Жінка, яка малює, долаючи себе i обставини
— Мій батько маму викрав. Він виїжджав до Азербайджану (його призначили на нову посаду), мама пішла проводжати, і батько не відпустив її, забрав із собою. Коли приїхали на місце, дали телеграму бабусі, що одружилися і все нормально. Мама так його полюбила, що коли батько загинув на фронті, вона не вийшла більше заміж. До батька у неї був наречений з князівського роду, за що у 1937 році його кудись заслали. А маму потім довго викликали, ображали, погрожували. Мій батько дізнався про це випадково і заступився за дівчину, яка йому сподобалася: пішов до НКВС, пригрозив, що буде скаржитися у Москву. Він був більшовиком зі стажем, до нього прислухалися і дали мамі спокій. Так вони познайомилися.
— Ви мріяли стати художницею?
— Ні, я мріяла стати журналісткою — просто марила цією професією і подала документи в університет. Проте мама, яка закінчила архітектурний факультет, однак за спеціальністю внаслідок життєвих обставин майже не працювала, покликала своїх педагогів з Академії мистецтв. Вони переглянули мої малюнки і одноголосно заявили, що я повинна вчитися живопису. В Академії конкурс — 80 чоловік на місце, але я пройшла по конкурсу і була єдиною, хто поступив після школи. Закінчивши Академію, почала успішно працювати. Захопилася монументалізмом — робила великі панно і вітражі. Займалася театром, графікою — книги оформлювала. У Москву їздила ледве чи не щомісяця — там тоді концентрувалося все нове у культурі. І все було добре...
Це сталося раптово — вона захворіла. Хоч хвороба, на перший погляд, була нешкідливою — грип.
— Раніше, знаєте, як усі вважали: «Ну, подумаєш — грип!», навіть бюлетеня не давали. Мені усе гіршало і гіршало, а лікарі говорили: «Ось вийдете заміж — все буде нормально», думали, що це гормональні порушення. Поперек дуже болів, хребет смикало — тоді сказали: «Люмбаго». Та вони помилилися у діагнозі. Коли мене паралізувало, мама, пригадавши більшовицькі заслуги батька, пішла до ЦК, стукала кулаком по столу і кричала: «Моя дочка помирає, вона вже з лiжка встати не може!». Того ж дня мене помістили у хорошу клініку і, обстеживши, сказали, що є порушення центральної нервової системи.
— Скільки вам було років?
— Близько 35-ти, це трапилося у 1973 році. Перед самою хворобою я мала вийти заміж — ми подали заяву, треба було місяць чекати. І тут якраз це і трапилося.
— Він не витримав випробування?
— Та ні, він ще рік ходив до мене, говорив, що вірить — я видужаю. У школі я вивчала латину і одного разу почула, як лікарі, думаючи, що я не розумію, говорили, що, скоріше за все, я ніколи не встану. І я сама його прогнала... Що я тоді відчула? Мені жити не хотілося. Часто бувала у напівзабутті, непритомніла. Та найстрашнішим був біль. Коли він починався, мені хотілося одного — доповзти до вікна і покінчити з цим кошмаром. Мама тоді всі вікна закривала і робила мені уколи: один знеболювальний, а інший для серця — біль завжди відбивається на серці. Я вже не вірила, що встану.
Незважаючи ні на що, дві жінки — мати і дочка не мали наміру здаватися. Клініки, лікарі, консультації, болісні процедури — все це можна було подужати тільки з надією на краще, на одужання.
— До хвороби я просто життя не знала. Зараз згадую, якою я була, коли закінчила школу — дівчинка з блакитними і рожевими кульками у руках. І після Академії залишилася такою ж. Думала, життя — свято. А коли я захворіла, то наче носом вдарилася об те, що діялося на землі. Я все пережила... Якби не мама, яка виявилася надзвичайною і дуже сильною жінкою, не знаю, що було б. Вона все винесла на своїх плечах, але від цього якось відразу посивіла і згорбилася. Пам'ятаю, вона ходила і сама з собою розмовляла: «Ні, я цього ніколи не допущу! Ти, дочко, не бійся, я помру, але тебе підніму».
