Життя і вічність Маріяна Коця

Маріян Коць народився 29 червня 1922 р. у Львові. На початку 40-х рр. працював директором школи на Підляшші. В 1945—1947 рр. завідував Бюро статистики та оперативних рапортів Адміністрації допомоги й відбудови Об’єднаних Націй (ЮНРРА), в 1947—1948 рр. працював у Міжнародній організації у справах біженців (МОБ). З 1952 р. проживав у Нью-Йорку. Працював фабричним бухгалтером, потім очолив українську кооперацію «Самопоміч» у Джерсі-Сіті, був обраний віце-президентом Центрального українського кооперативу Америки. Паралельно з ростом фінансових можливостей М. Коць розгортав просвітницьку, наукову й доброчинну діяльність, тривалий час очолював Інститут східноєвропейських досліджень ім. В. Липинського, був співзасновником Українського соціологічного інституту (США).

Як меценат М. Коць починав з доброчинності у видавничій справі. У 1964—1971 рр. він профінансував фундаментальне видання «Українські народні мелодії» в 6-ти томах, в 1970 р. опублікував «Релігійні твори Олександра Кошиця». 1992 р. став фундатором українських конкурсів композиторів. Був обраний почесним членом Спілки композиторів України.

Провідне місце серед представників української діаспори посів М. Коць у створенні благодійного «Фонду Івана Мазепи», який реставрував будинок Мазепи в Києві й створював Музей гетьманства. Відкриття музею відбулося 11 березня 1993 р. Меценат зробив значний внесок у музейну збірку, придбавши для неї документи, твори мистецтва, предмети козацької старовини.

У 90-х рр. багато зробив М. Коць як член дирекції «Фонду допомоги дітям Чорнобиля». Він — жертводавець 250 тис. доларів США на комп’ютери для українських шкіл.

Маріян Коць був одним із фундаторів і почесних членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні, представником Ради Асоціації в українській діаспорі США. Впродовж десятиліть провадив активну діяльність за визнання на світовому рівні Голодомору 1933-го геноцидом українського народу, звертався з цією метою до президентів, церковних діячів різних країн. Голова асоціації Лідія Коваленко-Маняк у інтерв’ю кореспонденту журналу «Сучасність» у 1993 р. підкреслювала: «Ми маємо тісні зв’язки з багатьма ентузіастами в діаспорі. Насамперед хочу назвати видавця із Сполучених Штатів Маріяна Коця — справжнього подвижника, повноважного представника асоціації в діаспорі, який 1983 року організував у своїх краях таке вшанування пам’яті жертв українського Голодомору, що тамтешні люди досі пам’ятають». У листі до Папи Римського Івана Павла ІІ М. Коць писав: «Цього року сповняється п’ятдесятиліття від несусвітнього виморення голодом семи мільйонів українців. Чи ж можна придумати більш бестіяльську смерть, як конфіскату всякої поживи у найбільш родючішій країні Европи й старанно допильнувати виконання голодомору? Уклінно прошу Вашу Святість нагадати світові про голодомор семи мільйонів українців, про наші претенсії до цього світу, бо тільки Ваша Святість можуть зрушити сумління сучасного людства, починаючи від Католицької Церкви й усіх Вірних, осібним Пастирським Листом доручити в одну неділю листопада чи грудня вшанувати пам’ять заморених голодом жертв мого народу. Тільки Ваша Святість можуть звернути увагу некатолицьких Церков, державних мужів вільного світу, представників Об’єднаних Націй, діячів культури, працівників масової інформації, бо всі вони співвинні у замовчуванні цього прежахливого злочину із злочинів, якого дослідження вимагають державних фінансувань і співдії. Кожноденно молитиму Всевишнього Господа, аби оце моє письмо дійшло до рук Вашої Святости, знаючи, що грандіозні струси сумління робляться тільки за Божим благословенням».

