Життя Дніпропетровська поступово входить у звичне русло — зовні

«ТАКОГО ЖАХУ НЕ ПЕРЕЖИВАЛА ПІД ЧАС ВІЙНИ»

Цього року люди, які потерпіли від теракту в Дніпропетровську, зустріли День Перемоги на лікарняних ліжках. У країні, яка майже сімдесят років ні з ким не воює, мирні громадяни отримують рани і каліцтва від вибухів, а інколи й гинуть, як це було в листопаді минулого року. Досі в лікувальних установах міста перебуває вісім осіб, стан яких лікарі оцінюють як стан середньої важкості. Серед них є ще одна потерпіла — 77-річна Раїса Грозь, яка пережила Другу світову війну. Вона досі знаходиться в реанімації травматологічного відділення лікарні ім. Мечникова. Лікарі обіцяють, що їхня пацієнтка ходитиме, проте коли — залишається під питанням.

Такого жаху, як 27 квітня, Раїса Андріївна, за її словами, не переживала і в період воєнного лихоліття. Серед трьох десятків людей, які дістали поранення під час теракту, вона вважається найбільш проблемним пацієнтом, за здоров’я якого борються лікарі. І хоча життя пенсіонерки поза небезпекою, встати з ліжка Раїса Андріївна наразі не може. Лікарі, які її лікують, пояснюють: її ноги — кістки, м’язові тканини і судини — сильно постраждали від проникаючих поранень, що вона отримала при вибуху бомби, яка знаходилася в бетонній урні. Світлини літньої жінки, яка лежить на трамвайній зупинці, розійшлися всіма інформаційними агенціями світу. «Цього дня я поїхала на взуттєву фабрику, де пропрацювала майже півсторіччя, — розповідає Раїса Грозь. — Мені зателефонувала знайома й повідомила, що я можу отримати дві тисячі гривень, які давно заборгувало підприємство. Ми й поїхали разом із чоловіком — спочатку на тролейбусі, а на центральному проспекті вирішили пересісти на перший трамвай. Довелося навіть трішки підбігти, щоб встигнути, поки не зачинилися двері». У трамваї було багато пасажирів, тому подружжя зупинилося біля дверей. Що було далі, Раїса Андріївна пам’ятає погано — трамвай сильно гойднуло, полетіло розбите скло, осколки, став відчутним запах диму. Пенсіонерка опинилася на підлозі, схопилася за голову й побачила, що руки та ноги в крові. У вагоні почалася паніка — через літню жінку перестрибували пасажири, які квапилися вискочити з трамвая. Чоловік і водій винесли Раїсу Андріївну на зупинку останньою і поклали прямо на асфальт. Один із чоловіків зняв ремінь і перетягнув ногу, щоб зупинити сильну кровотечу. Спілкуючись із журналістами, Раїса Андріївна прохає передати вдячність всім людям, які їй надавали термінову допомогу. Серед них виявилися і випадкові перехожі, і медики, і навіть депутати міськради, прізвищ яких вона не знає. Отямилася вже в лікарні, де над нею «чаклували» лікарі. «За все своє життя, — говорить жінка, — я жодного разу не лежала в лікарні, якщо не рахувати пологовий будинок, коли з’явився на світ синочок». Сьогодні син Раїси Андріївни — полковник міліції, який одним із перших дізнався про скоєний теракт. «Навіть під час війни, — пригадує вона, — мене оминула біда. Я добре пам’ятаю, як відступали і наступали війська, як у нашому селі стояли німці, як стріляли гармати і бомбили літаки, але постраждати від бомби довелося майже сімдесят років після війни, за мирного часу». Своє 77-річчя Раїса Андріївна зустріла на лікарняному ліжку — привітати її 3 травня приїхав голова Дніпропетровської облдержадміністрації Олександр Вілкул. До цього довелося познайомитися в лікарняній палаті і з Президентом України Віктором Януковичем. «Але краще, — говорить вона, — я б спокійно жила на старості років у себе вдома». Через теракт Раїса Андріївна не змогла прийти на останній шкільний дзвінок до своєї онучки — було настільки прикро, що з цього приводу вона навіть поплакала.

НЕ ЛИШЕ ТРИВАЛЕ ЛІКУВАННЯ, АЛЕ Й ПОЇЗДКА ДО «АРТЕКУ»

Бомби, закладені в урнах на головному проспекті Дніпропетровська, своїх жертв не вибирали — від їхніх вибухів постраждали як літні, так і молоді. Шістнадцятирічна студентка монтажного технікуму Яна Козловська мало не втратила ліве око. «Ми вийшли на великій перерві на алею, — розповідає вона. — Погода була чудова, і ми не знали, що біля Оперного театру вже прогримів перший вибух — ми його просто не чули. Сиділи біля водограю, базікали, сміялися, і раптом щось сталося. Сильний поштовх, гаряча хвиля пройшлася всім тілом, мене обдало димом і пилом. Коли я розплющила очі й схопилася, то чомусь одразу побігла до технікуму. Лише на ѓанку зрозуміла, що всі руки в крові...» Осколки бетонної урни, поряд із якою сиділи студенти, сильно пошкодили Яні обличчя й око. На ньому й зараз видніється кривава гематома, але лікарі говорять, що небезпека минула, а рани на обличчі, шиї, плечах і руках поступово заживуть і не залишать сильних рубців. Лише після того як медики оголосили свій вердикт, дівчина зважилася поглянути на себе в люстерко. І одразу повеселішала. Подружок, котрі менше постраждали від вибуху, з лікарні вже виписали. Для самої Яни навчання цього року закінчилося — керівництво технікуму вирішило звільнити її від іспитів за перший курс і поставити оцінки «автоматом». Вчиться вона на архітектора-дизайнера, але після теракту ще не брала в руки олівця. Зараз читає історичні книжки, аби відволіктися від важких думок і лікарняної обстановки. У лікарні Яну відвідали колишні однокласники з 34-ї школи, в якій вона вчилася до вступу в технікум. Дніпропетровська школярка Аліса створила в соціальній мережі гурт на її підтримку і розповіла в телепередачі «Говорить Україна» про біду, яка сталася з дніпропетровською студенткою. Тепер на Яну чекає не лише тривале лікування, але й поїздка до «Артека» — так пообіцяв глава облдержадміністрації Дніпропетровщини.

