Якими були насправді традиційні цінності?

Проблема українських традиційних цінностей в останні десятиліття стала об’єктом запеклих дискусій. І не лише серед науковців, а й серед політиків і журналістів, активісток різноманітних жіночих рухів і діячів не менш різноманітних антифеміністичних груп. При цьому, видається, зазвичай у цих дискусіях превалює войовничий запал та упередження, а не знання предмета. Простіше кажучи, йде боротьба міфів різного штибу, найпершою жертвою якої є істина. Це невипадково: крім ідеологічних нашарувань, руху до істини заважає складність самої проблеми, бо ці цінності надзвичайно відрізнялися одні від одних у різні часи, у різних суспільних верствах і в різних регіонах упродовж останніх століть. Не претендуючи на остаточне розв’язання цієї проблеми, хочу запропонувати читачам «Дня» ознайомитися з описанням цих цінностей, зробленим дуже вдумливим і проникливим спостерігачем рівно 130 років тому в листах, написаних ним своїм добрим знайомим, перед якими йому не треба було в жодному сенсі кривити душею, прикрашаючи дійсність.

Звали цього спостерігача Антон Чехов.

У травні 1888 року він разом зі своїми рідними винайняв дачу поблизу міста Суми на березі Псла. Й ось що ми читаємо в листах письменника, про якого ледь не всі його колеги говорили як про «безпощадно суворого і жорсткого».

«Я сижу у открытого окна и слушаю, как в старом, заброшенном саду кричат соловьи, кукушки и удоды. Мне слышно, как мимо нашей двери проезжают к реке хохлята верхом на лошадях и как ржут жеребята... Вчера, в Николин день хохлы ездили по реке и играли на скрипках...» (А. Чехов — І. Леонтьєву (Щеглову), 10 травня 1888 р., Суми).

«Пишу Вам из теплого и зеленого далека, где я уже водворился купно со своей фамилией. Живу я в усадьбе близ Сум на высоком берегу реки Псла (приток Днепра)... Вокруг в белых хатах живут хохлы. Народ все сытый, веселый, разговорчивый, остроумный... Нищих нет. Пьяных я еще не видел, а матерщина слышится очень редко, да и то в форме более или менее художественной...» (А. Чехов — М. Лейкіну, 11 травня 1888 р., Суми).

«Будь я одинок, я остался бы в Полтавской губ., так как с Москвой не связывают меня никакие симпатии. Летом жил бы в Украйне, а на зиму приезжал бы в милейший Питер... Кроме природы, ничто не поражает меня так в Украине, как общее довольство, народное здоровье, высокая степень развития здешнего мужика, который и умен, и религиозен, и трезв, и нравственен, и всегда весел и сыт. Об антагонизме между пейзанами и панами нет и помину...» (А. Чехов — М. Лейкіну, 21 червня 1888 р., Суми).

«Недавно я путешествовал по Полтавской губ. Был в Сорочинцах. Все то, что я видел и слышал, так пленительно и ново, что Вы позволите мне не описывать здесь в письме этого путешествия. Тихие, благоухающие от свежего сена ночи, звуки далекой хохлацкой скрипки, вечерний блеск рек и прудов, хохлы, девки — все это так же широколиственно, как хохлацкая зелень, и поместиться в коротком письме не сумеет...» (А. Чехов — А. Лазареву (Грузинському), 26 червня 1888 р., Суми).

Зупинимося на цьому. І додамо лише деякі необхідні пояснення.

Слово «хохол» тоді не було образою. Чехов і сам неодноразово називав себе (і небезпідставно) «хохлом», а під час перепису 1897 року назвав себе офіційно «малоросіянином» (у цьому терміні тоді теж не було нічого негативного). Згадаймо, що саме в ті роки юна Леся Українка писала своєму дядькові, політемігранту Михайлу Драгоманову до Софії (Болгарія): «Ми вже не звемося «українофілами», а називаємо себе просто «українцями». Це було новацією, хоча саме слово «українець» існувало й на початку ХІХ століття, але широко не вживалося (у Шевченка воно, скажімо, відсутнє). А разом із тим зверніть принагідно увагу на використання Чеховим звороту «в Украйне»...

Історично змальовані Чеховим «картинки з життя» належать до початкових етапів формування модерної української нації. Місцеві жителі сіл — це вже не етнічний субстрат: із листів письменника та спогадів його колег ми дізнаємося, що письменні «хохли» читають Шевченка й нерідко мають удома «Кобзар», що їхніх дітей місцева «панська» молодь» навчає українською мовою, що ті ж самі українські «пани» організували лікування селян (до якого невдовзі долучився і сам Чехов), що ці селяни вміють не лише добре співати, а й грати на скрипках (чи багато знайдете нині таких сіл?) — і так далі, і таке інше...

І не лише про селян ішлося — Чехов спілкувався і з робітниками цукрового заводу Харитоненка, які жили переважно в тих самих селах чи в Сумах, але їхні звичаї були назагал такими самими, несхожими на російський, тим більше на радянський «пролетаріат» пізніших часів.

Ну, а те, що Чехов міг адекватно оцінити життя «пейзан», як він в одному з листів іронічно називає селян (утім, іронія тут радше спрямована на звичну стилістику мовлення частини тодішньої освіченої верстви, ніж на самих селян), сумнівів не викликає. Хоча б тому, що він не просто був проникливим достойником культури, а й вільно володів українською мовою.

От такими побачив «традиційні українські цінності» Антон Чехов — знаний діагност людського життя Російської імперії наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть. Можливо, він трохи ідеалізував українське село Лівобережжя — але без надмірності, бо в його письменницькій чесності сумніватися не випадає...