Як виховати дитину здоровою

Аби дитина росла здоровою, дотримуватися режиму, вживати вітаміни та займатися фізкультурою мало. Тому що здоров’я включає в себе не тільки правильне функціонування органів дихання, кровообігу чи травлення, це ще й психологічне, психічне, моральне та духовне здоров’я. І саме в цих тонких матеріях у нас найбільше невігластва. На побутовому рівні люди знають що «всі хвороби — від нервів», але що це дійсно так, мало хто розуміє. Як пояснити, чому в Україні, за даними лікарів, які перед початком нового навчального року оцінили фізіологічний стан українських школярів від першокласників до випускників, тільки 23% можна назвати абсолютно здоровими, а у 47% — вже є хронічні захворювання? Звісно, екологія, звісно, велике навантаження в школі. Але якщо в шостому — сьомому класах у дитини впав зір та вже викривився хребет, можливо, її батькам слід підрахувати, скільки дитя сидить щодня за комп’ютером чи перед телевізором (три, п’ять, шість годин?), а якщо хворий шлунок — скільки чіпсів та «Коли» випиває. До речі, в останні роки лікарі загострюють увагу на тому, що серед дітей збільшується кількість «відхилень в діяльності ендокринної системи». Тобто, лікарі прямим текстом говорять, що дитяча психіка не витримує навантажень, які даються їй в житті. Чому? А тому, що немає захисту. По-перше, всередині дитини не виробився «стрижень» — власні переконання, погляди, світосприйняття (це для старших), по-друге — у своїй сім’ї діти не отримують підтримки та розуміння.

Не дивно, що тоді в підлітковому віці їх тягне до неформалів — панків, скінхедів, готів, емо, — в організації, діяльність яких, до речі, нещодавно заборонили в Росії. Смішно читати в деяких ЗМІ узагальнення, що «аби учень витримав навантаження і не хворів, він має дотримуватися режиму дня, вживати вітаміни, правильно харчуватися, менше дивитися телевізор та грати на комп’ютері». Це добре, але це — мінімум для виховання біороботів. Бо що залишатиметься в душі дитини, адже святе місце пустим не буває? Більшість батьків про це не задумуються, а що вже говорити про владу. Схоже, з наслідками бездуховності ми невдовзі матимемо великі проблеми...

ВТЕЧА В ТЕЛЕВІЗОР

Психологи кажуть, що на виховання дітей впливають сім’я, школа, ровесники, а не так давно туди вдерлися медіа. Саме вдерлися, тому що тато, мама, дитина і телевізор — це склад сучасної сім’ї. Нині дорослим під час сніданку обов’язково ж слухати чи дивитися новини на кухні, а увечері під супровід телесеріалу (з перервою на рекламну паузу) перевіряти чи допомагати виконувати дітям домашнє завдання. Такі наші реалії. Чого ж дивуватися, що діти з батьками стають дедалі більш чужими. (Згадується повість Оксани Забужко «Я, Мілена», де в досить спокійне життя сімейної пари «ввійшов» телевізор, а що було далі, хто не читав, хай дізнається.)

— За даними Центру ім. Разумкова, 30% підлітків кажуть, що їхні батьки або нічого не знають про їхнє життя (з ким дружать, як проводять вільний час, про що мріють), а 17% дуже складно або й неможливо розмовляти з батьками на теми, які їх хвилюють. Між поколіннями росте стіна, дітям не вистачає спілкування, вражень, позитивних емоцій, тож вони безперестанку дивляться телевізор: понад чотири години у будні — 30% дітей і понад чотири години у вихідні — кожна друга дитина. А 13% дітей у вихідні дивляться телевізор більше ніж сім годин! — розповідає головний науковий співробітник Державного інституту розвитку сім’ї та молоді Ірина Жданова.

В якої дитини після такого «відпочинку» буде нормальна спина чи зір? А якщо до цього додати пиво та різну гидоту, яку їдять разом з ним? Наступна біда, яку ВООЗ вже оголосила лихом ХХІ століття — лудоманія або залежність від відеоігор. Експерти стверджують, що коли в країні 1,5% неповнолітніх не можуть дня прожити, аби не зіграти на автоматах чи у комп’ютерну гру, це — вже велика проблема. В Україні, за даними Державного інституту розвитку сім’ї та молоді, залежних від ігрових автоматів дітей є 5%. Але кого на високих посадах це хвилює? Хай у Києві й прибрали «одноруких бандитів» із вулиць, але до ігрових залів діти все одно ходять, зрештою, сидять за комп’ютером удома. Критично оцінивши ситуацію, розумієш, що владу це не хвилюватиме ще довгий час, за який дитячі долі можуть елементарно зламатися. Тому відповідальність за дітей мають нести батьки. Але заборона — не вихід, виходом має бути альтернатива.

