Йди додому, читай «Шинель»

Мені відомо декілька інтерпретацій знаменитої повісті Гоголя. Далі я стисло опишу дві з них і спробую розібрати третю, якій віддаю перевагу.

Версія перша. Викриття ладу . Більшість дореволюційних і всі радянські критики відвели Гоголеві роль сатирика, який демонстрував вади царської Росії. Інтерес до соціального ставить цих критиків у позицію, з якою в усьому, що писав Гоголь, бачиться «величезний узагальнюючий сенс» критичного плану. Сам Гоголь дивувався такому баченню, вважав, що його не зрозуміли, мабуть, страждав, і гнівався на читачів і себе самого. Про «Шинель» ці критики розумували, наприклад, таким чином. В образах Башмачкіна та Значної особи «протиставлено сильно узагальнені фігури представників двох світів — достатку і убогості, ситості і злиднів, багатства і нужденності». Башмачкін обікрадений суспільством, страшенно ним принижений, доведений суспільством до найнижчого рівня розумового і етичного «обміління» (Ап. Григор’єв). Проте ці критики відзначають і деяку позитивність: цю «маленьку людину» все ж таки не до кінця пригнічено. В ній жевріє творче, людське начало. У роботі, яка робить її тупою, ця людина ухитряється знайти якийсь сенс. Це додає їй сили перетерпіти приниження, не поступатися своєю людською гідністю. А в процесі пошиття нової шинелі розгоряється буквально пломінь творчості. Але бідний чиновник помирає, і люди не відчувають трагічного сенсу його самотнього, безпритульного життя.

Версія друга. Один день щастя . Ця версія суто суб’єктивна в тому значенні, що її висловлено персоною, далекою від літературознавства і як послугу мені, котрий затіяв начебто польове дослідження. Сучасна молода людина — представник суспільства споживання — не знайомий з ідеологізуючою критикою соцреалізму, чи, тією ж за духом, критикою революційних демократів минулого сторіччя, — така людина співчуває Башмачкіну. Робота в чиновника нудна, сам він недалекий, оточуючі кепкують з нього. Аж ось нова шинеля! Яка радість! Як змінився після її надбання навколишній світ. Так, багато означає добротно зроблена річ, про яку довго мрієш! Лишень один день щастя. А пізнього вечора темна сила зла, у вигляді двох грабіжників, за мить вщент зруйнувала це крихке щастя маленького урядовця. Як небезпечно ходити неосвітленими вулицями (й майданами) пристойно вдягнутій людині. Мабуть, автор цього твору кидає справедливий докір правоохоронним органам. А коли серйозно, то хоч для маси, в минулому, й домінувала перша версія, іноді літературознавці дозволяли собі торкатися й другої. І.П.Зототусський, наприклад, писав: «Гоголь дає своєму героєві лише мить, хвилину, під час якої він може відчути себе на висоті, розвернутися й усміхнутися до життя вже не боязко, не прохально, не благально, а на всю широчінь і просвітлено!»

Перш ніж перейти до третьої версії, потрібно торкнутися явища, яке можна назвати «вживанням у контекст» . Йдеться про поселення в ірреальний світ, яке здійснюється при тривалому сприйманні корпусу однорідних текстів. Нас цікавить тут особлива поведінка — писання і читання. Щоб читач мислив конгеніально письменникові, щоб, інакше кажучи, їх розуміння були відповідними, їм обом треба поселитися в одному світі. Відомо, що Гоголь працював над «Шинелею» в період, коли він зблизився зі слов’янофілами, і звернувся до серйозного вивчення літератури Святих Отців. Так ось, хто, питається, з радянських читачів, включаючи й професійних критиків, зачитувався творами Отців церкви? А ця ж література програмує особливий тип свідомості. Такої свідомості не було всередині «Шинелі», у світі, який був навколо Акакія Акакійовича. «Такої свідомості забракло й цілим поколінням читачів і критиків, котрих було вирвано з контексту християнської культури й які не зуміли побачити в цьому образі втілення духовних шукань його творця». Через це світ і кривдить Башмачкіна — світ, який його оточував, і світ, що читав і досі читає «Шинель».

Версія третя. Небезпека пристрасті: християнсько-антропологічний погляд . Західні славісти нагадують мені арабів, які зберегли для Європи тексти Арістотеля. В часи, коли на батьківщині Гоголя панував одномірний соцреалізм, за її межами дослідники могли займатися літературознавством у широкому діапазоні підходів. Вони зберегли й традицію християнсько- антропологічного аналізу. Зразком такого аналізу є робота італійки Чинції де Лотто «Лествиця «Шинелі», що цитується в попередньому абзаці. Де Лотто показує, що в «Шинелі» проявляється вплив на релігійну свідомість Гоголя святоотечеської літератури, а саме — «Лествиці» Іоанна Лествичника і «Устава о жительствъ скитском» Ніла Сорського.

