Земля, яку поцілував Бог

Диво — це той поріг, через який вступає у наші душі віра. Римські папи чудово розуміли це — і в середньовічну епоху, і пізніше. Тому головний храм світового католицизму — Собор Святого Петра — спочатку був покликаний передусім справити враження на будь-яку, навіть дуже досвідчену та естетично тонку людину. Можу сказати про себе: незабутнє враження відчуваєш, коли, проїхавши старовинною та доглянутою, але все ж таки не найбільш вражаючою вулицею Віа делла Концельяцьоне (Примирення) і проминувши довгий підземний перехід — таких у Римі сотні — проходиш через стародавні ворота на площу Святого Петра, у найдальшому кінці якої велично стоїть Він, Собор. Приголомшує контраст між буденним, яке оточувало ще хвилину тому, і тим, що бачиш зараз...

Кілька слів про площі та про історію самого собору. Пьяцца (площа) Сан-П’єтро є величезним еліпсом (його найбільший діаметр дорівнює 240 м). Особливо символічного значення площі додають монументальні бічні колони, споруджені за проектом великого архітектора Лоренцо Берніні (XVII століття). Єдиний ансамбль колон і портика Берніні прикрашають 140 статуй святих. У центрі площі, на перетині двох еліпсів, височіє обеліск (у середньовіччя названий «голкою»), привезений у I столітті н.е. до Рима імператором Калігулою зі Сходу.

Вражає місце, де імператор Костянтин у IV столітті н.е. заклав фундамент майбутнього собору. Саме там, на пагорбі Ватикан (від назви древнього італійського племені ватиків, яке мешкало тут), в епоху правління імператора Нерона було закладено цирк, де сотнями страчували перших християнських мучеників; поруч, за переказами, розіп’яли першого із учнів Христа — Апостола Петра (саме його посмертно назвали першим римським папою, зауважимо це!).

Собор Святого Петра унікальний передусім тим, що це — найбільший у світі християнський храм. Багато поколінь римських пап прагнули, щоб ця гігантська споруда вихваляла священність католицької церкви, приголомшувала розкішшю оздоблення, своїми реліквіями. Перед нами — найвищий зразок гармонійного злиття Ренесансу та Бароко. Перераховувати шедеври, які приніс людству собор, можна не одну добу. Назвемо тільки два з них: купол, незрівнянний, дивний за своєю досконалістю витвір Мікеланджело (висота його — 120 метрів; це — найвища точка міста), і, одразу під куполом, красивий бронзовий балдахін роботи Лоренцо Берніні. За переказами, у своїй роботі скульптор використав бронзу, зняту з портиків Пантеону...

Нагадаємо: фундамент собору заклали ще у IV столітті. Але тільки у XVI, XVII, XVIII століттях цей величний храм набув свого нинішнього вигляду, що поєднує в собі велич, гармонію, дивну естетичну закінченість. У нього вкладали свою душу генії: крім згаданих вже Мікеланджело та Берніні — це і Браманте, і Сангало, і ді Порте, і, нарешті, Рафаель.

Крім іншого, Собор Святого Петра — це, звичайно, і місце служб римського папи у великі церковні свята. Нам випадково довелося бути мимовільними свідками такої служби (справа відбувалася у четвер перед великоднем). Здивувало, що до собору і в цей момент пускали всіх бажаючих, тільки заздалегідь нашвидку провівши їх через металошукач (нинішній Папа Іван Павло II дуже демократичний). Звичайно, побачити папу досить близько було неможливо; уявімо собі, скільки народу було у соборі (загалом його простір дозволяє вмістити в себе, щонайменше, 50 тисяч чоловік). У дні головних християнських свят папа звертається до віруючих, які зібралися на площі Святого Петра, із середнього балкона (усього їх укріплено на фасаді собору 9) з благословенням «Urbi et Orbi» («Місту і миру»). Важко утриматися від сліз, ким би ти не був, чуючи величну, священну музику, яка звучить під цими вічними склепіннями.

Після лірики — трохи інформації. Читач, напевно, знає, що сучасний Ватикан, розташований у центрі Рима на правому березі Тибра, є суверенною державою з лютого 1929 р. на основі Латеранських угод, укладених між тогочасним папою Пієм XI та державою Італія. Ватикан — абсолютна монархія, де світську та духовну владу здійснює глава держави папа римський.

