Як вірмени про козаків писали

Появу вірмен на території сучасної України датують ХІ—ХІІ століттями. Упродовж свого тривалого перебування на українських землях вони залишили по собі велику матеріальну й духовну спадщину, зокрема письмові пам’ятки, що допомагають нам не тільки скласти уявлення про розквіт, а згодом, через певні історичні та економічні обставини, і про поступовий занепад десятків вірменських поселень на території сучасної України, а й доносять до нас відгомін подій, що часто ставали доленосними в історії українського народу.

Окреме місце серед них посідає Хотинська битва 1621 року, коли козацькі й польські війська взяли гору над набагато більшою турецькою армією, яку вів на Річ Посполиту молодий войовничий і неврівноважений султан Осман ІІ. За своїми геополітичними наслідками цю перемогу можна було б порівняти з Грюнвальдською битвою 1410 року між військовою потугою Тевтонського ордену і об’єднаними польсько-литовсько-руськими силами. Так само, як звитяга союзницьких військ під Грюнвальдом, підірвавши могутність Тевтонського ордену, зупинила просування німецького лицарства на Схід, так і перемога рівно за два сторіччя під Хотином, фактично стала початком поступового занепаду могутньої Турецької імперії, що впокорила на той час мало не пів-Європи. Прикметно, що цього разу тепер уже супроти спільного східного ворога постали війська, очолювані польським королевичем Владиславом, великим гетьманом литовським Каролем Ходкевичем і видатним запорозьким гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, тобто тих самих союзників, що й два сторіччя тому.

Первопричина й перебіг Хотинської битви знайшли своє відображення і в трьох надзвичайно цікавих пам’ятках, залишених нам визначними представниками тогочасного українського вірменства, а саме літописцем Оксентом1, якому належить велика частина відомої хроніки «Кам’янець»2, мандрівником і письменником Симеоном Легаци, автором «Подорожніх записок»3, та історіописцем Говганнесом Каменаци, що подарував нам «Історію Хотинської війни»4. Поява цих пам’яток указує, з одного боку, на помітний суспільний резонанс Хотинської битви, зокрема серед вірменської громади, що достатньо чітко уявляла, якого удару вона могла б зазнати в разі турецької перемоги. З іншого боку, це свідчення культурного рівня того суспільного прошарку вірменської громади, який, з урахуванням особливостей епохи, ми могли б сьогодні назвати тодішньою інтелігенцією.

На відміну від двох перших пам’яток, що вказують на подію, за всієї важливості її, лише один із багатьох епізодів, «Історія Хотинської війни» Говганнеса Каменаци — це завершений епічний літературний твір, в якому автор ставив перед собою мету не лише оповісти про тривалу, виснажливу, з великими втратами для обох сторін битву під мурами Хотинської фортеці, через що вона й була названа «війною», а й, використовуючи доступний йому на той час літературний інструментарій, викликати в читача захоплення героїзмом союзницького війська, його самовідданою жертовною боротьбою супроти набагато більших сил жорстокого ворога.

Залишений автором пам’ятний запис указує на те, що Говганнес походив зі священицької родини м. Кам’янця-Подільського (звідси прізвище — Каменаци, тобто Кам’янецький), а його чудове володіння словом свідчить про неабиякий талант, завдяки якому він створив, за висловом відомого історика Я. Дашкевича, «у літературному відношенні — кращий зразок кам’янецького вірменського літописання»5.

Показовим є його «Вступне слово», в якому він розмірковує про те, у чому, на його думку, полягає «мистецтво оповіді», коли авторові треба не лише переповідати побачене чи почуте, а й уміти «пізнавати думкою», інакше кажучи, аналізувати події. Так чи інакше, але треба віддати йому належне, що робив він це із знанням справи. Він то переноситься до Стамбула, де султан Осман пише грізного листа, а точніше, ультиматум королю Зигмунту, то до Варшави, де зачитують це його послання на сеймі серед нажаханих вельмож, то до Львова, Кам’янця та Хотина, відтак у польсько-козацький табір і турецький стан.

