Згадуючи Стельмаха

ОЛЕКСА ВЕРТИНСЬКИЙ

Писати про Олексу легко. Слова самі йдуть на думку, бо він — талант. Яскравий і незвичайний.

Коли він з’явився у Києві, в Молодому театрі, мабуть йому і не мислилось, що за п’ять років важко вже буде уявити Київ без артиста Вертинського.

І де б він не працював: в Сумському, Ужгородському театрах і, ясна річ, в Києві — усюди був поруч талановитий і фаховий Станіслав Мойсеєв . Прекрасний тандем — режисер-актор.

На першому ж році в столиці його висунули за роль Сганареля у «Дон Жуані» на престижну театральну нагороду «Київська пектораль». Не дали. Як же — прибулець, провінціал, і одразу Пектораль! Але наступного року таки отримав цю винагороду за роль у п’єсі Ярослава Стельмаха «Синій автомобіль». А ще срібну медаль Академії мистецтв України за ту ж саму роль.

Мені здається, я не помиляюсь в тому, що його амплуа вважалося чисто комедійним. І саме ця п’єса і ця роль відкрили, розкрили його як драматичного актора, навіть трагіка. Тепер, за його словами, він грає все: овочі, папугу, звірів, героїв і само собою комедійні ролі.

Але «Синій автомобіль» — переломний момент в його творчості.

З нею він об’їхав Україну і багато міст за її межами. Ярослава дуже вразило, як її сприймали у Росії — мови ж таки різні.

В Одесі Олекса отримав за неї Гран-прi на фестивалі сучасної драматургії. Певна, що чимало я пропустила в цьому коротенькому дописі.

Олекса Вертинський настільки багатомірний і несподіваний, що завжди з чогось узвичаєного, сталого вміє зробити щось геть нове. Тобто за своєю природою він — імпровізатор.

І я щиро радію за тих, хто завтра побачить його на сцені Молодого театру чи то в п’єсі Ярослава Стельмаха «Синій автомобіль», чи в інших численних ролях.

А ось що розповідає сам Олексій Вертинський.

Репетиції «Синього автомобіля» проходили дуже важко: Ярослав був усім незадоволений — і це не так, і се не так, а тут викинув важливу частинку… І вже перед прем’єрою, коли він прийшов на генеральний прогін, мене аж заціпило: знов наговорить «гадостей». А він мені: «Моя дружина сказала, щоб я голову не морочив, он Шекспіра як скорочують». І після того, здається, все сприймав схвально. Та й правду сказати, і я ж ніколи не працював iз живим автором та й ще над такою незвичайною п’єсою.

Мушу зізнатися, що я ніколи вільно не почуваюся на цьому спектаклі. Завжди боюся. Навіть після зізнання іскристого, значимого і дуже авторитетного, як на мене, Володимира Бегми , з яким ми багато працювали разом, острах мій не пройшов. А зустрілись ми в метро, і каже він: «Ну ти скотина. Достал меня таки. Сначала все действие — хохот, а во втором — я вдруг расплакался! Неожиданно!»

І охоплює такий жаль, що Славко не бачив успіх свого творіння в моєму рідному місті Сумах. В величезному театрі (на 1000 чоловік), на величезній сцені! Актори сиділи на сходинках. Мене охопив острах, тремтів, як осінній листок — це ж колеги. А ще й перед початком в гримерню набилося стільки людей, всі хочуть поговорити, якийсь жах, не можу зосередитись. І не можу попросити всіх геть, вони ж мене знають сто років і ще скажуть: «Ото приїхала «звєзда», твою мать».

Але який був успіх. В залі стояв крик, галас. Такого прийому я не пам’ятаю: вони побачили мене якісно новим, не тим що відпустили — комік, дурко, придурок.

В Москві в щойно відкритому Українському домі, де показували спектакль і куди приїхав Ярослав теж, приймали нас дуже-дуже тепло. Але там було багато московських Ярославових друзів, а мені так хотілося, щоб Ярослав порадів успіхові в Сумах серед незнайомих йому людей.

А я ще пригадала, як на фуршеті, що влаштував Молодий на перший день народження Ярослава після його загибелі, вже після вистави, Олекса, трохи затинаючись, говорив про Ярослава. І запало мені таке, що, мовляв, ми весь час сперечалися із Славком, і я не певен чи зумів йому сказати, чим є його твір, його п’єса в моєму житті.

Леонид Генрихович Зорин , по его словам, оценил и полюбил «Синий автомобиль» и был в какой-то мере свидетелем ее завершения. Ярослав никак не мог определиться с концовкой: и так пробовал, и эдак, советовался с Л.Г.

Раннее утро. Дом творчества. Ярослав еще спит. Просыпается от звука осторожных шагов и сквозь сон видит: Зорин на цыпочках продвигается к письменному столу, кладет что-то и так же бесшумно удаляется из Славиной комнаты. Что это? На столе — исписанная таким знакомым, аккуратным, убористым почерком страница. Леонид Генрихович написал концовку! Так, как он видел ее.