У житті Акакія Акакійовича, яке пройшло перед нами, чітко проглядаються чотири періоди: а) до виявлення в старій шинелі «гріхів», б) пошиття нової шинелі, в) день володіння новою шинелею — «найурочистіший в житті», г) пограбування, хвороба і смерть. Перший період — довгий, це, власне кажучи, все життя Башмачкіна, але в повісті воно вміщується в трьох великих абзацах. Головне тут — служба, служіння, «він служив з любов’ю». Чому? Справі, до якої був приставлений долею. Він виконував її творчо. Ті, хто атестує Башмачкіна словами «вульгарний», «дурний», «убогий», а його роботу, як таку, що отупляє, механічну і подібне, — ці люди просто не читали «Шинелі». Про що кажуть ось ці рядки? «Там, в цьому переписуванні, йому бачився якийсь свій своєрідний і приємний світ… Поза цим переписуванням, здавалося, для нього нічого не існувало… Написавшись донесхочу, він лягав спати, усміхаючись заздалегідь при думці про завтрашній день: що ж Бог пошле переписувати завтра?». «Написавшись донесхочу» — це вже вдома, це для себе, це — хобі. Я гадаю, люди багато говорять про потребу змістовної, цікавої, творчої роботи просто через те, що вони не хочуть роботи взагалі. Скільки нещасних служили й служать з огидою?! А Акакій Акакійович був щасливим. Це — очевидно! До речі, він переписував

, і все — різне. А викладач вищої школи, що він робить? — Перечитує свої лекції, одне й те ж, багато років. Обидва вони — рядові працівники культури, бо культура — це traditio.

Все це лежить на поверхні. Це ще не християнсько-антропологічний рівень. Якщо копнути глибше, можна побачити те, що побачила Ч. де Лотто: «Світ Акакія Акакійовича — це світ чернечої аскези, точніше, світ слухняності, упокорювання, світ безпристрасності».

Другий період — народження й розвиток у душі Башмачкіна фатальної пристрасті. Для народження пристрасті має бути якийсь зовнішній поштовх, якась цілком природна потреба. Навколо людини вічно є вороги, вороги тіла й душі, й вона змушена від них захищатися. Один із ворогів тіла — мороз. Шинеля до певного часу захищала Башмачкіна, але ось вона продірявилася, і він відчув, що його стало сильно «пропікати» в спину і плече. Ще один земний ворог дрібного чиновника — Влада. Втілена в генералові, в значній особі, вона згодом лаятиме Акакія Акакійовича. Можна сказати, що розпікання було причиною наступного розносу. Ці дві дії й звели бідного чиновника в могилу. Але це — опісля. А поки що пригнічений чиновник підіймається ТИЛЬНИМИ, дворовими сходами до кравця Петровича. Це в матеріальному світі. У духовному — він «одночасно спускається назустріч власній загибелі».

Петрович підкидає нашому чиновникові ідею нової шинелі. З образом Петровича пов’язана тема бісівства. Схоже, що біс — сам Петрович. Біс або чорт — зле начало, що має обличчя людини, але з рогами, ратицями й хвостом. Рогів і хвоста, власне кажучи, немає. Але до чого ноги голяка й «великий палець, дуже відомий Акакієві Акакійовичу, з якимось потворним нігтем, товстим і міцним, як череп у черепахи»? До чого тричі згадане в повісті слово «біс» і все у зв’язку з Петровичем? А один раз прямо — дружина називає його «однооким бісом».

Отже, сходинки вниз. Наприкінці шляху — зрада колишньому способу життя, вихід зі світу чернечого аскетизму, світу слухняності, упокорювання й безпристрасності. Це з погляду християнської антропології. А з погляду, скажімо, епікурейства, та й просто життєлюба, — це, навпаки, духовне оздоровлення. Життя Акакія Акакійовича стає повнішим, «він зробився якось живішим, навіть твердішим за вдачею», «вогонь часом показувався в його очах». Однак наявна зрада, насамперед справі служіння. Він стає неуважним, і одного разу, при переписуванні, вперше в житті мало не зробив помилки. Надягнувши нову шинелю, Акакій Акакійович начебто прозріває. Він виявляє навколо себе зовсім інший світ. Раніше на вулиці він «бачив на всьому свої чисті, рівним почерком написані рядки». Тепер він бачить життя вечірнього Петербурга: красиво одягнутих дам, боброві коміри на чоловіках, в’юнких візників у малинових шапках… Після вечірки, де довелося випити два келихи шампанського, відчуття повноти життя досягає апогею. «Акакій Акакійович йшов у піднесеному настрої, навіть підбіг був раптом, невідомо чого, за якоїсь пані». У земному житті він піднісся (в міру його можливостей) на граничну висоту. А в духовному — опустився по саме нікуди.