ПРАЦІВНИКА «УКРПОШТИ» ПІДТРИМАВ ТРУДОВИЙ КОЛЕКТИВ

Набагато більш невеселі перспективи чекають на 63-річного працівника «Укрпошти» Валерія Рутковського. Третім вибухом, який прогримів навпроти входу до парку ім. Глоби, йому відірвало руку. «Була обідня перерва, — розповідає він, — і дружина попрохала разом прогулятися й вибрати подарунок для її подруги. Трамваї проспектом уже не ходили, і ми пішли центральною алеєю проспекту. Вибухи вдалині ми чули, але я подумав, що снаряд у одну воронку не лягає. Урну бачив здалека, але хіба можна передбачити, що саме в ній і лежить бомба». Валерій розповідає, що добре пам’ятає сам момент вибуху — на місці урни з’явився фонтан пилу й диму, і він тут же відчув різкий удар. «Я одразу зрозумів, що позбувся руки — вона висіла на одних клаптях, — пригадує він. — Ми перейшли через дорогу до кав’ярні, мені винесли стілець. На щастя, поруч виявився медичний працівник, який швидко наклав на руку джгут, інакше б я просто сплив кров’ю ще до приїзду «швидкої». «Швидкі» вже мчали проспектом, і одна з них доставила Валерія до лікарні. Те, що лікарі вирішили ампутувати руку, не стало для нього несподіванкою. Попри те, що сталося, Валерій не втрачає самовладання. «Поруч зі мною ще добу тому лежав моряк — так от для нього, схоже, закінчилися походи в рейс», — говорить В. Рутковський. Самого Валерія підтримав трудовий колектив — керівництво підприємства пообіцяло не залишити свого працівника в біді і після одужання зберегти за ним колишню посаду начальника виробничо-вимірювальної лабораторії. Багато років Валерій займався гірським туризмом. Йому доводилося не раз переправлятися через бурхливі річки та потрапляти під обвал, але кожного разу біда обходила стороною. Тепер йому потрібно думати про подальше життя. Уряд виділив на лікування та протезування 360 тисяч гривень. «Мені розповіли, що за ці гроші можна придбати німецький протез, але перед цим має відбутися ще не одна операція з формування кукси», — говорить В. Рутковський. У цей момент до палати зайшла його дружина — у неї невеселі очі, за якими видно, що на родину звалилося велике горе.

КОНДУКТОР — НЕБЕЗПЕЧНА ПРОФЕСІЯ

Кондуктор трамвая Алла Підіпригора віднині вважає свою цілком мирну професію дуже небезпечною. «Важко працювати, якщо ти знаєш, що в самому центрі міста гинуть люди. Спочатку в листопаді вибухнула урна на зупинці біля Центрального універмагу, від чого загинув молодий чоловік. Потім у середині квітня на розі вулиці Гоголя застрелили господаря «Пасажу», і там утворилася калюжа крові. І ось тепер я сама потрапила в таку халепу, що ледь залишилася живою», — говорить вона. За словами Алли, черговий вибух на трамвайній зупинці стався в той самий момент, коли вона продавала квитки пасажирам. «І тут по ногах пройшла гаряча хвиля, полетіло скло і уламки. Коліна зрешетило так, що кров почала хлистати. Я страшенно закричала, виповзла з трамвая на зігнутих ногах і сіла на лавку. Там мені й надали першу допомогу», — розповідає вона. Судячи з усього, терористи проїхали маршрутом нещодавно, сиділи у вагоні або стояли серед пасажирів, але нічого особливо підозрілого сама Алла та її колеги не пам’ятають. «У цьому й полягає весь жах, — говорить вона, — що полювання на ні в чому невинних людей ведуть такі ж люди, в яких напевно є мати, родина, рідні та близькі».

Логіка терактів у Дніпропетровську не зовсім зрозуміла, хоча, можливо, їх організатори та виконавці прагли зіпсувати святкування Першого травня та Дня Перемоги. Якщо це так, то частково мета досягнута — урочистості або скасували, або провели з набагато меншим розмахом, але найголовніше — терористам удалося посіяти страх. У місті під невсипущим контролем міліції тепер перебувають усі місця скупчення людей, влада встановлює камери відеоспостереження і прибирає бетонні урни. Зовні життя мільйонного Дніпропетровська поступово входить у звичне русло, проте, як визнають самі мешканці міста, воно вже ніколи не буде таким, як раніше.