Юрій Щербак, дипломат, публіцист

Уже традиційно «День» просить своїх авторів, експертів та постійних читачів підбити підсумки року, що минає, відповідаючи на запитання новорічної анкети «День»-2013:

1. Які події року, що минає, на вашу думку, змінили світ і Україну? Які з них — на краще, які — навпаки?
2. Яка подія в житті країни за рік, що минає, стала найважливішою особисто для вас?
3. Поділіться прикладами ситуацій або людей, які додають вам сил та оптимізму.
4. Автори, статті, проекти газети «День», які вирізнялися 2013 року?

1. Світ змінила на краще розробка штучного серця, трансплантацію якого здійснили французькі кардіохірурги наприкінці року. В разі успіху це дарує надію мільйонам хворих людей в усьому світі. Вже в 2030—2040 роках заміна хворих сердець штучними апаратами стане звичайною практикою. Те, про що мріяв великий українець Микола Амосов, 100-річчя якого відзначали в грудні 2013 року, буде реалізовано в низці країн і стане новим досягненням людства. Разом з тим треба визнати погіршення безпекової ситуації в багатьох регіонах світу (Близький Схід, Африка, Азія), особливо в Сирії, Єгипті, Афганістані та інших країнах, де тривають збройні та суспільно-релігійні конфлікти.

В історії України відбувся якісний стрибок: на сцену вийшло нове покоління свідомих громадян, представників української політичної нації, євроукраїнців, яким остогидло існування у феодально-олігархічній пострадянській напівмонархічній державі, якою правлять люди, що розвалили економіку, знищили незалежну судову систему й розривають країну на частини.

Пробудження волелюбної, сповненої національної гідності молодої європейської України — найбільш позитивний результат 2013 року. Євромайдан показав, що режим, побудований на брехні, насильстві й кримінальних поняттях, приречений — безвідносно від того, чим скінчиться конкретний Майдан на Хрещатику.

Це і є найпозитивніший результат 2013 року — народження української політичної нації, відповідальної за долю країни.

Найгіршим результатом року для української держави стала євробрехня влади, що скінчилася єврокатастрофою у Вільнюсі, після чого очільникам країни довелося стояти на колінах перед Путіним. Це був їхній політичний крах як бездарних правителів, що довели економіку пограбованої країни до практичного дефолту, перетворивши державу на розмінну монету у великій геополітичній грі, ставши посміховиськом в європейських столицях й утративши залишки довіри народу — особливо його молодої освіченої частини.

Для любителів марксистської фразеології це яскравий приклад діалектичної єдності протиріч, коли позитивний результат випливає з негативного розвитку. 2013 рік показав, що Україна — на порозі великих подій.

2. Євромайдан. Чесно кажучи, я, пророкуючи в своїх публікаціях невблаганність політично-суспільних потрясінь в Україні, не вірив, що мені випаде щастя бачити новий вибух народного волевиявлення, поклику свободи й національної гідності. Я живу у півкілометрі до епіцентру української та європейської історії, і це — особливе почуття, коли відчуваєш гіркий дим повстанських вогнищ на Хрещатику й бачиш, як твої діти, внуки, знайомі, знайомі знайомих — увесь Київ — підтримують Євромайдан, вважають себе його учасниками. Київ на очах став європейською столицею; учасники майдану захищають Європу від божевільної путінської фантазії відновити російську імперію, про небезпеку відродження якої   застерігали свого часу Г. Кіссінджер та З. Бжезинський.

Слава Євромайдану, слава його героям!

3. Останні роки пішли на написання дилогії «Час смертохристів» та «Час великої гри», дія якої відбувається в 2077—2079 роках; але деякі події антиутопії дивовижним чином нагадують те, що відбувається в Україні сьогодні. Не беручи участі у так званому «літературному процесі» — тобто в активному кололітературному житті окремих груп (тусовок) і рекламних літкампаній — й відчуваючи свою відстороненість від багатьох літературних осередків, я, тим не менше, не почувався самотнім — завдяки тим людям, що підтримували мене і мої тексти, таким, як Михайло Слабошпицький, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук, Віктор Баранов, Павло Мовчан, Любов Голота, Юрій Буряк, Максим Стріха, Сергій Грабар, Юрій Дорошенко, Роман Іваничук, Микола Ільницький та багато інших. Завдяки ініціативі мого видавця — директора видавництва «Ярославів Вал» Михайла Слабошпицького — я презентував романи у Львові та Дніпропетровську, Луцьку й Черкасах, Житомирі та Запоріжжі — і всюди зустрічав доброзичливих, інтелігентних читачів, яким я вдячний, бо завдяки їм вдалося подолати природну для мого віку відчуженість. І якщо я як письменник намагаюся у своїх текстах «зміцнити серця читачів» (за виразом Генрика Сенкевича), то й читачі зміцнюють моє серце, за що я їм вдячний.

І головне, що додає сил і оптимізму, — моя сім’я, яка підтримує мене й допомагає подолати сумніви й зневіру. Мої внуки, що живуть з нами (п’ятирічний Олесь та трирічний Толик), заряджають мене своєю енергією та оптимізмом, дарують найвище щастя життя.

4. Я вже писав про газету «День» як про живу енциклопедію народного життя, яка, змальовуючи хроніку поточних подій, підіймається до вершин їхнього історичного осмислення. Тому дуже ціную відділ історії, публікації Петра Кралюка та Ігоря Сюндюкова. Україну в міжнародному житті повноцінно представлено на сторінках газети, яка встигає не лише зафіксувати калейдоскоп подій, а й дати глибокий системний аналіз геополітичної картини світу. Особливо важливим сьогодні є розуміння імперської політики Путіна: публікації Дмитра Шушаріна допомагають глибше зрозуміти ситуацію в російському політикумі й середовищі так званих російських демократів, які щодо України демонструють таку ж зверхність, бундючність та нерозуміння, як їхні опоненти з імперської гвардії Кремля та Луб’янки. Блискучою публікацією останнього часу був переклад виступу сенатора Маккейна щодо «українського питання» та прагнення нашого народу до євроінтеграції. Подяка за це Миколі Сіруку. Взагалі номери газети, присвячені Євромайдану, його людям та його унікальному мистецтву (Дмитро Десятерик), вважаю найвдалішими за останній час. Як і роздуми (не завжди оптимістичні) про опозицію та її роль в сучасній державно-політичній кризі.

Ось це багатоголосся газети «День» у висвітленні історичних подій 2013 року, її бездоганно демократична позиція є, на мій погляд, найціннішим здобутком газети та її головного редактора Лариси Івшиної.

Особливо ціную п’ятничні номери «Дня», читання яких починаю зі статей моїх улюблених авторів — Ігоря Лосєва та Сергія Грабовського — завжди актуальних і мудрих...