Життя до війни та після

Стрілець-гранатометник, солдат Національної гвардії України та безпосередній учасник подій у Дебальцевому Микола Гнидин під час другої заслуженої відпустки поділився з «Днем» власною історією перебування на сході. Недавно боєць повернувся на фронт. А до того — розповів про досвід чотирьох місяців служби в зоні АТО.

«ВНУТРІШНЄ БАЖАННЯ «СПРОБУВАТИ СЕБЕ» БУЛО, АЛЕ НАВРЯД ЧИ ПОДАВСЯ Б У ДОБРОВОЛЬЦІ»

— Миколо, як ти потрапив до зони АТО? Чи мав попередній військовий досвід?

— Усе відбулося за звичним сценарієм. Я отримав повістку і через два дні з’явився у воєнкомат. Звідти мене та інших хлопців відправили на полігон у Раковці для проходження військової підготовки і після чотирьох тижнів інтенсивних навчань повезли на схід. Така попередня підготовка особисто мені була дуже потрібна, адже в армії не служив і, якщо відверто, практично не мав уявлення навіть про загальні моменти.

ФОТО З АРХІВУ МИКОЛИ ГНИДИНА

Чесно кажучи, повістки не чекав узагалі. Внутрішнє бажання «спробувати себе» було, але навряд чи подався б у добровольці. Можливо, через доволі пасивний характер. Проте доля склалася саме так, і сталося, в принципі, те, чого я підсвідомо хотів, хоч особливого обов’язку ще не відчував. Здобути досвід, навчитися працювати зі зброєю — ось що справді мотивувало. Скоріш за все, це була банальна цікавість.

«КОЖНЕ ЗАВДАННЯ ДАЄ ВАЖЛИВИЙ ДОСВІД»

— Куди ти спершу потрапив?

— Ми виїхали 1 жовтня і вже 4-го були в Топольському — перевалочній базі. Наступну ніч провели в дорозі. Не знали, куди їдемо, та й не питали. Нарешті зупинилися в якомусь місті, де нас розподілили по постах. Уже згодом довідалися, що це Вуглегірськ. Ніякого телефонного зв’язку та Інтернету, а натяку на те, що це практично передова, —  не було.

Орієнтовно два тижні ми дислокувалися в Слов’янську, а опісля прибули у Врубівку, де розпочалось інтенсивне облаштування третьої лінії оборони та створення блокпоста фактично з нуля: копання окопів, спорудження бліндажів... Відсиджуватися не довелося. Окрім основного завдання нашого батальйону — контролювання руху, перевірки вантажів та людей на постах, —  часто доводилося брати в руки лопату.

«БУЛО ДУЖЕ ХОЛОДНО, АЛЕ НІХТО НЕ ХВОРІВ»

— У яких умовах доводилося жити?

— У Вуглегірську було дуже комфортно. Ми ночували в підвалі дачі, яка, за плітками, належала родичеві Януковича. У Слов’янську в нашому розпорядженні був спортзал санаторію «Шахтобудівельник», де помістилось орієнтовно триста чоловік. А от відчутно погіршилися умови у Врубівці. Для ночівлі навіть довелося просити старенький фургон у місцевого фермера. Це навіть не фургон, а скоріш те, що від нього залишилося, — металева конструкція без вікон і дверей. Було дуже холодно. Ніколи не забуду, як одного ранку прокинувся і побачив недопитий замерзлий чай у горнятку. Проте ніхто не хворів!

«ВОЛОНТЕРИ ПІДТРИМУВАЛИ ПРАКТИЧНО БЕЗПЕРЕРВНО»

— Регулярно отримували допомогу?

— На кожного солдата держава виділяла гвинтівки, набої та один комплект форми. І хоч із забезпеченням стрілецькою зброєю проблем не було, катастрофічно не вистачало важкої техніки. І саме ця нестача часто ставала причиною фатальних наслідків.

Практично безперервно надходила підтримка від волонтерів. Та й, чесно кажучи, без них уже давно нічого б не було... Ми отримували все: від одягу та їжі до тепловізорів і багатьох інших вкрай потрібних приладів.

«ЯКБИ НЕ ФАКТОР СТРАХУ, МОЖЛИВО, ВДАЛОСЯ Б ВРЯТУВАТИ БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ»

— Коли оточили Дебальцеве, ти був там... Яким чином вдалося врятуватися?