Усе, тепер — трагедія. Різка зміна обстановки. Глухі вулиці, темрява, ніде жодної душі. З’являються грабіжники. З бідного урядовця здирають шинелю й дають стусана коліном. Що далі? Не упокорювання, не прийняття біди як випробування. Акакій Акакійович біжить до влади, до дрібної влади в особі будочника. Той, зрозуміло, що «нічого не бачив». Далі, наступного дня, з’являється пристав, до нього Башмачкін потрапляє лише під час третього візиту. Сенсу від скарги немає жодного. Нарешті вершина влади в повісті — Значна особа . Належна лайка, і Акакій Акакійович, підготований таким чином, відразу потрапляє до іншого ворога — хуртовини. Ворог же духовний свою справу давно зробив. Акакій Акакійович захворів і, доволі швидко, помер.

Порівняймо тепер дві перші версії з останньою. З соціологічного погляду, перша версія відповідає конфліктній моделі суспільства. Навпаки, християнсько-антропологічній версії чужа ідея боротьби соціальних протилежностей, нерівності. Тут — просто людина. Маленька чи велика, бідна чи багата — особливого значення немає. У мороз усім однаково холодно, і біси всім без розбору підкидають гріховні помисли. Християнське вчення звернене до людини взагалі, тобто до кожної людини, повідомляючи їй просту істину людської РІВНОСТІ. Цю істину явно виражено на початку повісті, в епізоді з молодим чиновником, який раптом почув у словах Акакія Акакійовича: «Залиште мене, навіщо ви мене кривдите?» інші слова: «Я брат твій!» З цього моменту в ньому все змінилося, він на все життя набув здатності бачити, «як багато в людині нелюдського». Внаслідок випадковості походження, і всіляких життєвих обставин, Акакій Акакійович і Значна особа поставлені на різні рівні соціальної ієрархії. Але це — умовність, так відбувається, бо люди так встановили. А як людці, так би мовити, антропологічно, вони — слабкі й грішні, а тому суть одне й те ж. Гоголь, на мій погляд, збирається проводити паралель у їхній поведінці. Обидва йдуть на вечірку, кожен, це зрозуміло, у своє товариство, обидва випивають ДВА келишки шампанського, мабуть, різної якості, обидва стають від цього веселими, обидва, внаслідок веселості, звертаються до жіночої статі, зрозуміло, що по-різному, зрештою, обидва позбавляються своїх шинелей, однаково переживаючи споконвічне людське почуття — страх.

І все ж таки є відмінність. Шинеля для значної особи — зовсім не те, що для Акакія Акакійовича. Бідну людину життя частіше випробовує. Точніше, життя влаштоване так, що у злидаря проблеми виникають вже через такі обставини, які для багатого — дрібниця. Незаможний — беззахисний. Акакій Акакійович беззахисний подвійно. Він — бідний, і він — не розумний. Його доброчесність — слухняність, упокорювання, безпристрасність, дані Богом, чи, висловлюючись по-світськи, стихійні, а не свідомі. Він не зробив, так би мовити, СВОЄЇ частини справи, щоб стати істинним християнином — не доклав власних зусиль, щоб озброїтися проти духовного ворога. І був ним подоланий!

Порівняння другої версії з останньою відкриває більш широкі обрії. Тут має йтися про місце християнства в культурі. Сюди проситься Ф.Ніцше. Здорове сильне тіло, воля до влади, життя як ризик, постійне напруження волі, обернутої назовні — на світ предметний і на інших людей. Античність, поганство, культ мужності. І раптом — християнство! Весь його сенс — у фразі Гоголя: «Немає вищого звання, аніж чернече». Життєве кредо християнина — вигнати з душі мирські бажання, стати безпристрасним, змиритися. Але заради чого?! Чи не доля це психічно та інтелектуально слабких людей?

Ні, річ у іншому. Християнський ідеал, як і всякий ідеал, — недосяжний. (А чи багато людей на сьогодні намагається дорівнятися до нього?). Християнство назавжди залишиться вічною закваскою, гірчичним зерном, яке вічно сходить. Ці метафори покликані висловити думку про нездійсненність християнського проекту, але вічну його здійснюваність. Здоровому сильному тілу, спрямованому до земних цілей, потрібні передишки, і (навіть!) гальма. Щоб зупинитися, щоб подумати, іноді сказати собі: НІ! Й рушити далі!