Як сотні гривень рятують тисячі життів

Фондів та об’єднань, що підтримують військових, зараз в Україні десятки. Вони взяли на себе функції Міноборони та Генштабу щодо забезпечення солдатів, починаючи від спідньої білизни та закінчуючи кровоспинними препаратами та тепловізорами. На своїх сторінках у соцмережах можуть дозволити собі і порадіти, і посердитись, і навіть радити українцям самими братися за подібну роботу, а не чекати, поки за тебе це зробить хтось інший. У них є свій погляд на війну, мирне життя і де шукати з’єднувальні ланцюжки між цими різними світами. Але це швидше думки на майбутнє. Автор проекту «Повернись живим» Віталій ДЕЙНЕГА на час зустрічі мав інший клопіт — роздобути приціл для однієї з гвинтівок, яку передали військовим у Донецький аеропорт. До речі, назвали їх «Оля» та «Вікуся» — іменами дівчат, на плечах яких теж тримається проект.

— Віталію, як служать гвинтівки зараз?

— Працюють гарно. Раніше сепаратисти ходили від наших хлопців в аеропорту на відстані кілометра спокійно, після появи гвинтівок бігають. Зараз ми шукаємо тепловізійний приціл для однієї з них, щоб можна було стріляти і вдень, і вночі.

— Як ви знайшли їх і яким чином передали в аеропорт?

— Їх привезли у магазин зброї, але явно не для мисливців, щоб полювати на кабанчиків. Формально збройний магазин подарував гвинтівки військовій частині, а реально заплатили в касу і підказали, куди подарувати. Не можна просто свою гвинтівку віддати воякам, ви маєте подарувати її магазину зброї, військова частина має попросити в нього про такий подарунок, магазин просить у Міноборони право на такий подарунок, а Міноборони — такого ж права у МВС, а МВС — у дозвільної системи. Маючи всі ці листи, можна передати гвинтівки бійцям.

— Чи спілкуєтеся з Міноборони чи Генштабом і чи є взаєморозуміння?

— Із Генштабом плануємо спільні проекти. Радше за все будемо працювати над зброєю стримування. Ми хочемо відремонтувати усі «Смерчі», що є в української армії, за кошти приватних спонсорів. Через складнощі бюджетних процедур може зупинитися ремонт.

ВОЛОНТЕРСЬКА ПЕРЕВІРКА — ЯК ПРАЦЮЮТЬ ЇХНІ ПОДАРУНКИ НА ФРОНТІ

— Який зараз реальний стан забезпечення вояк, бо Міноборони полюбляє звітувати, що всього вистачає, ледве не на 100%, разом з тим у вас є понад 200 заявок від солдатів?

— Не всі бачили навіть літню форму. У нас є так звані норми речового забезпечення: яка має бути форма, скільки штук на рік, які мають бути ґудзики, прописані такі дрібниці, а чи є воно в солдатів — неважливо. І ми не маємо змоги витягувати всі потреби армії, тому вимушені відмовляти, ставити в чергу. Зараз ми інспектуємо заявки. Хлопці, які доправляють речі, пересвідчаться на власні очі, яка реальна потреба у тому, що просять солдати. Ми зробили шкалу критеріїв, за якою будемо приймати заявки і відповідати на них: віддаленість від «зеленки», частота обстрілів, дисципліна, віддаленість від передової тощо.

— А ще ви вимагаєте від військових частин акти прийому-передачі.

— Так, якщо прийде податкова, а треба бути до цього готовим, краще мати усі папери. Людиною, в якої чисте сумління і яка документально може підтвердити, що вона — не шахрай, неможливо маніпулювати. Не розумію волонтерські групи, які цього не роблять, бо вони відкривають дорогу шахраям.

— Як у вас працює служба доставки?

— Іноді я розвожу або наші волонтери, або ж передаємо іншим волонтерським групам. Я разів 12 їздив, намагаюся оминати гарячі точки, зазвичай їду до військової частини під Слов’янськом, де можна переночувати, поспілкуватися з військовими. Якщо ти волонтер — це не означає, що треба їхати під обстріли. Люди чекають від нас ризиків для життя. Якщо хтось мало чого зробив, веде закриту бухгалтерію, але їздить в АТО, у нього більше шансів зібрати гроші, ніж людині, що побудувала правильну структуру та підхід. Наш знайомий зібрав по юридичних особах мільйонів 40, але в АТО рідко їздить.

— Чи допомагаєте зараз добровольчим батальйонам, бо нещодавно ваша група відмовилася підтримувати «Айдар», мовляв, краще зосереджуватися на ЗСУ?

