Зав'язь поколінь

Класичне сільське подвір'я у Самчиках Хмельницької області. Село відоме тим, що давніше, ніж Львів. А 63- річний господар подвір'я Петро Кирилюк відомий тим, що знається на рослинах — прищеплене його руками дерево ніколи не пропаде. «Приніс із лісу яблуню чи грушу, посадив, прищепив — і вона росте», — каже приязний Петро Данилович. Йому подобається, що останнім часом у людей пробудився інтерес до плодових дерев. Близькі та далекі сусіди часто запрошують Петра Кирилюка, аби він прищепив дичку.

— Про що, Петре Даниловичу, думає людина, коли несе із лісу дичку, садить її під вікном своєї хати?

— Про суєтне і минуще не думає. Уявляє, як воно йшло з глибини століть до наших днів, виживало, може, й заносилося копитами козацьких коней, вростало в цю землю... Про пам'ять людську думає. Спитайте в Самчиках про те, чиє це дерево. Відразу скажуть — хто посадив, хто прищепив. Людини, може, вже давно на білому світі немає, а яблуня росте, плодоносить на подвір'ї... Був у мене дядько на ім'я Павло, в якого ріс дуже гарний сад. Якось мандрував я околицями і знайшов цікаву яблуню — років їй 80 або й більше. Старий місцевий сорт, давно забутий. Запитав у людей, хто ж то посадив? Відповіли, що це Павлове дерево.

А я раніше, ніж зірвати плід із своєї першої яблуньки, садив акації біля маминої хати. Це було після війни. Акація швидко росте й добре у печі горить — такі часи були, нічого не вдієш. Яблуню я посадив у 1960 році. Не знаю, якого саме сорту, але вона дає плоди раніше білого наливу. Вона у мене, бачите, скривджена — вдарили машиною, коли заїжджали у подвір'я, стовбур скривився, та не пропала. Бо ж адаптована до наших умов. Як, до речі, й інші давні сорти — кальвіль сніговий, антонівка.

— До якого дерева, як мовиться, душею прикипіли?

— У кожного — своє дерево. Моє — яблуня. Давно у цьому переконався. Коли ще був малим, мене старші скривдили. Підійшов до яблуні — увібрав у себе силу. До іншого дерева підійшов — немає нічого. Та раніше, ніж брати від нього енергію, треба йому багато своєї віддати. Для цього інвентар потрібно мати хороший, садовий вар готувати, вчасно доглянути... Вже рік виглядаю науковців. Обіцяють, обіцяють, та поки що їм, мабуть, не випадає приїхати у Самчики, подивитися, що я знайшов.

— Що ж ви, Петре Даниловичу, знайшли?

— Вишню скельну. Релікт! Вважалося, що вона вже давно зникла. Я теж спочатку сумнівався: чи дійсно це вона. Та потім, коли взяв книжку, порівняв — усе сходиться: вона! Побачив я її навесні у скелях, коли первоцвіт збирав. Тепер її важко віддалік побачити. Тоді ж, коли цвіла, зразу помітив серед чебрецю, гусячих лапок, чорноголовця, ліщини, мати-й- мачухи, іншого різнотрав'я. Тут, щоб тільки не збрехати, до 30 різних трав. Я це місце нікому із села не показував, аби не зникла остаточно вишня скельна. Потім ходив — спостерігав, як зав'язь з'явилася, як плоди дозрівали.

Йдемо Самчиками. Петро Данилович розповідає, що через 30 днів після мати-й-мачухи цвіте яблуня, що все у природі має свої строки. Коли обминали палац, пам'ятку архітектури, показав у той бік, де «була груша смолянка і біля неї росли два великі дерева кизилу». Філософічно сказав про дерева, що були: «Все йде, все минає». Та не безслідно ж минає! Он скільки того кизилу він посадив біля своєї хати і скільки саджанців своїм односельцям роздав! І ще показав він на груші: «Звідкись узялися біля пам'ятника загиблим воїнам дві дички, то я й прищепив. Вважаю, що лише знань процесу щеплення недостатньо для того, щоб дерево росло: до цього слід додати й душу».

Голова Старокостянтинівської райдержадміністрації Володимир Кирилюк поки що особисто не знайомий із своїм однофамільцем із Самчиків. Та знає, що Петро Данилович показує надихаючий приклад усьому великому селу.

– Щоб люди плекали сади, підвищували свій добробут. Ми замовили розсаднику машину саджанців плодових дерев. Відправили у села, та далі Самчиків ця машина не поїхала. Бо вже не було з чим далі їхати — все у Самчиках розкупили, — згадує Володимир Кирилюк.