Щоб зрозуміти, чим стала для Рима влада римських пап (одночасно і світська, і духовна, ось що породжувало колізії та драми впродовж століть!), звернімося до історії. Коли Римська імперія занепала і захиталася під ударами різноманітних чужоземних («варварських») племен, а потім впала, то її крах здавався безповоротним. Але це аж ніяк не було кінцем Рима. Саме у IV столітті, в епоху заходу великої рабовласницької держави, імператор Костянтин офіційно дозволив сповідати християнство (313 р. н.е.), яке стало згодом державною релігією. І немислимо уявити собі подальшу історію європейської цивілізації (до якої, незайвим буде додати, цілком належали та належимо й ми!) без домінуючого християнського впливу. Для Рима ж християнство (тоді ще не розділене на католиків і православних) виявилося, без перебільшення, тією «живою водою», яка відродила його до життя.

Є дуже істотним, що римські первосвященики завжди першими у своєму ряду вважали і вважають ні кого іншого, як самого Святого Петра, саме того з апостолів, кому сказав сам Христос: «Говорю тобі: ти — Петро (камінь), і на цьому камені Я створю Церкву Мою, і брами пекла не переможуть її; і дам тобі ключі Царства Небесного; а що зв’яжеш на землі, то буде пов’язано на небесах; і що дозволиш на землі, то буде дозволено на небесах» (Матвій, 16., 18-19). Дуже цікаво, що тут йдеться про ключі від Царства Небесного, в той час як будь-хто знайомий з історією Рима, не зможе не визнати, що папи, як правило, прагнули впродовж століть мати значну світську владу, утримуючи і ключі від царства земного... Але це відведе нас убік від основної теми.

Що таке незалежна держава Ватикан сьогодні? Це — держава дійсно повноцінна, з усіма належними атрибутами вищезгаданого. Є свої піддані, тобто священнослужителі та співробітники Ватикану (їхня кількість змінює з часом, за нинішнього папи вона становить приблизно 700 чоловік). Є своя «армія» — швейцарські гвардійці, одягнуті у барвисті, багатоколірні костюми, ескізи до яких розробив, за переказами, сам Мікеланджело. Реально охороняють папу професійна поліція з Рима та вільнонаймана армія. Є у Ватикані своє телебачення, радіо, преса (газета «Обсерваторе Романо»), монетний двір, своя залізниця. Дві цифри — як інформація до роздумів. Перша: територія, яку займає Ватикан — це 44 га землі. І друга: папу Римського вважають своїм духовним пастирем і визнають його Верховним Жерцем усіх християн понад мільярд католиків на земній кулі (що на порядок перевищує кількість віруючих усіх інших християнських конфесій; зрозуміло, не слід забувати й те, що ставлення до папи у цього мільярдного масиву віруючих не є категорією ідеально однозначною...)

Католицька церква, прагнучи модернізації, активно орієнтується на молодь. Передвеликодньої суботи я дивився по телевізору трансляцію служби Івана Павла II з Колізею на пам’ять про погублених християнських мучеників. І мушу сказати: молодь відгукується на духовні заклики церкви. Я бачив багато молодих людей, одягнених дуже сучасно, часом на межі зухвалості — і бачив водночас в очах багатьох із них натхненний, непідробний вогонь. Хотілося б думати, що це — вогонь істинної віри. Бо що може справді об’єднати усіх християн, як не спільність віри у того, хто недарма сказав апостолам: «По тому знатимуть всі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ів, 13, 35). Хочу, щоб мене вірно зрозуміли: я не закликаю забути страшні історичні рахунки, що пред’являють християни різних конфесій одне до одного; йдеться, зокрема, і про жорстоку католицьку експансію на Схід у середньовіччя, не забудьмо і про інквізицію. І все ж таки, слід вибудувати пріоритети: християни передусім християни, а вже потім католики, православні, протестанти тощо. А якщо це так, то чи до лиця будь-якому християнинові ненависть до віруючих інакше?