— «Айдару» справді нічого вже не даємо, допомагали дуже багато «Дніпру-2», і про них нічого поганого не скажу. Але буває, що якісь внутрішні нюанси псують репутацію батальйону: хтось напився, хтось краде, бо в нас армія не ідеальна. Але коли попросили бійці «Донбасу» приціл, то передали. Моя думка така — краще допомагати армії, бо це і лишиться у військових частинах. От 80-та львівська бригада, 95-та житомирська теж молодці, третій полк спецназу. Було таке, що передавали «Альфі» приціл, вони сказали, що дуже крутий, давайте дешевший. Для мене це найкраща ознака, що людина нормально ставиться до своєї роботи.

«БУВ ДЗВІНОК ВІД КОМПАНІЇ, ЯКА ПІСЛЯ РОЗМОВИ ПЕРЕРАХУВАЛА ПІВМІЛЬЙОНА»

— Хто ваші спонсори, бо такі пересічні громадяни, як ми, можемо перерахувати кілька сотень гривень, але ж треба мільйони?

— Кілька сотень дуже легко складаються в тисячі, оці рахунки до 500 гривень із 13 мільйонів — це половина. Є постійні меценати. Одна жінка один чи два рази на місяць приносить 20—30 тисяч. Є відомий юрист, тисяч 200 уже своїх заніс. Був дзвінок від компанії, які запитали, чим займаємось, і перерахували півмільйона гривень. Дуже багато допомагає діаспора.

— На вашу думку, наскільки активно зараз працює народний тил? Багато волонтерів скаржаться, що через так зване перемир’я люди «розслабилися»...

— У нас надходження тільки зросли. Більшість волонтерів справді постраждали і скаржаться на зменшення надходжень. Якби були постійні «іловайськи», то вони б тримались або йшли вгору. Якщо падають результати, треба щось змінювати, щоб у певний момент не стати неконкурентоспроможними. Люди вже трохи втомилися передавати на каски та бронежилети.

— Але ж починали працювати саме з берців та бронежилетів, це тепер у вас на порядку денному тепловізори, дальноміри...

— Спочатку були ліхтарики, броніки, але за два-три тижні ми перейшли на тепловізори. Відчули, що це потрібна штука, дорога і на неї мало хто може зібрати. Його мінуси пов’язані з тим, що він маленький, дорогий і його легко вкрасти, від цього ми страхуємось так, що гравіюємо надписом «Не для продажу». Його переваги — це річ, яка реально рятує життя, скільки би броніків не було. От нам дзвонять і кажуть, що з посадки працює снайпер, щоночі є убиті, то снайпера виявити неможливо, він працює з глушником, а тепловізором можна його засікти і знищити. У таких випадках броніки та каска — це як парашут-запаска.

— Яка зараз потреба армії у тепловізорах?

— Тисяча тепловізорів закрила б трохи потреби армії. Є групи спеціального призначення, елітні війська, коли такий прилад має бути один на двох-трьох. Але якщо ми даємо тепловізор на аеропорт, потім іде ротація, то військова частина забирає його з собою, приходять нові солдати і знову їх треба упаковувати.

ПРОПАГАНДА — ЦЕ НЕ ТЕЛЕВІЗОР, А ПАТРІОТИЧНИЙ МУЛЬТИК

— На минулих вихідних було створено Асоціацію волонтерів — що це тепер дасть вам та колегам?

— В асоціації будуть свої комітети для взаємодії з профільними департаментами Міноборони, зокрема я буду брати участь у комітеті з інформаційної політики. Я от спілкувався з людиною з Генштабу, що займається пропагандою, то в його розумінні пропаганда — це купити для хлопців за спонсорські кошти телевізори, поставити їх у шпиталях та базових таборах, щоб дивились українські канали, або проїхатись із мегафоном і крутити Ніну Матвієнко, і ще кричати «Слава Україні!» Нам треба починати з дітей — знімати патріотичні мультики. Висвітлювати вчинки військових. Якщо не показати дітям приклад правильний, то вони знайдуть собі інший. На нашому календарі є фото офіцера, Толіка з 95-ї бригади, який врятує своїх хлопців ціною свого життя, і за це його цінують. Коли я привів до своєї школи двох військових, актовий зал був повен, а після виступу наскільки гучні були овації, я аж відсахнувся. Школярі були так вражені, що зібрали гроші на тепловізор. Запит на це страшний.

— Після закінчення війни ви плануєте благодійний аукціон чи вечірку — в якому це буде форматі?

— Ми зробимо великий благодійний концерт на допомогу пораненим. Коли війна поверне на закінчення, друга фаза нашої роботи — це допомога пораненим, підтримка шпиталів обладнанням. Дуже важлива психологічна реабілітація, щоб ми не мали те, що було після Афганістану. У нас 50 тисяч психологічно складних людей, що бачили на власні очі як убивають їхніх друзів, і їм після фронту, «Градів», «Смерчів» треба або піти в армію, або на звичайну роботу. І їм треба допомогти соціально адаптуватися. Третій етап — хочемо невеликий арт-проект, щоб Київ став кольоровим та красивішим, але спочатку дожити хоча б до другого етапу.