1999 р. у спонсорованому ним виданні «Портрет темряви: Свідчення, документи і матеріали» М. Коць зазначав: «...Живемо в епосі, коли нашим обов’язком є утвердження самобутності через єдність, співдружність, ініціативність, національну гідність. Голодомори в Україні мусять увійти в історію усіх націй світу, а це станеться щойно тоді, коли ми самі житимемо пам’яттю про цей сатанинський період нашої історії».

Як меценат М. Коць профінансував видання понад 100 книг, з них значну кількість наукових і науково-популярних з історії України. Мусимо визнати, що тисячі спогадів про Голодомор, зібраних активістами Асоціації дослідників голодоморів в Україні за 19 років її діяльності, багато матеріалів, проведених асоціацією та Інститутом історії України НАН України наукових конференцій на тему голодоморів стало можливим видати тільки завдяки М. Коцю, який покривав витрати видання з власної кишені й коштів українців Півдня Америки, які йому довіряли.

М. Коць був членом редколегій ряду книг, журналів «Березіль» у Харкові та «Борисфен» у Дніпропетровську. Він — активний учасник ряду конференцій, автор низки наукових статей з історії й культури України. У доповіді на міжнародній науковій конференції «Голод 1946—1947 років в Україні: причини і наслідки» (Київ, 27 травня 1997 р.) він зазначав: «Самої діяльності, навіть якщо вона пов’язана з внутрішнім покликанням і вродженою працелюбністю, інколи не вистачає для усвідомлення важливості нашого земного покликання. Досягнуті пости на урядовому, церковному чи світському рівні часто мають ознаки поверховості й так оцінюються після залишення постів самими діячами, а що ж говорити про їх історичну тяглість і будучність. Бувальщина, матеріальні здобутки не є виключною метою життя людини. Щасливішими є ті, які живуть не для себе, а присвячують, віддають повністю кожноденний труд з думкою про потреби інших».

У слові «Від видавництва» до наукового видання «Чорні жнива: Голод 1932—1933 років у Валківському та Коломацькому районах Харківщини (документи, спогади, списки померлих)», яке побачило світ у 1997 р., Маріян Коць так звертався до дослідників: «Самозрозуміло, що документи й свідчення повинні мати пряме відношення до фактів: хто, коли, що, як, чому, де, скільки вчинив чи постраждав. Це в першу чергу, а вже опісля сила почувань і переживань жаху. Тому бажаючим виконувати гуманітарну місію радимо звертатися за консультаціями до Асоціації дослідників голодоморів. Тільки наша активна праця й переборювання інколи непосильних перепон може дати історичний плід. Ми є й будемо тими, які вирішили заповнити прогалину у світовій історії людства й познайомити всі народи із найбільшим замовчуваним злочином — голодомором-геноцидом 1932—1933 років в Україні».

Україна високо цінувала велику самовіддану діяльність свого сина. М. Коць — кавалер орденів «За заслуги» 3-го, 2-го й 1-го ступенів (1998, 2005, 2007 рр.) за вагомий особистий внесок у справу повернення в Україну культурних цінностей, дослідження голодоморів, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932—1933 рр. актом геноциду українського народу, активну громадську діяльність з метою вшанування пам’яті жертв народної трагедії. 2002 р. Українська православна церква Київського патріархату відзначила М. Коця орденом Св. Володимира. За саможертовну благодійну діяльність в справі національного відродження Ліга українських меценатів присудила йому Премію імені Є. Чикаленка.

Приймаючи 2008 р. «Орден Лева» за визначні заслуги перед рідним містом, відомий український меценат промовив: «Кожного дня я працював щиро і повністю віддано. І саме це дало мені щастя дожити до моїх років і побачити Незалежність».

Схиляємо голови перед пам’яттю справжньої Великої Людини — чесної, порядної, відданої справі незалежності України, відродженню культури, пам’яті жертв тоталітаризму.

Поховано М. Коця, за його заповітом, в Україні на Личаківському кладовищі Львова.