Юрій ПАХОМОВ: Фінансова криза: економіка – дурна, а банк – молодець

Те, що економічна криза, яка триває в Україні, будь-якої миті загрожує вирватися з контрольованого згори русла, пояснює глибокий інтерес до неї політиків, економістів, учених. Співрозмовник «Дня» академік Національної академії наук України, директор Інституту світової економіки й міжнародних відносин Юрій Пахомов, як і вимагає від нього посада, пропонує поглянути на хід подій у контексті світового розвитку...

— Чи справді фінансова криза в Україні почалася?

— Авжеж, почалася, тож варто говорити і про її джерела, і про перспективу. І в тому, і в іншому випадку мало проаналізувати події сьогодення. Слід поглянути на світ ширше, а на Україну глибше. Бо є велика різниця між конкретним імпульсом і глибинними причинами, внаслідок яких такі процеси розгортаються. Багато важать і зміни на світовій арені, передусім — процеси глобалізації. Останні відкривають нові позитивні можливості, але вони ж несуть і нові небезпеки.

Серед них — почастішання перманентних фінансових криз. Джерела їх — у величезних нагромадженнях спекулятивного капіталу, засміченого брудними грошима, й у винятковій мобільності, а так само й у «вільновигульній» (незалежній від національно-державних економік) поведінці транснаціональних компаній. Капітал цих компаній, керуючись лише своїми інтересами, у своїй спекулятивній частині швидко перетікає до регіонів, де в даний момент можна зірвати найбільший куш. Проте він же миттєво залишає уподобані місця в разі будь-яких незручностей, а часом — просто паніки. Саме звідси випливає можливість вибухових фінансових потрясінь, які розширюють зону паніки й супроводжуються ефектом доміно. В результаті величезні простори планети втягуються у кризовий вир.

Однак одразу мушу сказати: наслідки криз у сильних і слабких країнах різні. У країнах сильних переважно справа обмежується втратами власників капіталу, щодо решти населення спрацьовують механізми захисту й компенсації (винятком є країни, котрі ввійшли у фазу «своєї» кризи, чи дуже обтяжені спекулятивним капіталом). У слабких країнах, навпаки, найбільше потерпає населення. А власті часто виграють, особливо коли країна опущена в безодню мафіозності.

— Якою мірою фінансова криза в Росії зв’язана зі світовою кризою і її епіцентром у країнах Південно-Східної Азії?

— Аналіз обставин свідчить про марність спроб зв’язати фінансову кризу в Росії з кризою в Південно-Східній Азії. Відсутня достатня взаємодія цих фінансових і валютних ринків, та й масштаби зовнішньої торгівлі Росії з кризовим регіоном Південно-Східної Азії незначні. Ще менше східна криз стосується України. Україна поки що є периферією з украй нерозвиненою ринковою інфраструктурою і слабкою включеністю в світогосподарські, й тим паче — фінансові потоки. З цієї причини віддалені від неї кризові вибухи майже не зачіпають її; між нашою країною й епіцентрами цих потрясінь прокладки у вигляді нерозвиненості. Як то кажуть, немає лиха без добра.

А стосовно джерел кризи в Росії й в Україні, то тут слід відрізняти глибинні причини й конкретні мотиви. У Росії пусковим механізмом фінансових потрясінь була політична боротьба. По суті — боротьба за крісло президента. Вона триває. Могутні фінансові угруповання (не без участі західних країн) зчепилися між собою в цьому герці й розгойдали човен, зірвали різьбу. Паралельно, у зв’язці з капіталом діяли політичні сили.

В Україну імпульс прийшов із Росії, але це лише поверхневий бік подій. А коли говорити про причини нинішньої фінансової кризи, то вони нагромаджувалися в обох країнах протягом усіх останніх років. Проте фінансового обвалу, хоча визрів він і в Росії, і в Україні, могло все-таки не бути, особливо в зв’язку з підтримкою фінансів кредитами від МВФ. У Росії поштовхом обвальній кризі послужили відставка В.Черномирдіна і призначення С.Кирієнка. Україну ж було втягнуто у фінансову вирву російським чинником.

— А які причини фінансової кризи в Україні?

— Фундаментальні основи цієї кризи такі самі, що й у всіх бід, які обрушилися на економіку й народ України (як, утім, й у Росії). Проте протягом останніх 2 -3 років мала місце цілком для нас логічна модифікація причин, які призводять саме до обвальної кризи.