Участі українських козаків у Хотинській битві Говганнес у своєму творі приділяє увагу, уже починаючи з п’ятого розділу «Про те, як королевич вирушив до війська, і про прибуття козаків». Два порівняно невеликі пасажі наприкінці розділу дають характеристику ситуації із залученням козацького війська, з якого постає просто таки драматична картина. «В один із днів у четвер прибув руський воєначальник на ім’я Бородавка і з ним 15 000 комонних козаків, що їх називають запорожцями. І трапилось їм дорогою військо татар і турок, і вісім днів вони билися затято з ними, убили сілістрійського пашу Гюсейна та багатьох інших... А ще чотири тисячі козаків було направлено воєначальником по здобич у віддалені краї, які так і не повернулися, бо нечестиве плем’я турецьке напало на них і всіх перебило. За все це військо звело порахунок з Бородавкою, про що я повім в іншому місці».

Перипетії, пов’язані з виправою Бородавки до Молдови напередодні Хотинської битви, як відомо, завершилися стратою гетьманом Петром Сагайдачним — суворим і нетерпимим до своїх опонентів — бунтівливого і незговірливого козацького ватажка та його соратників, про що Говганнес справді напише, як і належить умілому оповідачеві, пізніше, так би мовити, задля збереження у викладі інтриги. Але козацька тема зринатиме відтак у його розповіді постійно, набуваючи все нових і нових подробиць і деталей, які немовби покликані підтвердити той величезний внесок, зроблений українським козацтвом у перемогу в цій, воістину, битві народів. Недарма на полі бою із набагато більшими силами супротивника їм визначили центральну, найбільш небезпечну ділянку розміщення союзницьких військ. Та й кількісно вони становили більшість союзницького війська — сорок тисяч, тимчасом як за різними підрахунками поляків разом із литовцями й прусаками налічували не більше тридцяти.

Якими ж постають козаки зі сторінок твору давнього історіографа-вірменина? Передовсім вони досвідчені воїни, які наділені не лише вправністю у бою і сміливістю, а й військовою хитрістю, чималою витримкою, а отже, й військовою дисципліною, умінням завдати удару в слушний момент. «А що козацький народ відзначається неабиякою вправністю [у військовій справі] та хитрістю, — зазначає Говганнес, — то вони виступили не раніше, як настав вечір, а ворог [тим часом] виснажився, кидаючись увесь день то сюди, то туди»6.

Справді, активна оборона в поєднанні з несподіваними швидкими контратаками, що здатні приголомшити будь-якого супротивника, — характерна риса ведення бою запорозькими козаками. Так було і в ту суботу, 4 вересня. Говганнес продовжує: «А о дев’ятнадцятій годині все козацьке військо виступило проти супротивника і, осінивши себе хрестом, заходилося громити іновірців, аж поки ті не витримали і, розвернувшись назад, кинулися навтіки. А козаки, переслідуючи, побивали їх нещадно, так що численними мертвими тілами їхніми покрилася вся земля»7.

Вірменський літописець розповідає, що на турків так вплинув розгром їх козаками, що кілька днів вони не могли прийти до тями, «усе ще перебуваючи в скорботі від тих утрат, яких вони зазнали того дня». Відтак, спізнавши на собі силу козацької зброї, турки заповзялися передовсім розбити їх. Сам султан спрямовував супроти них один за одним навальні наступи свого війська, але намарне.

Особливо вдало проводили козаки нічні вилазки у ворожий стан, які не лише наводили на турків жах, а й деморалізували ворога. Надто розлютив Османа ІІ зухвалий нічний напад козаків на турецьку залогу, що охороняла стратегічно важливий об’єкт — міст через річку Дністер. «Неподалік мостів зачаїлися дві тисячі турків, які на той час задрімали, — пише Говганнес, — то були загони Карагісар-паші та Алі-паші. Завваживши це, козаки тихо напали на них, і всіх, хто був у шатрах, перебили, не лишивши нікого в живих. Тільки одного арапа, що належав паші, передали в дарунок королевичу, а здобич поділили між собою»8.

