Їм навіть сьогодні по-доброму заздрять...
Якби у селі Носовичі визначали найкращого чоловіка, ним би неодмінно став дядько Лярик, як тут звуть Іларіона Антоновича Сокальського. Десять років тому його дружина Ліда Наумівна перенесла інсульт, рік лежала без руху і мови. І всі десять літ він доглядає її так, як добра мама дитину.
Вже два рази було так, що серед ночі дядько Лярик виходив на поріг хати.
— Думаю: як мені стане погано у ліжку, то я буду лежати на одному, а вона — на другому. Доки-то хтось у хату навідається! Тож чую, що серце стиснуло, — і на вулицю. Якби впав там і встати не міг, люди б уранці побачили!
Сокальських ми застали «на чемоданах». Відтоді, як батькові почало робитися недобре з серцем, діти напосіли на переїзді з Носовича у Цумань, де мешкає дочка Діна. Після обіду господар чекав на зятя іншої дочки, Наташі, який мав заколоти останню свиню. Під обід же приїхав зять з Цумані з великою балією для свіжини і принагідно завантажив у машину цілу гору гарбузів. Навіть картоплю дядько Лярик вже роздав дітям, лишивши у льоху лише насіннєву та з мішечок — аби поїсти. Тримає ще курей і кролів, яким теж судився переїзд.
Ретельно причесана, у чистому халаті і теплих валянцях, Ліда Наумівна сидить, підперта виготовленими нею ж подушками на ліжку, і лівою рукою їсть картоплю з кислим молоком. Крізь прочинене вікно з вулиці тягне ранковою свіжістю. Та навіть якби воно було й зачинене, ніщо у хаті, крім господині, не нагадало б, що мешкає тут важкохвора людина. У хаті чисто, наче завтра Великдень. Рушники, вишиті господинею, без єдиної складочки, а плита ніби хвилину тому відмита до блиску. Коли б не тепло від неї, подумав би, що господар помив її спеціально. Але на чужих людей сьогодні тут ніяк не сподівалися. У домі такий порядок, як за часів, коли господиня ходила своїми ногами...
— Хазяйка була і, по-мужицьки кажучи, чистьоха! Вона у мене ще й сивини не має! — гордиться дядько Лярик, знімаючи з голови дружини хустину. Накинув, коли молилися... — Всі цьому дивуються, а в неї і мати така була: помирала, розмінявши дев’ятий десяток, і без жодної сивої волосини.
Біда з Лідою Наумівною сталася тоді, коли хворів і чоловік. Через багато років нагадала про себе служба в армії.
— Я, можна сказати, чорнобилець, хоч у самому Чорнобилі і не був... Переніс його на Уралі.
Молодий Сокальський служив за 170 кілометрів від Челябінська, на так званій «сороковці». Це була колишня табірна зона, солдатики й мешкали за колючим дротом, просто у таборі, з якого щойно перевели «зеків». Неподалік знаходилися секретні заводи, які виробляли начинку для атомних бомб. На одному з них і трапилася аварія, і ліквідовували її солдатики. Працювали у спеціальному захисному одязі, де не більше півгодини, а де і хвилин 10. Та цього вистачило на все подальше життя... Нині з колишніх побратимів дядька Лярика живий, крім нього, лише один. Сокальський одружився ще до армії, бо хотів, щоб мати мала помічницю. Старша на три роки Ліда була першою дівчиною на всі Носовичі. Не просто трактористка (такий тоді у Радянському Союзі був клич: «Дівчат — на трактор!»), а бригадир тракторної бригади. Чоловік же все життя працював, як каже, «простим колгоспним свинарем». Першою дитиною був хлопчик.
— 5 кілограмів заважив при народженні! — пригадує дядько Лярик.
