Як переорієнтувати мозок?

Два роки тому Віктор Ющенко підписав указ про створення в Україні Інституту мозку. Його керівником повинен був стати відомий нейрохірург, професор, доктор медичних наук Андрій Слюсарчук. В Україні та світі він відомий завдяки своїм успішним операціям на мозку, рекордам із запам’ятовуванням чисел (2010 року він довів можливість відтворити будь-яку цифру числа «пі» після коми в межах 30 мільйонів цифр) та перемозі в травні цього року над шахматною програмою «Рибка». За роки свого навчання професор Слюсарчук прочитав і запам’ятав 2600 книжок з історії та теорії шахів (усього він знає напам’ять понад 20 000 книжок). Він називає себе «одним із небагатьох представників цивілізації, якому випадково було дано добратися до цієї верхівки», адже вчений на практиці показав результат — можливість реально використовувати великі об’єми пам’яті.

Усі його досягнення, в тому числі публічні виступи з такими трюками, як, наприклад, гіпнотизація свині, що дуже полюбляє теперішнє телебачення, — це частини цілого, над яким він працює майже двадцять років: робота над вивченням і розшифруванням феноменів пам’яті людини, її життєвого сценарію, точніше — над розгадкою механізму залежності людини від свого попереднього досвіду. Тобто йдеться про різного роду залежності, в тому числі — від хімічних речовин. Це засекречена тематика, над нею Андрій Тихонович розпочав роботу ще в Москві, де, до речі у 12 років закінчив середню школу, а в 17 — медичний університет, зате сьогодні через цей гриф він не має спокою. «Не буває тижня, щоб до Міністерства освіти і науки, молоді і спорту України не зверталося по кілька громадян із запитанням, чи справді Слюсарчук — професор, чи справжні в нього наукові ступені», — зізнався «Дню» директор Департаменту роботи з персоналом та керівними кадрами міністерства Ігор Некрасса. — В Андрія — закрита тематика, яка не підлягає оприлюдненню. Зараз такого немає, коли є щось засекречено — то це велика рідкість. Ми документально підтверджуємо, що пан Слюсарчук — справді той, за кого себе видає». Нещодавно відомі громадські діячі надіслали Президентові України звернення на захист Слюсарчука, в якому йдеться про необхідність профінансувати створення Інституту мозку, що донині залишається лише на папері, але це нічого це не дало. Тож про долю Інституту мозку — інституту, який діє в Росії, в усіх країнах Європи, США, Індії, Ірані, — говоримо з доктором медичних наук, професором Андрієм Слюсарчуком.

— Андрію Тихоновичу, на вашу думку, чому досі не запрацював в Україні Інститут мозку і коли це може статися?

— Якщо говорити про створення Інституту мозку, то наказ підписано давно і навіть здавалося, що ось-ось ідея мала б знайти свою реалізацію, але було дуже багато підводних течій, і на цей процес реагували наші академічні мужі з галузі нейронауки. Причому саме на мої дослідження, і мене звинуватили в тому, що в мене немає диплома, вчених ступенів, що я — не фахівець і нічого з себе не представляю. Я кілька років відмивався від того й доводжу, що можу реалізувати цей проект в Україні. Тому, щоб інститут відбувся, мені сприяють у Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту. Ведуться переговори з ректорами, різними лабораторіями, пробуємо організувати велику лабораторію в Національному університеті ім. Т. Шевченка і кафедру відповідного профілю. Це складно, тому що досвіду створення такої моделі не існує. Адже це буде не суха кафедра. Я маю реальну потребу в експериментальній лабораторії, де і теоретично, і практично зможу реалізувати ці проекти. До речі, один з елементів наукової роботи ми подали на державну премію.

— Якщо говорити про залежність, то з якими проблемами ви хотіли би працювати — із залежними від наркотиків, алкоголю, ігор...

— ...нещасного кохання. Від якого люди теж іноді бувають залежними. Інколи ми можемо виходити з ситуації самостійно, а бувають обставини, коли людина настільки закохалася, настільки прописався цей сценарій в її свідомості й пам’ять грає з нею жахливу гру, що в подальшому ця людина не може ні одружитися, ні нормально жити без тієї іншої чи іншого.

— Але для цього існує психотерапія. Можна ж програти травмуючу ситуацію, ще раз її пережити і створити новий сценарій.