Тут варто зазначити, що захоплення військової здобичі було на той час явищем звичайним як у турецькому війську, так і в європейських арміях, не гребували цим і козаки. Що більше, одна з умов, яку керівництво Речі Посполитої висунуло їм напередодні Хотинської кампанії, полягала в тому, що козацьке військо мало само забезпечувати себе провіантом і військовими припасами. Зрештою, це було, між іншим, однією з причин походу Яцька Бородавки в Молдову, з чим він так і не впорався. І описуючи тяжкий стан із продовольством, в якому опинилися союзницькі війська, і неймовірну дорожнечу в їхньому таборі унаслідок того, що татарська кіннота перетнула практично всі шляхи постачання, Говганнес зауважує, що становище було б ще скрутнішим, якби не козаки. «Але м’ясо в таборі, — пише він, — коштувало не так дорого, бо козаки щодня вибиралися поночі з табору, зненацька нападали на турків і, перебивши їх, приганяли до табору як здобич багато худоби, яку потім продавали ілахам (тобто полякам. — О.Б.) за достатню ціну»9. Крізь ці рядки прозирає один важливий момент, який кидає світло на складну картину відносин у тодішній Речі Посполитій між панівною верствою польської шляхти й українцями, виразниками яких виступають козаки. Описуючи дії союзницьких військ, автор, очевидно, не маючи такого на меті, мимоволі акцентує на тому, що козаків і поляків, тобто польську шляхту, роз’єднували глибокі суперечності. Адже за всіх їхніх союзницьких відносинах, за спільній належності до християнського світу, це, по суті, як випливає під час уважного читання «Історії Хотинської війни», різні суспільні громади, які у цьому контексті мали навіть різні збройні сили, різні, так би мовити, системи забезпечення цих сил.

У згадуваній «Кам’янецькій хроніці» ще одного вірменського літописця Оксента є епізод, де розказано, як після поразки під Цецорою 1620 р., під час свого відступу польсько-козацьке військо спромоглося таки на спротив, який татари не могли здолати, хоча щодня, як пише Оксент, «гинуло до тисячі татар. Але ось на віддалі близько півверсти від Дністра наше військо зупинилося на нічліг, — продовжує літописець. — Серед поляків і козаків спалахнули чвари, почали вони нападати одне на одного. А на той час невірні вже... не розраховували домогтися якогось результату, а багато з них навіть відстало, лише Хантемир-мурза з 12 тисячами татар був поблизу. І коли почув, що в таборі почався розбрат, то зразу з тими 12 тисячами напав на табір і прорвав його... [Наші] в паніці почали розбігатися — і кого зарубали, кого схопили живим, хто втопився в Дністрі... А канцлеру Жолкевському відрубали голову»10.

Уроки з цього розгрому Річ Посполита зробила, запросивши до Хотина потужну козацьку підмогу, на чолі якої стояв гетьман П. Сагайдачний — «смілий та відважний муж», як про нього пише Говганнес11, і пообіцявши надати при цьому українському населенню, зокрема, козакам, більше прав. Але, як це бувало, про обіцяне відразу ж забули по перемозі під Хотином, обмежуючи і надалі українців у правах, що зрештою привело до визвольної війни 1648—1654 рр. на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.

Свідчення про це криваве, сповнене трагічних подій протистояння двох народів, між якими так багато спільного, зокрема і спільна перемога у вікопомній Хотинській битві 1621 р., до нас також доносять створені на українських землях вірменські писемні джерела. Але це, так би мовити, уже інша історія. 

 1 Алішан Г. Кам’янець. Вірменський літопис Польщі та Румунії. — Венеція, 1896. (Вірм. мовою).

2 Кам’янецька хроніка // Жовтень. —1985. — №4. — С.95—105.

3 Подорожні записки та пам’ятні записи Симеона дпіра Легаци // Публ. Г.Н.Акіняна. — Відень, 1936. (Вірм. мовою).

4 Говганнес Каменаци. Історія Хотинської війни. — Єреван, 1964. (Давньовірменською мовою).

5 Дашкевич Я.Р. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе ХV—XIX веков. — Ереван, 1962. — С. 59.

6 Там само. — С. 50.

7 Там само. — С. 50.

8 Там само. — С. 60.

9 Там само. — С. 71.

10 Кам’янецька хроніка // Жовтень. — 1985. — №4. — С.96.

11 Говганнес Каменаци. Історія Хотинської війни. — Єреван, 1964. — С.56. (Давньовірменською мовою).