Зараження корупцією: тотально і без трагедій

СВІТОВА ПРАКТИКА

Хабарництво державних чиновників старе, як світ, принаймні відтоді, відколи існує держава, і послуги чиновника чогось варті. Щоправда, останнім часом корумпованість набула глобальних масштабів, а суми хабарів виражаються такими цифрами, що в сполученні із грошовими одиницями їх простому смертному годі й уявити.

Однак, із другого боку, треба визнати, що нині світ переповнений грошима і що конкуренція серед інвесторів величезна. У період 1980 — 1995 років інвестиції у світі загалом підстрибнули з $50 млрд. до $318 млрд. щорічно, а цього року очікується, що вони перевищать півтрильйона доларів. До того ж гроші стали надзвичайно рухливими, а інформація про заманливі проекти, завдяки Інтернету, стала легкодоступною. Найвигідніше вкладання капіталу — державні замовлення або проекти під державні гарантії. А якщо вкладання вигідне, за нього необхідно платити. Загальна сума хабарів минулого року оцінюється експертами десь на рівні $80 млрд. — цифра, яка на тлі півтрильйона інвестицій не справляє надто великого враження. Власне, якщо брати у відсотках, то кошти на підкуп чиновників не перевищують витрат, які в кошторисах передбачаються на рекламу, тобто на те, щоб бізнес давав плоди. Беруть хабарі, звісно, на всіх поверхах державної піраміди, навіть на найвищих. Рекордсменом тут, безумовно, є Південна Корея: два колишніх керівники держави опинилися в тюрмі, звинувачені в корупції. Та все ж ні Чон Ду Хван, ні Ро Де У не є хрещеними батьками нового терміну, такого популярного серед інвесторів: клептократія (від грецького слова «клепто» — красти, хапати). Пріоритет належить диктатору Заїру Мобуту Секо, який зібрав чималенький капітал із бажаючих інвестувати економіку його держави.

На Заході президенти начебто не причетні до корупції, і тюремних камер для них не бронюють. Проте американському главі держави Річарду Ніксону 1972 р. у зв'язку зі скандалом «Вотергейст» довелося подати у відставку за те, що таки піддався спокусі «скромної» винагороди за підтримку в продажу зброї Ірану. На щастя, нині в США президент значно молодший, а тому в нього дещо інші захоплення. А от у Франції деякі міністри і мери великих міст через своє користолюбство змушені були попрощатися з політичною кар'єрою. Можливо, їм усе зійшло б із рук, якби не прискіпливі журналісти, яким замало вивідати що-небудь сенсаційне, а кортить ще й якнайгучніше це розголосити. Подібна ситуація і в Італії. Прибутки знаменитої мафії, порівняно з тими мільярдами лір, які суспільство витрачає на підкуп посадових осіб, просто сміховинні. Однак десятиліттями явні ознаки корупції, зокрема в провідних політичних партіях — Християнсько-демократичній та Соціал-демократичній — ігнорувалися, оскільки гучні скандали могли б привести до влади комуністів. Проте 1991 року, після розпаду східного блоку, прокотилася перша хвиля арештів високих посадовців, у тому числі й багатьох міністрів. У лютому 1992 р. почалась операція «Чисті руки». Судові органи перевірили діяльність понад 4 тисяч осіб, 1063 із них було висунуто звинувачення в корупції, вина 440 була повністю доведена. Серед них колишній прем'єр-міністр Бетіні Краксі та колишній міністр закордонних справ Джанні де Мінеліс.

Приклад Італії надихнув також інші країни. Навіть в Японії визнали, що їхня економіка серйозно інфікована вірусом хабарництва, хоча до того в усьому світі традиційно панувала думка, що японські чиновники найчесніші і найвідданіші державним інтересам, а справи з японськими бізнесменами найнадійніші. Виявилося, що тепер це вже не зовсім так. Перший тривожний дзвіночок пролунав, коли стався скандал з авіакомпанією «Локхід Ейркрафт». А нині вся країна все ще перебуває в стані шоку після минулорічного викриття фінансових зловживань у найвищих ешелонах влади.

ТАБЕЛЬ ПРО РАНГИ

Для відстеження і хоч якогось контролю за міжнародною корупцією передові західні країни 1993 року створили організацію «Тгаnsparency international». Найвідоміший результат її діяльності — щорічна публікація своєрідного табеля про ранги, класифікації держав за ступенем корумпованості її чиновників. Список уперше з'явився 1996 року, і «почесне» перше місце отримав Пакистан. Які це мало наслідки? А такі, що уряд Бенезір Бхутто змушений був подати у відставку: виявилося, що разом із чоловіком пані Бхутто поцупила $1 млрд.

Рейтинг держав, який публікує «Тгаnsparency international», став надійним індикатором ступеня ризику під час інвестування іноземних капіталів. За останні роки в списку серед найбільш корумпованих країн — Нігерія, Болівія, Колумбія. Минулого року серед 85 країн, що увійшли до списку, Україна посіла 70-те місце, цього року — ще нижче, 77-ме. Росія ж опинилася аж на 82-му місці.

