З операційної – на «швидку»

Коли розпочалася війна, йому вже виповнилося 50 років, за плечима мав не лише знання, а й солідний хірургічний досвід у Ободівській лікарні Бершадського району Вінниччини. Але сидіти в теплому кабінеті й оперувати в операційній, де все під руками, він не міг. Тому з перших днів російської агресії пішов до райвійськкомату, але тоді всі посади його фаху були зайняті спеціалістами з Вінниці. Леоніда Ніцкевича відправили додому і сказали чекати на телефонний дзвінок. Півроку він провів, як на голках. Згадує, як тримтіли руки, коли отримав повістку на робочому місці. На початок 2015 року він був першим мобілізованим лікарем зі свого району.

«Чи був страх? Можливо. Але бажання стати корисним на фронті відразу взяло гору над невідомістю, — зауважує лікар. — Під час навчання у Вінницькому медичному інституті я проходив військову кафедру, мав звання лейтенанта медичної служби, певні навички, але з бойовою травмою ніколи не працював. Тому був радий, що нас спершу доправили на військовий вишкіл — перепідготовку при військово-медичній академії. Заняття тривали понад місяць за супроводу висококваліфікованих фахівців, іноземних інструкторів. Наприкінці склали «іспит полем», який був розрахований на кілька годин безперервних дій із надання фельдшерської допомоги в надзвичайних екстрених умовах. І вже незабаром отримані практичні навики знадобилися в умовах реальних бойових діях на сході країни».

Після навчання Леонід Ніцкевич був направлений для проходження подальшої військової служби в медичну роту 56-ї окремої мотопіхотної бригади, яка виконувала бойові завдання у секторі «М» (територія Маріуполя і Приазов’я). У військово-польових умовах пройшов дві ротації. Виконував задання з медичного забезпечення, надання медичної допомоги, опікувався евакуацією хворих із лінії розмежування, стабілізував їхній стан для подальшого транспортування, а за необхідності просто на місці разом із колегами проводив і хірургічні втручання.

«Волонтери в нас були на вагу золота. Забезпечували всім необхідним, — зазначає лікар. — Медична рота мала трохи техніки: три перев’язочні, дев’ять машин легкових УАЗиків — усе мобілізоване з народного господарства. Збройні сили, зі свого боку, поставляли пальне. Бригада займала більше 30 кілометрів уздовж лінії фронту: підрозділ розташовувався поблизу Сартани, Талаківки, Гнутового, Павлополя й інших населених пунктів. Медична рота — це як маленький госпіталь на колесах, тому всю цю ділянку обслуговувала наша медична служба. На одного медика припадало в середньому по сто бійців, особливо не вистачало фельдшерів та медсестер. Чіткої ієрархії статусів та розподілу обов’язків на передовій не було. Потрібно знеболити — робив, перев’язати — робив, прооперувати — робив, евакуювати чи транспортувати — робив».

Доводилося братися за усе, щоб врятувати життя нашим захисникам. Медики займалися і бойовими травмами, і «цивільними» хворобами: лікували гіпертонії, виразки, гепатити, серцеві недуги. Лікар зізнається, що не бойових втрат було більше, причому через банальні випадки: починаючи від аварій, суїцидів та завершуючи смертю внаслідок випитого алкоголю. Багато життів забирав стрес... Серцеві напади були частими «гостями», не оминали вони й медиків. Від перевантаження ледь не помер його колега. Якби поблизу не було мобільного госпіталю, бригада мала б втрати і серед лікарів.

«15 місяців на службі перевернули моє життя з ніг на голову. Я отримав колосальний багаж знань, навчився швидко реагувати на виклики, приймати правильні рішення, мобілізовувати сили. Тому, коли повернувся з фронту, кілька місяців попрацював у хірургії, а потім вирішив змінити її на екстрену медичну допомогу, — резюмує Леонід Ніцкевич. — З квітня 2017-го працюю на посаді головного лікаря Бершадської станції екстреної медичної допомоги, яка обслуговує 120 тисяч населення трьох районів. Надавати першу медичну допомогу, рятувати життя і вдень, і вночі дає можливість відчувати свою значимість як медика більше, ніж у звичайній районній лікарні. Тому я відчуваю, що на своєму місці — в потрібному місці, в потрібний час».

На кінець розмови Леонід Ніцкевич зізнається, що, коли повернувся додому, тривалий час проходив процес адаптації до цивільного життя. Душа щеміла — за тих хлопців, за побачене. Він погоджується, що військова хірургія принесла йому не лише чималий досвід, а й жахливі спогади, бо захищають Україну на війні і гинуть під кулями як 60-річні сивочолі чоловіки, так і 20-річні добровольці.