— Можна, але не зовсім. Ви перенавчаєте мозок, і в багатьох випадках це працює, а в багатьох — ні. Ось це — мобільний телефон. Він має свою архітектуру, в ньому є різні схеми, технології. Передусім, це фізика, специфічні закони, які людство використало на свою користь. Я включаю музику в телефоні, і ця архітектура «грає». То наші з вами психічні прояви — це музика, але, впливаючи на музику, ми не можемо змінити архітектури телефону. Тобто, розмовляючи з вами, я не можу змінити генної нейрон-медіаторної системи, яка вже прописана в мозку. Не можу змінити доти, доки не зрозумію, яким чином мозок усе це прописує, з використанням яких генних комбінацій, які речовини беруть активну участь у цьому, які задіяні пептиди. І тільки впливаючи на ці пептиди, на їхню кількість, їхню питому вагу, на організацію роботи генного апарату, ми можемо зрозуміти й керувати цим процесом. Психотерапія виникла тому, що людство стояло ще дуже далеко від розуміння того, як працює мозок. А якось рятуватися було потрібно. Якщо глибше копнути, то можна сказати, що мозок навчається, використовуючи другу сигнальну систему — слово, жести, міміку, і, можливо, в цьому закладено якийсь ресурс психотерапії — переграти, переорієнтувати.

Але ми з вами говоримо про обставини, коли життя з нами грає радикальні позиції, про патології; коли мозок так зіграв, так запам’ятав партнера, так зафіксувався, що той образ став фігурою, а все решта — фоном. І нам потрібно зрозуміти, яким чином мозок створює цю фігуру — на що ми реагуємо. Тоді в пацієнта, який «застряне», опиниться в певній жахливій ситуації, завдяки нашому методу, з допомогою таблетки («таблетка» — це метафора) зможемо зняти цю болісну проблему.

Ще один приклад — так звані крайні поведінкові моделі злочинності. Візьмемо Онопрієнка, який сидить до сих пір. Адже його хтось створив. І ми з вами знаємо, що він не виник просто так, він є наслідком дуже копіткої «праці» багатьох ідіотів в його житті — всіх, хто знущався з нього, хто його зрадив. Це — теж жахливий досвід.

Я — вчений, який дуже близько, незважаючи на складність самої проблеми, вивчає святая святих — роботу мозку. Але не з погляду психічної складової, а під кутом зору функціонування генного апарату, роботи нейропептидної, нейромедіаторної системи, на рівні клітини нейрона. Основна теза, що мозок — це система й орган, який допомагає нам з вами адаптуватися до середовища. Тож я ставлю собі запитання: яким чином мозок адаптується, які механізми спрацьовують при цьому? Залежності — це також форма, в якій наш мозок навчився. І дослідивши механізми того, як ми навчаємося під дією того чи іншого впливу, ми матимемо декілька цікавих позицій. Насамперед — зможемо якісно управляти процесом. Адже коли ми з вами щось знаємо про мозок — усе ж таки людство щось напрацювало, то все це залишається на інтуїтивному рівні, його не вивчено до кінця.

— Доведено, що 95% усього, що робить людина, вона робить автоматично, використовуючи попередній досвід, стереотипи. Ви вважаєте, що все це можна змінити й відкрити людині необмежені можливості?

— Ми — це набутий досвід мозку, і, я гадаю, що цей досвід можна не просто знімати, а й переписувати. Дали «таблетку» («таблетка» — це метафора), схема переорієнтувалася — фігури стерлися.

— Вам не здається, що це — надто просто? А де моральна відповідальність людини за скоєне, адже злочинець повинен щось усвідомити. На прикладі того ж Онопрієнка — покаятися?

— Для того, щоб людини це усвідомила, в неї потрібно закласти ці установки. Ми з вами є продуктами того середовища, в якому виросли, і це не був наш вибір. Іноді за нас вибрали, а ми тепер відігруємо сценарій. І те, чим я хочу займатися — це розібратися, яким чином це робиться. Коли ми здійснимо ці дослідження, коли ми їх доведемо, то зробимо цей процес таким, яким можна керувати, зробимо його на користь людині. Чи закладені там якісь жахливі метаморфози? Безперечно, так, недарма ці дослідження закрили (в Росії). Чому? Тому, що ми дійшли до результатів. Але вони набули двоякості: ми дійшли до ситуації, де за допомогою певних моделей (не буду описувати — не маю права) наркоман майже звільнявся від залежності. Але він набував інших побічних ознак — він забував, хто він та що він. До цієї роботи в Москві було залучено п’ять інститутів. І проблема виявилася в тому, що ці дослідження можна використовувати не лише на користь і не лише в медицині, а й у політиці. Їх можна використовувати, аби знищити особистість. Дав «таблетку» — і немає пам’яті. Немає людини.

— Не думали про приватних інвесторів, якщо державі не потрібні ці дослідження?

— Якщо я навіть приведу сюди приватних інвесторів, то хто дозволить мені це робити? Це — державний проект. Багато хто хотів би профінансувати цю роботу, але я — не злочинець. І по-друге, інформацію потрібно ховати, захищати. Вона має різні аспекти — позитивні й негативні. За Інститутом мозку стоїть серйозна позиція, і тільки державницька політика може дати можливість відбутися цій науці. Не буде держави — не буде цієї науки.