Мама возила мене у Москву, у клініку професора М.М. Бурденка на консультацію. Там запропонували серію операцій, але не дали гарантії, що мені стане краще. Ще ми їздили у Військово-медичну академію в Ленінград, також консультувалися. Проте я була у поганому стані, і оперувати вони не наважилися.
— Як ви опинилися у Києві?
— До Києва ми переїхали після того, як я захворіла, спека мене просто вбивала. Лікарі сказали, що якщо не поміняти клімат, я не виживу. І мама почала шукати обмін. Ленінград відпав через вологий клімат. У Москву мама їздила і добилася дозволу на прописку (у ті часи приїхати в Москву просто так було неможливо), але там не знайшлося хорошої квартири. А під Києвом, у Білій Церкві, жив мій дядько, мамин брат, він був одружений з українкою. От він і знайшов нам прекрасну квартиру у Києві — двокімнатну, у центрі.
Нас дуже добре прийняли. Мама була єдиною персональною пенсіонеркою союзного значення, грузинкою за національністю в Україні. Нам допомогли зробити ремонт, прикріпили до пільгового магазину. У Грузії нам наших пенсій не вистачало, а тут — у мене 120 рублів, у мами майже 140 — ми так добре зажили! Щороку їздили на курорт. І у Києві відразу почалися чудеса...
— Чудеса?
— Саме чудеса — відразу стало відбуватися щось незвичайне, спочатку — у дрібницях. У Києві я уперше відчула смак життя і почала сама їсти — у Тбілісі мене насильно годували, кололи глюкозу. І важила я до приїзду в Україну 42 кілограми...
Помірний київський клімат став для мене манною небесною. Ми купили друкарську машинку і я почала друкувати — руки тренувалися. Потім познайомилася з методикою Дікуля, дістала дікулевський тренажер, так звану «грацію», і почала посилено займатися. І те, що я піднялася — також чудо. Це сталося у 1986 році. Після чорнобильської аварії ми у паніці виїхали з Києва. Але все сталося 26 квітня, а виїхали ми тільки 6- го травня. Через день ми були у санаторії в Саках. А там інвалідів з паралізованими ногами прив'язували до спеціального станка, щоб вони штучно стояли і таким чином у них зміцнювалися м'язи ніг. І методистка, яка зі мною займалася, побачивши, що я стою, побігла кликати лікаря. Вони дуже здивувалися і сказали, що такий позитивний вплив могла надати радіація у малих дозах. А я дійсно 1 – го і 2-го травня довго сиділа на балконі — дуже вже хороша була погода. Ось так з 86-го року я почала стояти, а з 87- го — рухатися.
А у 1988 році виселили художників з майстерень у Лаврі і зібрали всіх, щоб розподілити нові. Спочатку хотіли розглядати кандидатури за алфавітом, але один немолодий художник сказав: «Давайте спочатку дамо майстерню грузинці, а ми уже потім між собою домовимося». І я поїхала, вибрала прекрасну майстерню на Андріївському узвозі. Я так дякувала за те, що про мене подбали. Могли ж сказати: «Вона інвалід, навіщо їй майстерня?». До мене взагалі у Києві ставилися дуже добре. Я познайомилася з прекрасними людьми, які товаришують зі мною, приносять хороші книги, водять на спектаклі. А один випадок був — просто новорічна казка. Це сталося незабаром після маминої смерті... На похорони приїхали родичі, але перед Новим роком, 27 грудня, вони поїхали. А 28 мені було дуже погано: я залишилася зовсім одна, до того ж у мене починалося двостороннє запалення легень. Раптом чую, хтось у двері стукає. Питаю: «Хто?». А мені відповідають: «Міністр». Я, звичайно, не повірила: «Що ви, — говорю, — мене розігруєте. По-перше, міністри не ходять по квартирах. А по-друге, сьогодні взагалі вихідний». І відійшла від дверей. Тоді вони попросили сусідів подивитися у них документи — це виявився міністр соціального забезпечення Петро Павлович Овчаренко (зараз він заст. міністра) зі своїм заступником. Сусід мені потім сказав: «Еммо Іванівно, скільки живу, а посвідчення міністра бачив уперше в житті». Вони у мене дві години просиділи. Принесли матеріальну допомогу, солодощі, фрукти (пам'ятаю, був величезний ананас). І так добре зі мною поговорили, підтримали, сказали: будемо допомагати. І допомагають. Нещодавно виділили гроші, так я на них купила рами, фарбу, скло для роботи. Для мене головне в житті — робота, якщо я працювати не зможу, то мені тоді нічого іншого не треба.