Найменш корумповані Данія, Фінляндія, Нова Зеландія, Швеція, Гонконг. Щоправда, багато інвесторів висловлюють сумніви щодо об'єктивності цього рейтингу. Наприклад, Бельгія, Франція, Італія мають у списку досить пристойні місця, хоча всім відомо, що корупція там сягнула величезних масштабів.

Та все ж найцинічніший розквіт хабарництва в пострадянських державах. Як засвідчують публікації в щорічному бюлетені «Тгаnsparency international», значна частина коштів, призначених для допомоги і розвитку цих держав, опинилася в закордонних банках. Англійські експерти підрахували, що, наприклад, російські чиновники щорічно крадуть у держави $15 млрд. Характеристика, яку колись Росії дав Карамзін, справедлива й сьогодні: «Крадуть». Природно, що і в Україні чиновники не пасуть задніх, хіба що скаржаться на значно менші масштаби.

Нещодавно в Парижі представники провідних індустріальних держав, на пропозицію США, підписали угоду, яка передбачає покарання за підкуп іноземних посадових осіб.

Проблема корупції стривожила і дві провідні міжнародні фінансові організації — Всесвітній банк та Міжнародний валютний фонд. Тривалий час їхнє керівництво утримувалося від втручання у внутрішні справи тих держав, яким було надано кредити. Однак, здійснивши прискіпливий аналіз діяльності 3600 фірм у 69 країнах, вони отетеріли від несподіванки: майже 40% об'єктів їхнього фінансування витратили переважну частину одержаних коштів на хабарі.

НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ КОРУПЦІЇ

Зараження економіки вірусом корупції в пострадянському просторі відбулося без найменшого інкубаційного періоду. І тотально. Щоправда, наш народ ніякої трагедії із цього робити не став. Наприклад, нещодавнє опитування фірми «Соціс-Геллап» (на замовлення Міжнародного фонду виборчих систем) засвідчило, що про існування хабарництва в державних органах знають 62% респондентів, але сприймають це просто як «факт життя», а от 26% вважають, що корупція вже занадто поширена; і тільки 2% переконані, що хабарі — то виняткове явище в Україні. Найвищий рейтинг корумпованості, на думку опитаних, серед найвищих посадовців, відтак серед міліції (звичайної), митників, податкової міліції, депутатів, суддів.

Свої дослідження щодо корумпованості провів філіал «Тгаnsparency international». Зокрема, в Києві, який вирізняється з-поміж інших міст України великою кількістю різних державних установ, найбільш корумпованими, за п'ятибальною шкалою, є: Державна автоінспекція (4,55), митниця (4,24), міністерства та органи центральної виконавчої влади (4,23), міліція (4,22), податкова інспекція (4,20).

Проте найголовніша неприємність для нашого суспільства, та й для закордонних інвесторів, виявилася в іншому — в національній специфіці цього світового явища. Наприклад, якщо в розвинених державах витрати на хабарі становлять десь 15% од інвестованих коштів, то в державах, колишніх республіках СРСР, ця цифра сягає 60%.

Сьогодні в Україні, мабуть, немає такої посади, де чиновник не спокусився б своїм законним правом «не дозволити», якщо його дозвіл не буде гідно винагороджений; неприбуткові посади просто приречені.

Інша особливість нашої корупції полягає у своєрідному трактуванні відповідальності чиновника перед хабародавцем. У цивілізованих країнах знають, що оплачена послуга обов'язково буде виконана. Однак тільки не в нас: якщо чиновник узяв гроші, то це аж ніяк не означає, що він дотримає свою обіцянку.

Опитування «Соціс-Геллап» засвідчило, що 47% респондентів чомусь вважають, що корупція — це найголовніший фактор гальмування економічних реформ в Україні. Проте досвідчені бізнесмени й економісти із цим не погоджуються; вони переконані, що хабар — то ефективний, а часто і єдиний засіб подолати відвертий саботаж державних чиновників у реалізації ринкових відносин. Як відомо, основна частина нашого держапарату — вихідці з колишньої економіки. А через те лише реальна грошова винагорода для них є вагомим аргументом під час розв'язання будь- якої проблеми.

Деякі економісти під час розгляду подібних явищ узагалі намагаються уникати таких понять, як «негативне» і «позитивне», чи то пак «добре» і «погане». Вони пропонують вживати терміни «функціональне» і «нефункціональне», тобто чи певне явище дає змогу розв'язувати економічні проблеми суспільства в рамках певних державних структур, чи ні.

Оригінально навіть називають хабар «рушієм прогресу». І на доказ наводять яскравий приклад Південної Кореї. Ну й нехай два президенти опинилися за гратами, зате який стрибок зробила країна в економічному розвитку. А інші держави Південно-Східної Азії? Недаремно ж їх називають «азіатськi тигри».

Щось у цьому, напевно, є. Мабуть, справді, наші негаразди пов'язані не так із корупцією як явищем, а з її національною специфікою. Бо ж хіба можна ось так прямолінійно запозичити світову економіку, якщо навіть хабарництво в нас не витримує світових стандартів?