ЗАПИТАННЯ «Дня»

Володимир МОРИНЕЦЬ, віце-президент з науково-навчальних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Потрібне послідовне вибудовування своєї історичної тяглості на всіх рівнях освіти. Через державні програми, через фундаментальну науку створюється образ власної історії — як вона мислиться всім народом. Адже, як сказав професор Крістіан Гернер зі Швеції, історія — не тільки те, що було зафіксованим фактом. Факт має інтерпритацію. Крім того, вона, історія, завжди дотична до сьогоднішнього дня, і в залежності від інтерпритації, в якій подається, теж забарвлює факт. Це задає певний напрямок для міркування. Яскравий приклад — той же Мазепа, який інтерпритований ще російською імперською думкою в одному ключі й на цьому поставлено крапку. Одним словом, треба пам’ятати, що історія — не тільки те, що було, а й те, що буде.

Отець Юрій МIЦИК, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Наукова громадськість і так багато що робить. Держава, на жаль, далеко не все робить. Є певні політичні сили, які, як колись проклинали Мазепу і Петлюру, так і зараз не хочуть бачити самостійну Україну. Це — комуністи, соціалісти, значною мірою — регіонали. Якщо з Партії регіонів тільки двоє віддали свої голоси за визнання українського Голодомору геноцидом... Є запитання й до народу. Понад 300 років він перебував під чужим пануванням. Нищили кращих, натомість вирощували рабів. Знаєте, у Римській імперії раб, який виріс у неволі, коштував дорожче, аніж раб, якого взяли на війні, адже знали, що останній бунтується в неволі. От із нас виховували рабів. Богові достатньо було дня, щоби вивести євреїв із Єгипту, але євреям треба було сорок років, аби Єгипет вийшов з їхнього нутра...

Тетяна ЛЮТА, кандидат історичних наук, директор Музею української звитяги НАУКМА:

— Громадкість має знати, що на наступний рік припадають роковини полтавських подій. Це, можливо, має бути повчальний і санаційний захід, бо всі ті події, які були в часи Мазепи, дуже цікаво накладаються на сучасну політичну ситуацію: роздоріжжя, різні політичні орієнтири... А пересічному українцю взагалі потрібні знання про гетьмана Мазепу і його добу. Як колись говорив Ярослав Дашкевич про Михайла Грушевського: «Він не був правий, бо програв...» Подібна ситуація склалася з Мазепою. Безперечно, все що Іван Степанович робив на ниві культури, — знаменно. Але всі інші події вимагають абсолютного тверезого вивчення і представлення. За період від Петра І і до 1917 року з оголошенням анафеми й іншими заходами, спричиненими політикою російської імперії, фактично, не знаємо нічого про Мазепу! Ми все переписуємо з певних джерел, додумуємо те, що, можливо, не завжди відображають джерела. Відомо, що тільки ось недавно видані збірник універсалів та листування Мазепи, а все те, що лежить по сховищах і архівах в інших державах, залишається досі не відкритим. Але історія — це елітарна наука, яка вимагає грошей. А наші історики — бідні. Вони не можуть по кілька років сидіти, наприклад, у краківських зібраннях. Тому у нас будуть несподівані відкриття — хтось кудись поїхав і знайшов, допіру не буде державної підтримки. В Україні немає вагомих видань із даної тематики, на відміну, від Росії, де, наприклад, «Документы Петра Великого» видавалися за будь-яких обставин і соціальних змін, тобто як в часи Російської імперії, Радянського Союзу, так і в новітні.

Я можу передбачити, що зараз захочуть зняти фільм про Мазепу. Я би хотіла, аби він відрізнявся від уже існуючих картин про наших гетьманів. До речі, коли за кордоном створюють історичну картину, до роботи над нею запрошуються фахівців. Наскільки мені відомо, триває робота над фільмом про Калнишевського. Між іншим, до нас, науковців, не надійшов жодний варіант сценарію... Але дуже важливо талановито, вміло, мудро українцям представити їхніх героїв.

Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Ця конференція, по суті, організована Києво-Могилянською академією. Очевидно, організаторів мало би бути більше: Міністерство культури і туризму, Міністерство освіти і науки... На жаль, участь держави мінімальна. І це видно хоча би з роботи оргкомітету з підготовки відзначення-вшанування 300-річчя Полтавської битви під керівництвом Івана Васюника — за півроку із шостої спроби ніяк не може відбутися засідання у Полтаві.

Держава має багато інституцій для того, щоб зміцнювати історичні знання на рівні масової свідомості. Проблема полягає в тому, що наука так чи інакше намагається сформулювати якісь висновки, істини, але ж вони залишаються в замкненому колі наукових знань. А от коли вже йдеться про історичні знання на рівні суспільства, тут виникає багато запитань. І, на мою думку, це саме те, чим повинна була зайнятися держава — зменшення оцього розриву між наукою і масовою свідомістю. А для цього є відомі випробувані важелі: кіно, телебачення, ЗМІ і, звичайно, різні науково-популярні видання. Пригадую, кілька років тому на Берлінському кінофестивалі Степан Коваль здобув найвищу нагороду за мультфільм «Йшов трамвай №9». Я читав коментарі різних експертів з цього приводу, мовляв, якби це сталося в якійсь іншій країні, під такого молодого і талановитого Степана Коваля було б вже створено студію — аби він продовжував свої творчі експерименти. Адже йдеться про культурну вість, яку має нести кожна держава. Це — вагоме питання — яку культурну вість несе Україна світові й яка в тому роль держави. Згадуючи про мультиплікатора, мав на увазі, що й мультфільми мали б бути на історичні сюжети. Коли я був малим, пам’ятаю, з яким колосальним захопленням дивився відомий мультсеріал про козаків, які у футбол грали, мушкетерам допомагали... У ньому чудово передано, що називається, психотип кожної нації. Скажімо, французи роблять па на футбольному полі, українці теж представлені зі своїм характерним колоритом. Такі речі не проходять повз дитячу свідомість. Повз мою — не пройшли.

До вище перечислених важелів впливу на суспільну свідомість я додав би ще систему освіти. Ну, тут якраз наче трохи краще все виглядає, тому що є нові підручники, історики з новим баченням, які ті підручники пишуть. Але це той випадок, коли багато не буває.