Не секрет, що починаючи з 1992 р. в Україні використовувалася непридатна для нас реформаторська модель МВФ, з дією якої пов’язане поетапне виснаження та руйнування економіки, катастрофічне зубожіння, професійна деградація більшості дорослого населення, найтяжча для країни криміналізація й перекачування коштів на Захід і в кишені нових українців.

Етапи та способи знеструмлення і краху економіки відомі. Тотальне пограбування народу за допомогою шокової терапії; раптове (свідомо не підготовлене) відкриття кордонів для вивезення награбованого багатства; створення трастових та інших штучних умов для перекачування коштів у кишені нових українців; фінансова стабілізація і приватизація, які зламали хребет індустрії, знищили науку, позбавили мільйони людей зарплати, посилили відкачування коштів із країни за рахунок вивільнення ресурсів й імпортної експансії.

Здавалося, що створена кладовищенська ситуація служила найкращим механізмом запобігання фінансовим обвалам; не марно ж усе досягнуте назвали стабілізацією. Народ особливо не шумів, а меткіших, особливо малий бізнес, влада контролювала й також знеструмлювала в союзі з кримінальним елементом, який увійшов, ясна річ, до складу еліти. В результаті залишалося запустити в утворені стабілізацією пустоти інвесторів.

Однак Україна — не Болівія. Поставлені на прикіл заводи не збезлюдніли, мільйонам інженерів і робітників не було куди подітися. Їх потрібно було якось годувати, а з ними — утримувати величезну соціальну сферу, а також науку, культуру, медицину, освіту, які неможливо остаточно урізати. Видатки держави в соціальній царині, хоч як їх урізали, ставали непосильними. Бюджет, втративши колишні (зокрема й липові — інфляційні) доходи, тріщав, дедалі жорсткіший податковий прес давав збої. Інвестори не йшли, вони боялися мафії, яка споріднилася з владою.

До того ж стабілізація (знов-таки, Україна — не Болівія) не дала обіцяного. Вона не перевела автоматично кредити в реальний сектор. Як і раніше, гроші було вигідно зосереджувати переважно в сфері фінансових спекуляцій. Становище, певна річ, можна було виправити, але для цього у промисловій політиці багато в чому потрібно було виходити за рамки емвеефівської моделі. А це позбавляло спокуси легкого життя й розрахунку на те, що ринок (як знов-таки монетаристи обіцяли) «сам усе розставить». Та й вихід за рамки монетаристської моделі зарубіжне начальство не заохочувало. Позначалася, крім цього, загальна ажіотажна атмосфера, бажання отримувати від будь-яких вкладень капіталу цьогохвилинну віддачу. Бенкет під час чуми визначав підходи.

Названі, а так само й інші подібні обставини (приміром, осуд із боку МВФ емісії та девальвації) визначили «постстабілізаційний вибір»: капітали дедалі більше відокремлювалися від реального сектора, переключалися на обслуговування вузьких інтересів, які виключали інвестування, на латання бюджетних дірок, перетікали на ринок високодохідних цінних паперів, у сферу пірамідальних спекуляцій, де приріст доходів досягався втягуванням суспільства в борговий зашморг внутрішніх і зовнішніх позичань.

Відразу зробимо застереження: самі по собі позичання — явище нормальне. Безвихідність нашої ситуації в іншому — у неспроможності влади проміжно «пропускати» кошти, через високодохідні, швидко окуповувані реальні сектори. Отож і наш борг, хоча становить лише 30% ВВП (здавалося б, невеликий), за своєю вагою перевищує борги-гіганти.

Зрозуміло, що існування в борг за рахунок спекулятивних позичань та ще й при розваленому виробництві, за логікою речей, має стати завершальним витком багаторічного процесу знеструмлення економіки. На нинішньому етапі на шляху навіть млявого руху зводять перешкоду, яка певної миті в рамках саме цього курсу реформ стане нездоланною. Кредитори, та ще й зарубіжні, — це не простий народ, звиклий майже мовчки терпіти лихо і знущання. І коли держава заходить у безвихідь остаточно, коли боргова піраміда розвалюється, то нікуди не дінешся: слід або змінити згубний реформаторський курс, або чекати соціального вибуху.

