ЗАПИТАННЯ «Дня»

— Україна не була самостійною державою, і у світі невідомий жоден лауреат із будь-якої колонії. Причина цього зрозуміла, особливо з огляду на «особливості» національної, наукової, освітньої, культурної політики Росії, також і більшовицької, щодо України. Для цього досить порівняти в цьому плані політику Австро-Угорщини і Польщі в західних регіонах України і Росії — в східних. Порівняння далеко не на користь Росії, хоча перші ніколи не записувалися в жодні «брати» до українців. По-друге, Росія, якщо взяти до уваги її людські, економічні, науково- технічні та політичні можливості, також і кількість науковців, ніколи не була серед світових наукових лідерів (не треба брати до уваги легенди на цю тему, які були призначені насамперед для внутрішнього вжитку). Це пов’язано, зокрема, із застарілою, а точніше, з феодальною системою організації науки (досить згадати «великі» та галузеві академії наук, поділ на науку академічну, вузівську і прикладну, галузево-міністерську, заводську тощо). Кастова оплата праці вчених, яка навіть у відомих своїми здобутками вчених була нижчою, аніж у безплідних деяких академіків і навіть нижчою, аніж у працівників неінтелектуальної сфери діяльності. По-третє, мовна «відрубність» також не сприяла і не сприяє популярності російськомовних публікацій (практично всі наукові журнали в Україні ще й сьогодні російськомовні. Чому досі не англомовні й україномовні?!). Російської мови західний науковий світ не знає, а, отже, не читає російськомовні наукові публікації, навіть якщо вони дубльовані англійською мовою (існує така практика в Росії та Україні). Про це свідчить те, що практично немає посилань на російськомовні публікації. Незнання іноземних мов, насамперед англійської, особливо старшим поколінням учених, невиїзність учених (особливо з немосковською пропискою) та надмірна секретність, практично не можлива з тих же причин публікація наукових праць в іноземних журналах — знову ж таки не сприяли авторитету радянської науки. Ще й сьогодні тільки в Росії і, звичайно, в Україні, міжнародні конференції проводяться російською мовою (в кращому разі офіційно заявляються англійська, російська (іноді українська — в Україні), чого собі не дозволяють ніде у світі. Навіть у тих країнах, національні мови яких визнані ООН міжнародними. Не слід також не зважати на досить помітні науковий і політичний суб’єктивізм та заангажованість Нобелівського комітету, що взагалі-то зрозуміло з огляду на сказане. Як свідчить досвід, серйозні, фундаментальні дослідження можливі лише там, де є солідна наукова традиція та величезні фінансові потуги держави в розвитку освіти, природничих, технічних наук. Уже нині це можуть собі дозволити лише 1 — 3 країни або спільно група розвинених країн. У подальшому ця тенденція буде тільки посилюватися. Висновок щодо перспектив України в цьому плані зробити неважко. Разом із тим немає жодних підстав сумніватися у великій талановитості українців, які прославили не тільки (а точніше, не стільки) Україну, а й інші країни світу своїми геніальними творіннями. Досить згадати хоч би деяких усесвітньо відомих учених у галузі природничих і технічних наук: І. Полюя, І. Сікорського, М. Кондратюка, С. Корольова, М. Янгеля, В. Глушка, В. Смакулу. Як відомо, І. Франко не став лауреатом Нобелівської премії лише через збіг обставин. Л. Костенко, Ю. Шевельов — наші сучасники, які по праву не менш знамениті, аніж лауреати Нобелівської премії в галузі літератури з інших країн. Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати.