Юрій ПОЛЯЧЕНКО: Не всі готові віддавати свої органи один одному

Протягом останніх 30 років у нас виконано лише чотири пересадки серця, 58 пересадок печінки і менше ніж 2000 операцій з трансплантації нирки. Разом з тим, за інформацією МОЗ України, щорічна потреба в трансплантації органів у сотні разів перевищує кількість здійснених операцій. Головною причиною проведення незначної кількості операцій хірурги- трансплантологи вважають брак донорських органів. Адже українське законодавство забороняє брати їх у померлих без згоди родичів. З одного боку, таким чином наш закон захищає права людини навіть після її смерті, а з іншого — чимало хворих втрачають останній шанс на життя, який їм могла б надати пересадка органів. У Інституті хірургії та трансплантології АМН України таких хворих на листі очікування перебуває понад 200 осіб. Більшість із них на диво уже не сподіваються... Директор інституту Юрій ПОЛЯЧЕНКО охоче погодився дати інтерв'ю «Дню», при цьому зазначивши, що медики очолюваної ним лікувальної установи, якби їм дозволяли можливості, могли б значно більше рятувати хворих.

— Юрію Володимировичу, хто в Україні найчастіше стає донором для хворого?

— Нині 2,5 тисячі пацієнтів очікують пересадки нирки, тисяча — серця і стільки ж пересадки печінки. Тобто, щорічну потребу в трансплантації органів мають близько 5 тисяч хворих. Та за останній рік лікарі провели лише 254 операції з пересадки органів, в основному — трансплантації нирки та печінки. Головна причина невеликої кількості операцій — брак донорських органів. Переважно в нас здійснюється родинна трансплантація — орган пересаджується хворому від його родича. Трупної трансплантації на сьогодні майже не існує, оскільки її не можна проводити без згоди близьких родичів загиблого.

— Які основні проблеми стоять на шляху хірургів- трансплантологів, щоб допомагати якомога більшій кількості людей?

— Наразі головна проблема — неготовність суспільства визнати трансплантацію необхідною галуззю медицини. Люди ще не «дозріли», щоб віддавати свої органи задля спасіння інших. Хоча законодавча база в Україні відповідає всім критеріям законодавчої бази країн Євросоюзу. З такими законами Іспанія та Німеччина вдало справилися з проблемою донорських органів. Щоб вирішити її у нас, за допомогою громадських, релігійних організацій, ЗМІ потрібно повертати довіру громади до лікарів та медичних інституцій. Наприклад, у Іспанії завдяки дуже потужній інформаційній кампанії, підтримці церков і конфесій, протягом десяти років вдалося досягти майже фантастичних успіхів у трансплантології. Проблеми трупного донорства у них взагалі не існує. З іншого боку, уряд Ірану дозволив громадянам продавати свої органи, і там також знято проблему з питання пошуку органів. Однак я категорично проти того, щоб Україна йшла шляхом Ірану. До цього ще не дозріла наша ментальність, і наслідком зняття заборони на продаж людських органів може стати безліч кримінальних справ.

Але іспанська модель для нас могла б виявитися дуже цікавою. В Іспанії існує телеканал, по якому щодня транслюють передачі про людей, котрі віддали свої органи заради спасіння інших, розповідають про тих, кому зробили пересадки, проводять дискусії щодо цієї проблеми. В результаті, навколо трансплантології в суспільстві сформувалася позитивна думка.

— Операції з пересадки органів, мабуть, дуже дорогі?

— Звичайно, але лікування хворих, котрі роками очікують на пересадку, коштує ще дорожче. Основний контингент наших хворих — працездатні люди від 25 до 35 років, тому їхня повноцінна праця ще могла б принести значну користь державі. Брак у фінансуванні відчуваємо, але він не такий, як брак органів для пересадки.

— У яку суму пацієнту обходиться така операція?

— Хворому це нічого не коштує. Операція проводиться безкоштовно, також держава забезпечує пацієнтів безкоштовними лікарськими препаратами.

— Багато доводиться чути про кримінальну трансплантацію, коли лікарі за гроші пересаджують органи не від родичів, а від інших людей...

— У нас це неможливо — ні технічно, ні морально. Для того, аби перерахувати хірургів-фахівців, котрі можуть провести трансплантацію, вистачить пальців на руках. За цими лікарями стоять бригади медиків-фахівців інших спеціальностей — починаючи від лікаря-діагноста і закінчуючи реаніматологом. Усі вони проводять огляди пацієнтів та донорів, оформлюють документи, а сама операція технологічно може бути здійснена не у якійсь підпільній операційній, а лише на високоспеціалізованому обладнанні. Ще існує так званий етичний комітет, який перевіряє документи, надані посередниками або родичами хворого.

— Але, за висновками Європарламенту, Україна займає одне із перших місць із «чорного» донорства...

— «Чорне» донорство — це коли людина продає свій орган. Якщо таке трапляється, то цими питаннями повинні займатися правоохоронні органи. Звичайно, бувають випадки, коли хворий приводить когось, хто нотаріально засвідчує свою згоду віддати орган. Однак їм у трансплантації ми відмовляємо, тому що продаж людських органів у нас заборонено законом. В Україні дозволена лише родинна трансплантація і трупна (зі згоди родичів померлого).

— Нині на так званому листі очікування перебувають кілька тисяч осіб. Які в них шанси на пересадку органів?

— На жаль, дуже невеликі. Якщо не вдасться відшукати родича, котрий погодився б віддати свій орган (за умови, якщо він підійшов би пацієнтові), то такий шанс фактично дорівнює нулю.

— Чи великої шкоди здоров'ю донора завдає втрата органа?

— З однією ниркою людина може прожити і сто років, а хворим, які перебувають на гемодіалізі, вона може врятувати життя... До речі, в Україні вперше трансплантацію людської нирки здійснив у 1933 році професор із Харкова Юрій Вороний. В Америці ж такі операції почали робити тільки починаючи з 1951 року. Нині в області трансплантології Україна, якщо її порівнювати із США чи іншими високорозвинутими державами, залишилася далеко позаду: якщо в країнах з високим рівнем розвитку медицини кількість донорів складає 20-40 осіб на 1 мільйон населення, то у нас цей показник відповідно дорівнює 1,5 трансплантації на мільйон населення.

КОМЕНТАР

Тетяна БАХТЕЄВА, народний депутат України IV, V, VI скликань:

— У нас закон такий, що донорами для трансплантації можуть бути тільки близькі родичі хворого, але дуже часто трапляються випадки, коли хворий не має рідні, яка могла б пожертвувати для нього орган. Наприклад, нині у нашому Донецькому центрі трансплантології перебуває 18-річна дівчина, котра, окрім хворої мами, не має нікого. Разом із тим, у людини, яка трагічно померла, упродовж 12 годин можна взяти нирку й пересадити її пацієнту, який цього потребує. Однак для цього потрібна згода родичів загиблого. Тому, насамперед, потрібно змінити статтю 16 законодавства про трансплантацію органів стосовно того, аби дозвіл на пересадку органів людина могла давати ще при житті. Наприклад, щоб кожен із нас при бажанні міг скласти документ, відповідно до якого в разі нещасного випадку, коли медики встановлять смерть мозку, можуть бути вилучені органи для трансплантації. Стосовно продажу, то такі випадки, звичайно, у нас є. Буває, що пацієнт приводить донора, який за допомогою нотаріально завірених документів засвідчує, що йому віддає, приміром, нирку. Але лікарі на це не погоджуються, тому що це заборонено чинним законодавством.