Хід історії химерний і нескінченно багатомірний. Саме в ті роки, коли іспанські конкістадори, фанатичні католики, вогнем і мечем завойовували Мексику, нещадно спалюючи на багаттях навіть маленьких дітей (початок XVI століття) — у Римі творив геніальний Рафаель, прикрашав своїми шедеврами Сикстинську капелу Мікеланджело Буонаротті. Капела ця — нетлінна окраса всесвітньо відомих музеїв Ватикану. Настав час розповісти про неї.

Ми були там лише якихось 20 хвилин, але враження словами передати дуже важко. Власне кажучи, це величезний прямокутний зал з овальним склепінням (зауважимо, саме там відбувається знаменитий конклав — збори з виборів римського папи). Приголомшують передусім фрески стін і склепіння Сикстинської капели, особливо фрески Мікеланджело. 1508 року 33-річного художника викликав до Рима папа Юлій II, де Мікеланджело отримав від нього наказ: розписати величезний простір склепіння капели (тоді він мав вигляд небесної сфери, обсипаної зірками). Мікеланджело працював над фресками чотири роки. Художник був у розквіті сил. Він затято, фанатично прагнув створити величний, монументальний твір, який перевершував би усе бачене раніше. І це йому вдалося. Фігури біблійних пророків (Ісая, Езекіїль, Ієремія, Данило) навіки врізаються у пам’ять своєю одержимістю віри, мудрістю та душевним болем. Всесвітньо відома фреска Мікеланджело, яка прикрашає середнє склепіння капели, «Створення людини»: Господь ніби вдихає у перших людей життя...

Але ось що найдивніше: чверть століття по тому, 1538 року, на замовлення папи Климента VII вже немолодий Мікеланджело почав створювати, можливо, найвище досягнення мистецтва всіх часів — грандіозну фреску «Страшний суд» (виконана на вівтарній стіні Сикстинської капели). Роботи тривали 5 років. Геній працював натхненно, тижнями не сходячи з допоміжних риштувань (учні доставляли йому їжу на вірьовках). У своїй найграндіознішій фресці Буонаротті досяг величезної глибини й пафосу. У центрі стрімкого руху по колу автор композиційно безпомилково розмістив фігуру Христа, який осуджує грішників на заслужені муки драматично-величним жестом.

9 років тому, навесні 1994 р., завершилася нарешті багаторічна реставрація Сикстинської капели (тривала з 1981 р.). І фахівці були вражені: раніше вважалося, що Мікеланджело, який постійно шукав свою колористичну гамму, як правило, користувався неяскравими фарбами. Але внаслідок реставраційних робіт виявилися справжні кольори великих фресок, які зблякли під дією часу. І фарби чудотворно «ожили», набули первинних світлих (найчастіше яскраво- блакитних) тонів!

Хоч кілька слів хотілося сказати про славнозвісні «Станці» (італійською — кімнати) Рафаеля. Це серія картин, створених великим художником у другому десятиріччі XVI століття на замовлення папи Юлія II (вони займають ряд кімнат у картинній галереї — Пінакотеці — Ватикану поруч із Сикстинською капелою). Назвемо хоча б одну із них — «Афінська школа». Шедевр вражає своїм монументальним розмахом. Ми бачимо великих філософів і мудреців старовини (серед них — Платон, Аристотель), знаменитих афінських драматургів (Еврипід, Софокл), лики прославлених художників і меценатів Відродження. Всі образи високо натхненні. У правому нижньому кутку єдине обличчя дивиться прямо на нас — це автопортрет самого Рафаеля...

У картинній галереї Ватикану мою увагу привернула ще одна монументальна картина, цього разу польського художника (прізвище, на жаль, не запам’ятав). У центрі — відважний полководець, дуже схожий на нашого Богдана Хмельницького. Виявилося, це польський король Ян Собеський, який рішуче перемагає турків під Віднем у 1683 році. «А шкода все ж таки, що це не Богдан! Була б у Ватикані наша людина, як- не-як. Але до чого ж вони схожі з королем...» — подумав я.

Намагатися на кількох сторінках передати культурне багатство людства, зібране у Ватикані — так само смішно, як ловити долонею усі зірки Всесвіту. Висока культура, вічне дерзання духу — ось що дає назавжди ключі від землі та неба, ось що об’єднує людей будь- якої віри, національності та будь-яких переконань.