З ВЕСНЯНОГО ЩОДЕННИКА
...А природа, як вже давно доведено археологами, все робить аби дошкулити людині. Недарма кажуть: «Ти його женеш у двері, а воно у вікно пнеться».
Ось і тепер: дача не найнята — сонце щосили припікає. У минулому році переїхали рано, у травні було прохолодно, і так продовжувалося аж до вересня. Двісті рублів за дачу заплатили, шістдесят на дрова змарнували. А ще запевняють, що людина — цар природи. Дуже і дуже обмежений монарх, принаймні.
Я особисто люблю природу. По-моєму, це — сама лише фантазія і витрати. І завжди застудишся врешті- решт. Але учора вранці Жан настроївся зовсім по-весняному. Подивився на барометр, на термометр Цельсія, на Реомюра, на Фаренгейта, помножив Реомюра на Цельсія, розділив на Фаренгейта і вирішив, що днина буде чудова, і треба їхати подихати свіжим повітрям. На мої протести він відповів, що якщо людина працює весь тиждень, як скажений собака, то вона має право у неділю натішитися природою.
Я зрозуміла, що дійсно було б безглуздо мати право і не користуватися ним. Непрактично.
І ми поїхали.
Ув’язався з нами і beau- frere Васенька. Я не люблю з ним їздити. Він страшенно моветонний і легко може скомпрометувати.
Він і цього разу став щось так недоречно глузувати з моєї парасольки, але Жан відразу поставив його на місце і ми поїхали насолоджуватися повітрям.
Їхали конкою.
Beau-frere Васенька упустив у шпарину дві копійки і весь час виколупував їх тростиною. Це було дуже неприємно. Сусіди могли подумати, що для нашої сім’ї таку важливу роль грають дві копійки.
На додачу він всю зиму зберігав літнє пальто у нафталіні, а для поїздки оновив його, і я дуже страждала при кожному Васенькиному русі. Жан сидів з іншого боку, й від нього пахтіло пачулями, нюхальним тютюном і перцем. Від цієї суміші сконає не тільки мiль, а й будь-яка тварина. Мені було дуже погано. З однією пані візаві зробилося легке запаморочення. Але Жан поставив її на місце.
Біля Чорної річки у мене зазеленіло в очах і ми вийшли на площадку. Там було легше дихати, але дуже тісно стояти. Beau-frere Васенька смикав ногою в повітрі, і Жан ніяк не міг поставити його на місце. А нафталін пахтів, і вітер дув якраз на мене.
На площадці стояли якісь жевжики, які, здається, не проти були побазікати. Щоб поставити їх на місце, Жан почав говорити про закордон. Вони відразу второпали, хто перед ними, і замовкли.
— Поглянь, Нінет, як цей міст схожий на... на площу Злагоди у Лондоні, — торочив він.
Я за кордоном не бувала, але погоджувалася, що схожий. Можливо, і правда схожий — чого ж безтямно сперечатися.
— Коли я сходив на Риги... Ригикульм...
Всі слухали із заздрістю, а beau-frere Васенька раптом загорготів, як дикий вепр, й каже: «Брешеш, Ванька, ніколи ти в Ризі не бував».
Вийшло напрочуд безглуздо. Всі стали посміхатися, а Васенька почав підспівувати: «Бре-шеш, бре-шеш»...
Жан, щоб поставити його на місце, зауважив, що у товаристві не прийнято співати, коли стоїш на площадці конки. Але тут втрутився кондуктор.
— Яке таке обчество? Ми вже другий рік, як в місто перебравшись. Не обчество, стало, а міські.
— Я кажу про вищий світ, — поставив його на місце Жан. — Про вищий, а не про кінно-залізничний.
У Чорної річки ми злізли і вирішили взяти візника до ресторану.
Але візник знайшовся тільки один і ще й такий п’яний, що його не можна було навіть поставити на місце.
Довелося йти пішки.
Вітер віяв з Васенькиного боку, і я весь час думала, як здихає мiль. Певно, жахливі страждання!...
На набережній сиділа ціла дивізія свіжомобілізованих бешкетників і ділилася враженнями на наш рахунок. Це було неприємно.
Біля входу до ресторану Жан довго милувався картиною природи і говорив, що навесні прокидається життя.
— Яка краса! — твердив він. — Річка немов срібло! Береги як смарагд! Небо немов бірюза!... Обрій — справжнє золото!
Він висловлювався дуже поетично, хоча дещо ювелірно.
— А цей чудовий аромат розпуканих бруньок !..
Beau-frere Васенька потягнув носом і з повагою вимовив:
— Ну! Це ж який нюх у тебе! Дійсно, на веранді хтось нирки в мадері уминає.
Ми пройшли на веранду, і лакей спитав, що ми бажаємо на вечерю. Але Жан відразу поставив його на місце, замовивши три склянки морсу.
Повечерявши, ми найняли човен і поїхали до узмор’я.
Я сиділа за стерном і на якомусь кострубатому дрючку. Було дуже незручно, але дрючка не можна було витягти. Жан запевняв, що човен при цьому перекинеться.
Beau-frere Васенька плескав веслами, язиком й ногами і кричав, що зачепив веслом рибину. Жан згадував, що був знайомий із одним графом, членом яхт-клубу, і показував, як цей граф розповідав, як веслував один князь. Човен при цьому повз боком і тикався кормою берега.
Поруч із нами пливли на ялику якісь нахаби і веселилися на наш рахунок. Вони не чули, що Жан розповідає, і не розуміли, що так гребе князь за розповіддю графа, а вважали, напевне, що Жан сам не вміє.
Щоб поставити їх на місце, Жан звелів мені заспівати що-небудь французькою. Мені було ніяково, і я відмовлялася.
Але в цей час нас обігнав човен.
У ньому сиділа пані з офіцером і мала такий гордий вигляд, немовби вона щойно Порт-Артур здала.
Я не витримала і заспівала: «Si tu m’aimais!»
Офіцер скосився на мій голос, а пані від злості повернула ніс не в той бік, а тикнула ніс кермом.
Ми виїхали на Стрілку. Сонце сідало і обрій, як співається у романсі, «палав багровою смугою».
На самому небосхилі, там, де небо цілує землю, стояли троє чолов’яг і пили по черзі з пляшки.
Ліворуч від ресторану віяло свіжорозпуканими бруньками. Нафталін відносило в бік. Переважали тютюн і перець.
На зворотному шляху Васенька наштовхнувся на велику рибину і загубив весло. Довелося ставити човняра на місце, тому що він загнув за весло дуже високу ціну.
Кострубатий дрючок, на якому я сиділа, виявився моєю ж таки власною парасолькою, тільки зламаною навпіл.
У Жана розчавився капелюх, а у Васеньки пропала безвісти краватка.
Їхали назад знову конкою. Пасажири дивилися на нас двозначно. Жан, щоб поставити їх на місце і виправдати несвіжість наших костюмів, розпатякував про значення спорту в житті великих людей і відомих політичних діячів.
Нафталін і тютюн зволожніли, стали гостріші, різкіші і невідчепніші.
