Першим біля входу на ринок нас зустрів... пітон. Можливо, нащадок мудрого Каа з улюбленої книжки дитинства, хоча за розмірами явно менше свого знаменитого родича. Його господар займається удавами близько півроку, заздалегідь прочитав чимало спеціальної літератури, розмовляв з обізнаними людьми... Але, хоча за плазуна продавець просить сто п'ятдесят «умовних одиниць», жодного прибутку таке заняття не дає: навіть, якщо вдасться раз на кілька місяців продати одного, ці гроші швидко підуть на придбання й утримання йому подібних. Однак для господаря Каа-молодшого робота з тваринами, екзотичними й не дуже, більше ніж хобі. І не лише для нього.

Поряд з ним дві жінки продавали кошенят. Одна породистих — ангорських, сіамських, якихось зовсім таємничих; інша — звичайних, як-то кажуть дворової породи. Хоча покупці практично відсутні як у першої, котра пропонує кошенят за ціну декілька десятків доларів, так і в другої, яка ладна віддати задарма, аби «в добрі руки». Кошенята, звичайно, не удави, й купує їх багато людей, але, як правило, у друзів і знайомих. Тому приходити продавати кошенят на Пташиний ринок означає, скоріше, не робити бізнес, а отримувати можливість спілкування — спілкування з людьми, з якими тебе об'єднують спільні інтереси.

Взагалі, ті постійні відвідувачі Пташиного, з якими вдалося поговорити, тримаються виключно на цьому. Звичайно, рибок і хвилястих папуг купують частіше, ніж величезних мастифів або живих фазанів. (До речі, чи не найстабільніша клієнтура у продавців свійської птиці — це громадяни В'єтнаму, Кореї тощо, які традиційно вважають за краще купувати до столу живу птицю й самим її готувати.) Але скаржаться всі на одне й те ж — на падіння купівельної спроможності населення, на грошові ускладнення щодо утримання тварин тощо. Зате рекету на ринку, за словами продавців, практично немає — внаслідок все тієї ж неприбутковості їхньої роботи (ті ж продавці згадують ще про податки на утримання деяких видів тварин, які жеки встановлюють, зазвичай, за незбагненним для платників принципом — що, очевидно, ще раз підтверджує, що між рекетом і державою все-таки є суттєва відмінність). Але, незважаючи на всі проблеми, не змінюється головне — ставлення людей до своєї справи й, відповідно, один до одного. І нам, таким замученим цим життям, не завадило б знову навчитися ентузіазму та вірі в краще, якого ми можемо досягнути.