Забуті...

На полях Качуринців Волочиського району на Хмельниччині рясно пішли в ріст бур’яни. Лічені одиниці корів і телят понуро пасуться в лободі. Село похмуре й знервоване, вийшло на вулицю, обговорює останні новини.

НА УРОКИ НЕ ХОДЯТЬ, БО НЕМАЄ В ЩО ВЗУТИСЯ

— Зіна, онучка їхня, — показує на літнього дядька 66 річна Галина Кнець, — пішла вранці до школи в сусідню Видаву. Повернулася з півдороги, бо останні туфлі обірвалися. І вже не ходить на уроки. Не має в що взутися.

— Не ходить, — сумно погоджується Зінин дід. — Де ж її батьки на взуття дитині зароблять?!

І всі кивають у той бік, де несіяні-неорані поля, порожні фермські будівлі.

— Немає хазяїна, і що ж нам робити, до кого притулитися? — бідкається Галина Кнець.

— А було все — й худоба, й свині, й трактори, комбайни. Ниви врожаїлися. Куди ж воно все зникло? Он іде Михайло Катеринчук. Він був бригадиром тракторної, знає, що зробилося, — підтримує її 76-річна Ганна Островська.

Колишній бригадир Михайло запалює цигарку, тяжко зітхає:

— Біда чорна. Після війни такого не було. Синок мій Микола був трактористом широкого профілю. Приїхали виконавці, взяли трактора за борги. Дружина та троє дітей у нього. Що дам їм із своєї пенсії, те й мають на прожиття. Світло за борги відрізали — діти уроки не вчать. Де ж мій Микола заробить? Заступом свій пай не впорає. От весна, бачите. Молодші йдуть допомагати пенсіонерам картоплю садити. Дали йому за поміч пляшку горілки, випив з горя, і все. Добре, якщо не буйний, коли вип’є. Кажу, що біда в селі чорна. Це вже п’ять років отаке триває...

Усе в селі переставилося з ніг на голову. Літні люди підтримують молодших, аби не пропали від голоду в цьому існуванні без світла, без взуття, без путнього вбрання, — доношують ще радянські галоші та спідниці. Весна не принесла в Качуринці жодної надії. Усе навпаки. Благословенна пора лише роз’ятрює людські душі.

— Відправили до нас фельдшерку з району, то вже три тижні минуло, відколи зачинила медпункт і кудись поїхала, — розповідає Галина Кнець. — А що вона тут не бачила?! Хіба повинна з нами пропадати? — стала на захист молодої фельдшерки чиясь добра душа. Вона була єдиною представницею району, яку бачили Качуринці в цьому році. Начальство обминало село десятою дорогою. Не бажає знати, що село вчилося на трактористів, комбайнерів, набувало досвіду майстрів машинного доїння, їздових, свинарок, доглядачок телят. Одначе тепер немає до чого своїх працьовитих рук докласти, аби заробляти собі на життя. Село одержало землю, та не знає, що з нею робити.

ПЕНСІЯ, ЩОБ КУРЕЙ НАГОДУВАТИ

За Качуринцями — Бронівка. Така ж убога, пограбована, літня за віком. Край дороги — хата Андрійчуків, Ольги й Миколи. Подружжя садить картоплю на городі.

— Було, що за межу сварилися й судилися, писали по інстанціях і навіть билися. Та загуло... Он її, землі, скільки! — спершись лівою рукою на заступа, показав правою через дорогу Микола Андрійчук. Так само, як за Качуринцями, по широкому полю пасеться де-не-де худоба. Має де розгулятися, та немає на чому напастися.

— Там і наші паї. Мій, його та мами нашої, — тихо мовить Ольга. Не до паїв. На 80-ти сотках городу минають оптимальні строки для садіння картоплі. Подружжя просить Бога, аби ще довго була на білому світі їхня мати. Аякже, з великої любові просить. Пенсіонерка ж. Представниця того самого прошарку населення Бронівки, яке раз на місяць одержує «живі» гроші. Листоноша приносить.

Пристрасні молитви за здравіє пенсіонерів, на жаль, далеко не завжди бувають «почуті». Як весна в літо, село впевнено «перетікає» на цвинтар. Із природних причин. Разом із літніми — й молоді, що від горя, безвиході спиваються й пропадають. І кому ж то залишиться їхня неорана-несіяна земля?..

— Хтось візьме, — вважає маленька, наче горошина, з великими натрудженими руками жінка, яка назвалася бабою Наталкою. Йшла звідкись чи кудись — зупинилася. І вона ж — землевласниця: «Свій і той пай, що від мами в спадщину залишився, на себе переписала. А що з того?..»

Баба Наталка одержала пенсію за березень, «пішла до кооперації, купила комбікорму, щоб дати курам їсти». Ця ненажерлива птиця в кількості 17 голів з’їдає усю бабину пенсію. Для підсвинка вже нічого не залишається. Село вже забуває оті часи, коли жило, як люди: від урожаю до урожаю. Одначе пам’ятає обіцянки: візьмете паї, віддасте в оренду, матимете що в млині змолоти, худобі дати. «Дожилися», — кажуть.