Політика спекулятивних позичань істотно прискорює настання фінансового обвалу. Проте таку саму суто негативну роль виконує в нашій украй ослабленій країні тверда національна валюта. Йдеться про завищений курс гривні, а в російському випадку — рубля. Таке уявити важко, адже тверда гривня — мало не єдине надбання наших реформ. І все-таки істина в тому, що саме штучно сильна гривня нас підкошувала, тягнула до кризи. І мав рацію Г.Явлінський у міркуваннях про джерела кризи в Росії: «Рубль падає тому, що курс рубля відносно долара було штучно завищено завдяки кредитам. Тепер, коли настав час платити за борги, усе приходить до стану, який відповідає реальності». Навіть у некризовій обстановці тверда валюта в слабкій країні — недозволена розкіш, досягнення цієї «твердості» обходиться тут занадто дорого, значною мірою тому, що прибуток у цьому випадку перерозподіляється на користь імпортерів, а експорт ущемлюється. З цієї причини (вигоди імпортерів) завищений курс гривні вітає Захід, а відтак — й МВФ. А спроби девальвування валюти перехідних економік, навпаки, засуджуються (мова не про обвальну, а про керовану девальвацію).

— Чим відрізняється обвальна девальвація від керованої?

— Різниця між ними величезна. Обвальна девальвація руйнівна. Керована — відновна; вона ущемлює банки й імпортерів, зате пожвавлює промисловість і залучає інвесторів. До девальвації періодично вдаються навіть могутні держави, приміром, США й Німеччина, й це дає їхнім економікам виграш у конкурентній боротьбі.

Вирішальну роль у втіленні валютної (курсової) політики грає головний банк країни. Однак у разі проведення нехай навіть оздоровчої девальвації система банків потрапляє у складне становище. Вона (ця система) при девальвації програє. Тож політику банку потрібно частково коригувати, а випадки ущемлення і втрат — компенсувати. Проте це можливо в удатній державі.

Днями глава НБУ заявив, що банк відповідає тільки за гривню. І в цьому він, ясна річ, має рацію. Та є й інший бік цієї відповідальності. У країні, де домінують монетаристські макроекономічні регулятори (та, втім, і в будь-якій іншій країні), через відповідальність за нацвалюту повинна реалізовуватися відповідальність банку за економіку країни. Інакше масштаби впливу банку на економіку виявляться невідповідними до масштабів його відповідальності за долі країни. Банк начебто молодець, а економіка — дурна. Те саме спостерігається й у Росії.

Авжеж, тепер, коли є небезпека фінансового обвалу, про керовану девальвацію говорити важко. Проте для оцінки глибинних основ кризи це важливо.

— Чи не думаєте ви, що в Україні криза буде такою ж обвальною, як у Росії?

— Я переконаний, що з нинішньою фінансовою ситуацією можна справитися, а загальну схильність до кризи та обвалу вдасться певний час ігнорувати, тобто скількись часу й далі нарощуватиметься прихований інфляційний і девальваційний потенціал. Завдяки нерозвиненості українських фінансових ринків, обмеженій присутності спекулятивного капіталу тощо в України є запас часу. Навіть із Росією Україна зв’язана не так міцно, як розвинені країни одна з одною.

— Які способи виходу з кризи ви бачите для України?

— Є різні способи, вибір рецептів залежить багато від чого, але за великим рахунком, передусім, від самої ситуації, а за її межами — від двох рядів обставин.

По-перше, від того, що це за країна: сильна вона чи слабка. Сильною може бути країна і з ліберальним (США, Німеччина й навіть Польща й Естонія) і з авторитарним (Китай, Узбекистан) режимом. До речі, в Китаї в момент спалаху кризи в Таїланді й Гонконгу вважали, що кризу спровокували наймогутніші ТНК з метою розхитування Китаю, аби помститися за Гонконг. Ужиті в Китаї заходи виявилися настільки ефективними, що фінанси не ворухнулися, а юань навіть зміцнився, й це дало привід міркувати про необхідність його девальвації. Там либонь МВФ не указ, там не потрібно когось запитувати.

По-друге, від того, чи спокуситься влада половити для себе рибку в каламутній воді, розв’язати свої й не свої проблеми, зокрема й вибухонебезпечні для неї. У цьому випадку криза може бути розкручена штучно, але так само і згаснути, не розгорівшись по-справжньому. Інша річ — влада, орієнтована на служіння своєму народу, вона має неабиякий шанс і запобігти кризі, й мінімізувати її наслідки, якщо криза стала фактом.