— Там, де ми перебували, справді не було ніякого перемир’я. В Дебальцевому нас оточили практично зусібіч, і час від часу надходила інформація про можливі наступи із чотирьох напрямків одночасно. Попри це, всі почувалися спокійно, адже були окопані, за бетоном, і мали достатню кількість снарядів. Наступати противник не наважився на укріплені позиції, тому зробив хитріше — просто перекрив дорогу. Відповідно припинилося постачання снарядів, артилерія перестала працювати, і ворог дочекався, поки ми відстріляємо всі патрони.

Про план операції виведення військ особовий склад не інформували, в цілях безпеки зокрема. Дехто взагалі вважав, що це були самовільні дії. Насправді важко сказати щось напевне. У всякому разі, якщо о третій годині 17 лютого наказ почав діяти, то опівночі всі почали збиратися. Майбутній маршрут становив 40 кілометрів.

Ми перебували на дорожній розв’язці, і в кожному з чотирьох напрямків попереду пересувалися наші люди з технікою, яку почали вивозити орієнтовно на добу раніше. Нам же довелося затриматися, тому що це перехрестя мало стратегічно важливе значення, й потрібно було прикривати людей, які йшли попереду. Коли ми вирушили, стало зрозуміло, що будь-яка координація дій фактично відсутня, все відбувається хаотично, і ніхто не знає напевне, в якому напрямку рухатися. Після трьох годин нічного блукання колона опинилася під ворожою територією... Почався обстріл із стрілецької зброї. Ми зреагували доволі швидко: зайняли позиції та відстрілялися. За цей час колона розвернулася. Втратили одну-дві машини й пішли далі...

Набагато серйозніше зіткнення з ворогом чекало за півтора кілометра до українських позицій. Розпочалося справжнє пекло... Ми потрапили в засідку. Обстріли, підпалені машини, поранення... Наскільки я розумію, операція була заздалегідь спланованою, тому що за такий короткий час підвести танки, снаряди, техніку та людей видається нереальним. Не думаю, що відбувся витік інформації, скоріш за все, тією ж дорогою інколи пробивалися вантажівки зі снарядами, і ворог помітив наш маршрут. Тим паче, що шлях було перекрито. Ми опинилися фактично у пастці, без жодного прикриття, адже танки та БМП вийшли раніше. Всі це розуміли, але так хотілося відчути підтримку позаду...

Тоді було особливо важко. Чесно кажучи, я сподівався, що зможу більше контролювати себе. Але банальний страх бере гору та стає причиною поспішних і неправильних дій. Тепер,  розумію, що якби не фактор страху, можливо, вдалося б врятувати більше людей. Під час бою все відбувається в якійсь іншій реальності, де тобою керують здебільшого інстинкти.

Після довгих і нелегких годин у дорозі орієнтовно о десятій ранку нарешті прийшли до своїх у село Луганське. Там вже чекали «швидкі», частина з котрих після завершення обстрілів поїхала на поле бою, щоб забрати поранених. Згодом виявилося, що наш підрозділ врятувався весь, 51 людина вийшла без єдиної подряпини! Це — диво... Основний фактор, завдяки котрому ми врятувалися, — молитва. Загалом при виході з Дебальцевого в нашій колоні було 600 вояків, приблизно 200 з яких здобули поранення або ж загинули...

«ПОКИ ЦЕ ВСЕ НЕ ЗАВЕРШИТЬСЯ, Я — НЕ ВДОМА, Я — ТАМ»

— Миколо, що змінив досвід війни у твоєму житті?

— До участі в АТО мені було байдуже до політики, війни, навіть самих мобілізованих. Я думав, що мене не стосується те, що відбувається на сході. Було бажання здобути військовий досвід, але не більше. Жодного обов’язку... І тільки коли опинився там, побачив, що відбувається не лише з солдатами, а й із цивільним населенням, в голові все змінилося. Побачене вражало...

Бували випадки, коли село, поблизу якого проходили бої, виїжджало повністю. Але ж не всі мають можливість покинути свій дім. Старенький дідусь чи бабуся можуть просто померти голодною смертю або вийти на вулицю й отримати кулю... Тоді я подумав: «Не дай Боже, щоб таке трапилося в мене вдома. Я буду на фронті хоч п’ять років, але тільки б відвернути це пекло... Війна — це жах».

Без сумніву, люди повертається з АТО зовсім іншими, декотрі із них потребують не лише фізичної, а й психологічної реабілітації. Здебільшого по телебаченню показують тільки «гарні кадри», й певною мірою вони об’єктивно відображають дійсність, але надто багато трагізму по той бік екрана.

Якщо бути відвертим, трохи не по собі тепер навіть у рідній хаті. Поки це все не завершиться, я — не вдома, я — там.