СПІВ — ПРОФІЛАКТИКА АГРЕСІЇ

Аж дивно — є стільки способів зробити розвиток дитини гармонійним, які батьки не використовують! Так, за інформацією фахівців, 14% дітей ніколи не займаються спортом (крім уроків фізкультури) а 34% — не відвідують жодних гуртків. А є ж музичні школи, спортивні секції, різні організації для всіх вікових груп, гуртки народних ремесел, хореографічні студії, фольклорні колективи...

— Кілька років тому німці ввели в школах додатковий урок співів, який базувався на їхньому автентичному фольклорі. При цьому кожен вчитель на користь цього уроку мусив віддати кілька хвилин свого. Навіщо? Німецькі експерти підрахували, що таким чином через 10 років в країні виросте покоління, яке матиме набагато меншу внутрішню агресію, ніж покоління сучасне. А це означає, що це буде генерація, вихована на найкращих зразках народної творчості, тобто у гарному тоні. Це покоління буде більш творчим та ініціативним, і рівень злочинності в країні знизиться, навіть буде менше бомжів та дітей, які виховуватимуться в неповних сім’ях... Тобто так заздалегідь Німеччина убезпечує себе від проблем, — розповіла член Національної спілки композиторів України, керівник дитячого фольклорного гурту «Цвітень» при хорі ім. Верьовки Марія Пилипчак. — Те ж, що нині діти співають в українських школах і дитячих садках, — далеко не все нам потрібно. Я переконана, що дитяче виховання має будуватися на двох постулатах — класиці і фольклорі. З надбань нашої пісенної творчості потрібно брати найкраще, що б допомагало будувати етичні та естетичні смаки дітей.

Тому нині митці, музикознавці, фольклористи та етнографи працюють над рекомендаціями для Міністерства освіти — як покращити музичну освіту дітей. Вони наголошують, що корисно заглянути в минуле і повчитися в дідів-прадідів, на чому виховувався колись наш народ. Бо все-таки до трагічних 1920—1930-х років українська нація була фізично та морально здоровою, витривалою та творчою.

Альтернативою до комп’ютерних ігор та екологічно небезпечних іграшок вони пропонують фольклорну спадщину в піснях, народних ремеслах: і не просто щоб дитина прийшла, погралася й забула, а щоб це було комплексне виховання. Наприклад, автентичні народні мотиви (до речі, дуже заспокійливі) щоб звучали вдома, щоб до творчості дітей долучалися батьки, і таким чином спільний вільний час вчилися проводити якісно по-новому. Наприклад, етнограф Галина Олійник шість років поспіль проводить з дітьми фольклорно-етнографічні табори — з виїздом на два тижні в ліс, у гори. Каже, що за цей час діти і оздоровлюються, і відпочивають душею.

— Ми на основі народної спадщини Галичини розробили ігри, адаптували молодіжні забави, які можуть конкурувати з дискотеками та автоматами. А за 14 днів у таборі, біля ватри, діти вивчають 36 пісень, — каже Галина Олійник. — Через дітей ми хочемо достукатися й до батьків. І знаєте — виходить: батьки приходять, розпитують, як і що ми робимо... Я зауважила, що життя в таких сім’ях і стосунки між поколіннями дуже покращуються. Люди люблять одне одного, цінують.

Спільна творчість — от що покращує сімейну атмосферу між подружжям та між батьками й дітьми, бо повертає довіру, камерність та інтимність у сім’ї. Батьки насправді починають більше спілкуватися з дітьми, за великим рахунком, вони нарешті починають цього вчитися.

— Дитині важливо не лише поспілкуватися, щоб отримати якусь інформацію. Їй конче потрібно побачити, як мама чи тато творять диво — співають, вишивають, ліплять щось із глини, чи, зрештою, створюють щось із деталей конструктора. Особливо діти люблять слухати гарного оповідача. Тому батьки мають бути гарними оповідачами — захоплено, емоційно, артистично дітям розповідати казки на ніч, давати відповіді на їхні запитання, і загалом — відкривати дітям світ. Чому діти масово звертаються до телевізора і CD? Тому що немає гарного оповідача, — переконана кандидат психологічних наук Леся Вовчик-Блакитна.

Фахівці, які на власному досвіді переконалися в благотворному впливі на виховання дитини фольклору, хочуть, аби їх почула держава. Тому частина напрацювань науковців, митців та їхні рекомендації увійшли в нещодавно розроблену державну програму Державного інституту розвитку сім’ї та молоді Міністерства сім’ї, молоді та спорту України «Здорова нація». Коли до неї «дійдуть руки» у влади — невідомо. Тому аби не гаяти часу, батькам рядять не покладати виховання тільки на школу, а самостійно задуматися, чим наповнити душу дитини (і свою теж). Бо виховання — це процес взаємний.