Коли мама померла, я якось розгубилася. Ми жили душа в душу, постаріли разом, вона берегла мене, я — її. Якийсь вакуум утворився, коли її не стало. Вона померла безглуздо — потрапила під машину, збив якийсь молодець. Я не могла з цим примиритися, все думала: ну чому я відпустила її у той день на вулицю, чому не втримала?! Згодом один священик сказав мені, що це ні від кого не залежало — у кожної людини свій термін перебування на землі. Її термін закінчився, і втримати її не зміг би ніхто. Наше життя у руках Бога. А я у Києві знайшла Бога.
— Саме у Києві?
— Так, тут я знайшла Бога, і не де-небудь, а всередині — у душі. А потім познайомилася з одним вченим, який приїжджав до Києва за програмою ЮНЕСКО — він досліджував тектонічні розломи міста. Він і сказав мені, що у районі Києва на землю опускаються могутні космічні канали. І найсильніший, за його словами, проходить у Володимирському соборі, через ліву руку фрески Бога-батька. Мене приводили у собор, під цією фрескою ставили стілець, і мені ставало легше — біль відступав. Є у цьому щось. Ми — порошинки Космосу, і там, де Космос нас пронизує, ми отримуємо величезну енергію.
— Еммо Іванівно, отже, людині під силу перемагати найважчі фізичні недуги?
— Не знаю. Напевно, не завжди. Щодо мене, звичайно, чудо, що я піднялася. Це навіть не моя сила, а мамина — вона немов би вливала в мене свою енергію, і їй вдалося перемогти параліч і те, що пророчили мені лікарі — вічну прикутість до лiжка. Звичайно, багато що залишилося, але з такими захворюваннями інші лежать, а я ходжу. І цього літа була жахлива спека, а я приходила у майстерню і працювала. Ось такі чудеса бувають — лікарі відмовляються, а люди перемагають хворобу.
Випробування не полишають маленьку, сильну духом жінку. На зміну фізичним стражданням прийшли матеріальні труднощі — вона насилу зводить кінці з кінцями. А серед її робіт вимушено переважає графіка — на фарби немає грошей.
— Два телефони, квартира і майстерня, світло. Як за все заплачу, у мене залишається вісім гривень. Та я не скаржуся, мені багато допомагають: і Червоний Хрест, і соціальна служба, і виконком, і Спілка художників. А коли зовсім нічого немає — йду до найближчих друзів. Ось так потихеньку і викручуюся — людині так мало треба. Головне, щоб робота просувалася. Я, незважаючи на те, що важко хвора, можу гори звернути, якщо буде можливість працювати.
— Ви не нудьгуєте за Грузією?
— Ні, мені здається, що я у Києві народилася. Коли мама померла, з Тбілісі приїхали племінники — хотіли мене забрати. Я не поїхала, і це на краще. Я там би перетворилася на бабусю. У Тбілісі немає ніякого культурного руху: щоб зробити виставку, треба багато полотен. І живуть люди тяжко. У нас в Україні на хліб є, а там у людей і цього немає. Мій брат, заслужений інженер, усе життя працював на Тбіліській кіностудії, а тепер ходить до людей машини лагодити. А мій племінник, коли до Києва приїжджає, тільки хліб їсть — і чорний український, і арнаут, і булки. Так йому подобається наш хліб!
