму зупиняти росіян. Товариш прийшов проводжати мене після роботи у костюмі і черевиках, у такому «обмундируванні» зі мною і поїхав...

Нас відправляли без висновків медичної комісії. Звичайно, я на здоров’я не скаржуся, але були хлопці із штучними суглобами, іншими проблемами...

Спочатку потрапив до зв’язківців, для мене все було незрозуміле. І я перевівся у десантні війська до Миколаєва (оскільки під час строкової служби у 2004 — 2005 роках служив десантником у Житомирі).

У Донецькому аеропорту провів дві ротації по 10 днів. Увесь цей час ми були в повному обмундируванні, у холоді, під дощем мокнули... Після надмірної втоми година-друга відпочинку іноді здавалася повноцінним сном. Був випадок, коли у хлопця навіть відмовили нирки... Тому більш ніж 10 днів там фізично витримати дуже складно.

Важко ще більше морально, коли в аеропорту не відчуваєш підтримки генералів, які не дозволяють використовувати артилерію. Але у полон там ніхто не здається, там стоять найвідважніші. До речі, у Кадирова воїни нікудишні, немає у них того духу, який притаманний українським воїнам. І хоча наш батальйон на 60 — 70% становлять мобілізовані, з’ясувалося, що український боєць-сантехнік значно сильніший духом за найманця-бойовика.

У Донецькому аеропорту хлопці жартували, що моя доля — аеропорт, бо я до війни працював в аеропорту «Бориспіль», а потім у «Жулянах».

«ДВІЧІ БУЛИ СИТУАЦІЇ, КОЛИ Я ВЖЕ ПРОЩАВСЯ З ЖИТТЯМ»

Чи було страшно? Звичайно. Смерть ходить поруч, тому страшно. Інстинкт самозбереження ніхто не скасовував. Потрібно діяти, не опускати рук у жодній ситуації. Є велике бажання жити далі. Мені 28 років, я хочу ще багато побачити і зробити. Двічі були такі ситуації, що я вже прощався з життям... Спочатку і батько не знав, де я. І тоді я йому написав, якщо щось трапиться, то шукайте в Донецькому аеропорту. Мама не знає досі. Ми розуміємо, що кожної миті тебе може наздогнати куля, то як же не мати страху? Але відступати нам немає куди!

Донецький аеропорт захищають звичайні хлопці, а не якісь «кіборги». Немає там жодних шварценеггерів двометрових... Можна бути з виду амбалом, а в бою сісти і заплакати. Фізична форма теж важлива, але головне — моральний стан воїна, психологічна витримка. Після перебування в аеропорту стан дійсно тяжкий. Іноді хлопці відмовляються їхати додому у 10-денну відпустку, щоб не хвилюватися, бо потім важко повертатися на війну... Так, є й такі, що приписують собі заслуги, героїчні подвиги, розповідають про участь у боях... А насправді сидять десь у Краматорську, охороняють генералів, їдять шашлики, а додому телефонують і розповідають, як вони героїчно воюють...

Іноді ми забували про страх: коли треба було пораненого друга винести з-під обстрілів снайперів. Ми завжди забираємо своїх загиблих побратимів. Воїн повинен бути похований гідно! Хоч і в гробу, але має повернутися до рідних...

У Донецькому аеропорту воюють військові ЗСУ і «Правий сектор». Хлопці з «Правого сектору» самовіддано захищають українську територію, безстрашно воюють, але для влади вони й сьогодні — організоване злочинне угруповання. Їм не дають зброю. Вони збирають зброю трофейну і нею воюють. Вони не отримують заробітної плати на війні. Дехто з них говорить: «Хлопці, ми вам заздримо. Ми однаково воюємо, сидимо в однакових умовах, куля чатує на кожного з нас... Якщо поранення, то я ховаюся, щоб у лікарні не запитали, де я отримав вогнепальне поранення...»

У першому заїзді в Донецькому аеропорту зі мною був 18-річний юнак з «Правого сектору» із позивним «Сєвєр», який мужньо загинув. Я не можу збагнути, чому наша держава відмовляється від таких героїв? Цим вона вбиває у них патріотизм...

У мене, командира відділення, зарплата дев’ять тисяч гривень. Я міг удома попрацювати на двох роботах і заробити ті ж самі гроші, там не стріляють щодня і ти не втрачаєш друзів...

«МЕТА ОДНА — ЗАХИСТИТИ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ»

На війні значна частина тих, хто був на Майдані і сьогодні продовжують боротися за вільну Україну. А частина є таких, які говорять, що в усьому винен Майдан. Вони навіть не знають правди про Бандеру, ні історії України, але також самовіддано воюють. Хоча уживаємося ми нормально, оскільки мета одна — захистити українські землі. Нас об’єднує те, що Україна має бути цілісною!

Я йшов на визвольну боротьбу! Я вірю, що ми переможемо! Але не з цією владою. Я не проти Порошенка, але досі ніхто не наказаний за розстріли на Майдані, гроші як крали, так і крадуть, як Печерський суд вирішував, так і продовжує... Я розумію, що не так це все швидко можна зламати... Можливо, Порошенко щось і задумав для того, щоб ми перемогли, але ми не відчуваємо реальної підтримки...

Війна мала була закінчитися ще до вересня. Літнє перемир’я тільки дозволило зайти на нашу територію російським військам. Сепаратистів тоді можна було б швидко здолати. Бо коли противник біжить, його простіше знищувати. А перемир’я дозволило ворогу закріпити свої позиції. Але ж якби цього перемир’я дотримувалися... Під час цього перемир’я загинуло значно більше наших солдатів.

Хотілося б звернутися до генералів українських ЗС: хоч би один приїхав на передову, в Донецький аеропорт... В аеропорту постійно обстрілюють, усе кришиться над головою, а нам говорять, що не можна стріляти у відповідь. То ти не розумієш, що це за війна?.. Але командир роти завжди був з нами, комбат також. У нас бойові командири!

На мій погляд, сьогодні на Донбасі не війна йде, а політичні ігри, де генерали слухають політиків, а сміливості у них просто не вистачає. Перемир’я треба оголошувати лише тоді, коли вижмемо гадів з нашої території! І менше жертв було б. Потрібно дати зрозуміти нарешті, що Донецька і Луганська області — це Україна, і влада має бути там тільки наша.