Що ж вони, спрацьовані, «оснащені» заступами, вилами, іншим ручним реманентом, годні зробити на своїх паях? Науковці, вивчивши й узагальнивши весь зарубіжний досвід, кажуть: виробництво може бути рентабельним за умови, що в господарстві щонайменше 300 гектарів ріллі. А тут, у Бронівці, як і в сусідніх Качуринцях, разом узятих паїв десь удвічі й утричі більше за «рекомендований мінімум». Люди кажуть, що віддали б хоч і дідькові в зуби, аби лише орендну плату платив. Навіть у торги щодо розміру цієї плати не вступали б. Одначе ніхто й нічого не обіцяє.

БІДНІ РОДИЧІ

— За два останніх роки їх тут шість було. Кого? Ну, отих, хто брався тут щось зробити. Аж поки не добили до ручки все, що в спадщину від колгоспного ладу залишилося, — говорить Іван Колодій із Бронівки.

Райначальство наче зумисне «кидало» в села невідомих: беріть і грабуйте! Невже й свій інтерес чужими руками задовольняло?..

Найбільш незабутнє враження на Бронівку справила Тетяна Павлівна з Хмельницького, прізвище якої чомусь нікому тут не запам’яталося. Кого не зустрічав у Бронівці, — то всі про неї згадували. «Вона наші майнові паї разом із урожаєм забрала й пішла собі», — розповідають. І куди ж то забрала й пішла? Не знають.

А як же вона та іже з нею йшли в це скривджене село? Звісно ж, у районі адресу давали. Без згоди райначальства ні в Бронівку, ні в Качуринці, ні в інші села ніхто не їхав. Вони ж, села, завжди жили та були надіями на своїх славних земляків, які «в люди вийшли». Стенди з фотографіями робили «Вони вчилися в нашій школі». В Бронівці минало босоноге дитинство та юність голови Волочиської райдержадміністрації Віктора Вікторовича Дворніка. І що ж то має у цей гострий поточний момент від першої особи рідне село?

Бронівка — то таки не Качуринці, до яких давно вже ніхто з райначальства не заглядає. «До чого їм сюди їхати?» — пояснюють Качуринці. В Бронівці ж батьки Віктора Вікторовича. Односельці віддають належне славному землякові за те, що чуйний і уважний до своїх батьків. «А що він про все село думає, то ми не знаємо», — відповідають.

— Інвестора треба, — говорить Віктор Дворнік.

Але схоже на те, що в селах Волочиського району вже геть збайдужіли до того, хто йде та з якими намірами. Бо так склалося, що гірше вже бути не може, а надія, як давно відомо, вмирає останньою.

КОМЕНТАР «Дня»

Андрій ГАВРИЛИК , начальник відділу захисту майнових, інших особистих прав і свобод громадян та інтересів держави прокуратури Хмельницької області:

— Наглядова інстанція робить рішучі кроки щодо припинення розкрадання й розтягування майна службовими особами, поновлення прав селян. За фактами виявлених злочинів лише впродовж трьох місяців порушено 19 кримінальних справ, 12 із яких уже розглянуто судами. До відповідальності притягнуто 126 посадовців, а документами прокурорського реагування відшкодовано близько двох мільйонів гривень. У інтересах селян до суду заявлено 423 позови, поновлено права понад 4300 громадян.

У Волочиському районі, про який йдеться в матеріалі, службові особи СТОВ «Правда» с. Гайдайки, щоб одержати банківський кредит, уклали угоду застави майна. Власники цього майна згоди на те не дали, то їхні підписи підробили. Заставу продали, завдавши власникам 75 тисяч гривень збитків. Незаконно збули розпайоване майно й керівники сільгосппідприємств «Обрій» с. Бедриківці Городоцького, «Мазниківське» с. Мазники Деражнянського районів.

Тяжко вдарили по майнових правах співвласників посадовці приватно-орендного підприємства «Обрій» с. Адамівка Віньковецького району. Аби повернути борги, незаконно передали чуже майно кредиторові. В цьому ж Віньковецькому районі засновник СТОВ «Трудівник» с. Пирогівка використав на господарські потреби 11 тисяч гривень, зданих пайовиками для виготовлення державних актів на право приватної власності на земельні частки. Винного засуджено.

ДО РЕЧI

У Женишківцях, що на Хмельниччині, наприкінці минулого тижня відбувся «День віддаленого села». «Разом із новим головою Віньковецької райдержадміністрації Миколою Шпаком до Женишківців прибули представники всіх соціальних служб», — повідомив «День» начальник відділу внутрішньої політики райдержадміністрації Юрій Попович. Більшість громадян звернулася до М. Шпака з питанням про матеріальну допомогу для лікування. Порушували питання про газифікацію села, ремонт доріг, відновлення роботи радіоточок. «Ці та інші питання обговорили за «круглим столом» разом із депутатами сільради та склали програму соціально-економічного розвитку села», — продовжив Юрій Попович. Поки відбувалася ця розмова, лікарі приймали хворих. Відбулося обстеження умов життя та побуту самотніх пристарілих, інвалідів, малозабезпечених. Юрій Попович зазначив, що такі поїздки у віддалені села відбуватимуться щотижня, повідомляє Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День».