Вероятно, только писатель в полной мере может оценить такой сверхдружественный поступок. При всей загруженности, занятости, переполнености своими собственными замыслами — Зорин ночью пишет строки для произведения молодого коллеги! Поразительно!

Ярослав не воспользовался щедрым даром. А я, долгие месяцы разбирая Славин архив, так надеюсь найти ту бесценную для нас страницу.

Письмо Л.Г.Зорина

30.08.01

Дорогая Люсенька! Не было у меня более страшного возвращения в Москву, чем в этом году — не могу прийти в себя. Какая безмерная несправедливость в том, что мне привелось пережить Ярослава! И я лишился одного из самых близких, истинно родных людей — я испытывал к Славе подлинно отцовское чувство. Редко в ком я видел такое соответствие личности таланту. Его человеческая цельность, его благородство, нравственная высота были на уровне его художнической одаренности.

Именно он — после «Синего автомобиля», у меня не было в том сомнений — должен был написать Великую Украинскую Пьесу. Словесность Украины понесла поистине невосполнимую утрату. Но эта утрата не идет ни в какое сравнение с той, которую понесли те, кто был с ним рядом, кто его знал и любил.

Ваша потеря немыслима по своей жестокости и безысходности, и я молю Бога, чтобы Вам достало сил ее перенести. Вы были одной из счастливейших женщин на земле — Вам довелось быть подругой такого человека.

Стыдно мне говорить о себе в этой связи, но могу Вам сказать, что не надеюсь когда-либо смириться с тем, что произошло.

Больше не могу писать — просто помираю.

Обнимаю Вас, Люсенька, примите самые сердечные соболезнования от Татьяны Геннадиевны, так любившей незабываемого Ярослава.

Когда сможете, передайте мой поклон Лесю Танюку, не забывшему меня в эти дни.

АНАТОЛЬ ПЕРЕПАДЯ

Бесконечное уважение и даже нежность испытывал Славик и, конечно же, я к Анатолю Перепаде — блестящему украинскому переводчику.

Ярослав с особым удовольствием приглашал его на свои премьеры, вижу я его и на фотографиях того вечера, когда мы отмечали награждение премией им. Котляревского, дорогой Славиному сердцу наградой. В свое время мы были соседями по Русановке, и он нередко приходил к нам. А мне накрепко запомнился его рассказ на берегу Днепра. Когда в 19.. году его исключили из Союза писателей за то, что он подписал письмо в поддержку Мыколы Лукаша , Толя оказался в безвыходном положении — как я уже писала, если кто-то не работал и не был членом творческого Союза, то попадал под статью о тунеядстве, и его начинала преследовать милиция, грозя всяческими карами. К счастью, Дмитро Павличко , тогдашний главный редактор «Всесвіта» выдал справку о том, что он — внештатный сотрудник журнала. Милиция отстала, но не могло быть и речи о публикациях или издании его безукоризненных переводов с французского. А жить на что? Он трудился не покладая рук, и его работы выходили под именами других писателей, а они ему отдавали гонорары (если отдавали).

А за эти нелегкие для него годы многие бывшие его однокурсники благополучно становились главными редакторами различных изданий или заняли другие «хлебные» должности. Но Анатоль видел, что они отучились, может еще и не приучившись, от постоянной, тяжкой, поденной работы за столом. Более того, боялись чистого листа, как черт ладана. А Перепадя за годы отлучения стал настоящим профессионалом и еще больше развил свой талант воистину каторжным трудом. Слово мстило нерадивым. И Ярослав никогда не забывал «уроки Перепаді», еще более укрепившись в осознании того, что литературному труду следует отдаваться истово, подчинять всю жизнь, иначе — графоманство и творческое бессилие. Несомненно понимала это и я, постоянно поддерживая Ярослава в его убеждении.

И блестящие труды Анатоля Перепади заслужили признание Франции, не говоря уже об Украине. Да и что говорить! Очевидное умаляют доказательства: та страна становится полноценной частью мирового культурного пространства, что имеет «свою» шекспириану, байрониану и т. д. І ми пам’ятаєм Лукаша, Кочура , а ось тепер «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста — найвидатніше явище світової літератури ХХ ст. — стоятиме на книжкових полицях читача-інтелектуала. Зараз, коли я пишу ці рядки, Анатоль Перепадя — в Парижі коштом Франції. Вдячні французи вже вкотре дають йому змогу попрацювати, пожити в їх країні.

Подаренные нам его несколько томов Марселя Пруста — образец совершенного художественного перевода и подвижничества, буквально были проглочены моим мужем. И как всегда — радость из-за творческой удачи коллеги, что трогало меня в Ярославе до глубины души.

Волна невольной теплоты поднимается во мне при встрече с Анатолем. Я почти с нежностью и радостью здороваюсь с ним то ли, когда он приезжал к нам с Русановки, через весь город на велосипеде, то ли на премьерах, или во время случайных встреч. При его скромном внешнем облике, мне он кажется одухотворенно красивым. И я понимаю радость Ярослава от каждого Толиного похвального отзыва о его пьесе или переводе.

Хай щасно і плідно тобі працюється, Анатолю.