У нашій ситуації, коли припустити розгортання кризи (це малоймовірно, скоріш за все буде її «згортання»), рецепти сильної країни зі зрозумілих причин не годяться. І навіть те, що нині рекомендується в Росії — аргентинський варіант, нам не подужати. Адже там спрацьовував чинник довіри народу. Не виключаю, що в нинішній нашій ситуації загального розчарування масштабні (як у Росії) фінансові потрясіння могли б призвести до зміни влади, а відтак і до розширення діапазону застосовуваних способів гасіння пожежі.

Часто вживаними в нинішній ситуації стали балачки про структурні зміни як мало не спосіб виходу з кризи. Звучить це більше ніж дивно. Бо передумов для таких змін, із вищезгаданих причин, не було навіть у докризовій ситуації. До того ж такі повороти вимагають наявності в країні стратегічних рішень, а нині всі займаються гасінням пожежі. Нарешті, для структурних реформ потрібна інша влада й інша модель реформування. Отже такі розмови мають спекулятивний характер.

— Проте дотримання лінії на реформи вимагає від нас Захід, чи не розцінить він будь-яку зміну курсу як відхід від реформ?

— Захід, вимагаючи від нас реформ, має на увазі лише загальні їх контури. А ми повинні знати, що ці заклики, за малим винятком (міністерство фінансів США й МВФ), мають на увазі не нашу осоружну конкретику, а ринково-демократичний вектор як такий. Заходу не відомі ні ступінь нашого зомбування експансіоністським монетаризмом, ні рівень небезпечності скрупульозного впровадження у нас емвеефівської моделі. І в цьому — його (Заходу) програш. Позаяк уже за результатами здійснених у нас реформ Захід втратив в Україні довіру більшості інтелігенції (не плутати з елітою, себе так обізвала мафія), тобто тих, хто ще недавно був його надійним другом і захопленим прихильником. А тепер важливо не допустити ворожості. І для цього з’явилися вагомі підстави, бо саме сам Захід (випереджаючи нас) пересвідчився в цілковитій непридатності моделі МВФ, освяченої на початку 80-х років Вашингтонським консенсусом і розрахованої виключно на тогочасну (не нинішню!) Латинську Америку.

Тепер, нарешті, у світі позначилася остаточна зміна реформаторських віх. За аналогією з процесами у світовій науці й тенденціями в технологіях, на зміну одностороннім підходам приходить реформаторський синтез. Відповідно залишають, і дедалі більше залишатимуть арену агресивні моделі, які претендують на універсальність. Серед них, у першу чергу, монетаризм емвеефівського зразка, який за своїми претензіями й амбіційністю залишив далеко позаду не лише кейнсіанство, а й ідеологію планового управління радянського штибу останніх років.

Показово, що про відмову від моделі, яка дискредитувала себе (особливо в перехідних економіках), гучно і чесно заявив і її батько-фундатор і напарник МВФ — Всесвітній банк. Зречення клятви, даної на Вашингтонському консенсусі, знайшло концентроване вираження в результатах реалізації найбільшого присвяченого реформам дослідницького проекту Всесвітнього банку, а також у доповіді віце-президента й головного економіста Всесвітнього банку Дж.Стігліца, зробленій 1998 р. в Університеті ООН.

Судячи зі змісту дослідження Всесвітнього банку і названої доповіді, монетаризм зазнає долі планового експансіонізму радянського типу. Монетаризм безсумнівно залишиться (як і кейнсіанство, і плановість) одним із найвидатніших досягнень світової економічної думки, проте як інструмент знайде лише ту нішу, де він по-справжньому доречний. Безсумнівно, ці зміни відродять справжній монетаризм, а нинішній заангажований виродок зійде з арени.

А стосовно доповіді Дж.Стігліца, де думка про відмову від збанкрутувалої моделі пронизує весь текст, і де, між іншим, висловлено радість, що фанатики від МВФ не перекапостили економічний простір США: «Якби до цих порад прислухалися, то не вдалося б досягнути у США значного економічного росту». З неї досить навести висновок про важливість заміни Вашингтонського консенсусу (тобто моделі МВФ) консенсусом пост-Вашингтонським: «Другий принцип народжуваного консенсусу — велика скромність, усвідомлення того, що в нас немає відповідей на всі питання. Потрібні нові дослідження й дискусії, і не лише Всесвітнього банку й МВФ, а також представників усіх країн...». Приємно й несподівано, чи не так?!

— А як на це відгукнуться в Україні?

— Владний Олімп чекає. Німа сцена. Та поки власті в нас ті самі, у них — коли відштовхуватися від каламбуру відомого українського політика — «усе ззаду».

№172 10.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»