Та після чорнобильської служби минуло небагато часу: через п’ять місяців дитя померло, а молодому подружжю заборонили надалі взагалі мати дітей. Іларіона посилали на обстеження у Львів або Київ, проте він не поїхав, а згодом Господь, як каже, дав їм ще трьох здорових дочок. Перший дзвіночок про стан здоров’я пролунав для нього аж у 60. Дуже хворів на ноги, так на милицях і поїхав у санаторій. Вже без нього дружина зламала ногу у стегні... Місяць відлежала у лікарні, а на третю ніч удома її розбив інсульт.
З трактора Ліда Наумівна злізла після народження першої дитини. Але за все трудове життя пропустила лише один сезон на колгоспному полі: тоді, коли з’явився на світ і почав хворіти син...
— Син народився у лютому, а влітку помер. То вона ланку вже не займала. Діна ж народилася у квітні, а вона ланку взяла. Агроном сказав: хай краще жінка ланку займає, а дітей ти гляди. То я за малу — і на поле: поссала цицьку — несу додому. Трудолюбива моя Ліда була! — пригадує дядько Лярик. — Вона в той час таку собі пенсію заробила, як доярки на фермі! Бо за роботу у полі платили мало... Але кожен день ішла у ланку, а взимку — ще й на ферму підмінною. І дітей гарно гляділа! Як були ми обоє на ногах — тримали по дві корови, по шестеро свиней... А все ж для дітей!.. Биків яких вигодовували!.. Гусей по сорок мали. І вона своїми пальцями дерла пір’я, щоб трьом дочкам зробити кожній — по сім подушок і по дві перини!
Цілий рік після інсульту мати лежала нерухомо й без жодного слова. Носовичівські жіночки пригадують, як чудувалися Ляриковому терпінню.
— Ото говориш з ним, а він на годинник поглядає. Через 15 хвилин, каже, треба Ліді руку на інше місце перекласти... І цю хвилину він ніколи не пропустив! Він їй навіть булочки випікає...
На десятому році паралічу Ліда Наумівна вже може сама, без сторонньої допомоги, повернутися на хворий бік.
— Звичайно це буває вночі, бо звечора покладу її та сам лягаю. За день натопаюсь! А вранці підніму, помию, причешу, обсудимо, що на сніданок готувати, і йду поратися. Свині, кури, кролі... Вона ж до обіду сидить у ліжку. Знов трохи полежить... Увечері сидимо довго, говоримо, телевізор дивимося: діти недавно на 50-річчя нашого весілля подарували.
За роки на посту «брата милосердя» дядько Лярик відкрив у собі багато талантів. Справді, випікає дружині булочки, а взимку, коли палить у грубці, і хліб пече. Каже, що допомагав їй і раніше, бо «жіночої роботи в хаті більше, ніж чоловічої».
— Ну, зорав там, викосив... А більшість роботи — то її!
— Кажуть, що у вас і город ідеальний?..
— Ще косою бур’ян не косив! Я його — копаничкою, позбираю, посушу, у мішечок, а потім спалю і попіл — як добрива — на городі й розвію.
Десять років дядько Лярик пере все зі своєї хворої дружини. Щось більше у вихідні перепирали дочки. Найчастіше — найстарша, Валя, яка мешкає у Луцьку. В Олиці живе Наташа, а у Цумані — Діна. Сокальські мають дуже добрих дітей. Але глядить жінку чоловік... Ліда Наумівна часто просить, щоб сам з’їв кращий шматок (а він віддає його їй), бо «як ти вмреш, то вони мене так глядіти не зможуть...»
— Я весь час біля хати і біля неї. А якби котрась з дочок взялася маму глядіти, то їй би за догляд інваліда першої групи платили у місяць аж сім гривень! Бог його знає, як мені ще буде. Думаю, як зі мною щось станеться, то діти зрозуміють: як маму глядів, так треба й тата глядіти! — міркує дядько Лярик. І хоча він міг би «поставити принцип»: вона вас гляділа, то ви її глядіть, проте віддає «всі сили жінці і дітям».
На зауваження, що далеко не кожен чоловік доглядатиме хвору дружину, каже:
— Зможе кожен! Хіба не схоче... А біда заставить всьому навчитися і все зробити.
