Знання, що захистить

Флешмобом #ЯНеБоюсьСказати голова громадської організації «Студена» та журналіст Анастасія Мельниченко спробувала довести, що постраждати від насильства може будь-хто незалежно від обставин. Вона підняла цілу хвилю моторошних історій, виявилось, що багато людей стали жертвами сексуального насильства у ранньому віці.

«Коли я читала ці розповіді, то зрозуміла, що вони мають дещо спільне, — пригадує авторка. — Діти не розуміли, що з ними відбувається, не знали, що мають право сказати «ні» та відстояти власні кордони. Пізніше вони не могли розповісти про цей випадок батькам чи вчителям, а якщо й наважувалися, то ті їм часто не вірили».

Травмовані діти виросли, зжилися зі своїм досвідом і змогли поділитися ним. А як бути з тими, які мовчать про це, або не знають, як поводитися у такій ситуації? Так виникла ідея написати книгу для підлітків віком від 11—12 років і поєднати у ній ґрунтовні роз’яснення та приклади з реального життя. Днями видавництво «Фоліо» представило цю книжку, яка так і називається — «#ЯНеБоюсьСказати»

Книга поділена на дві частини. У «дитячій» авторка розповідає про те, що таке секс, чому стається насильство і які воно має наслідки, як поводитися, якщо ти сам чи твої друзі стали його жертвою.

«Якщо дитина зрозуміє, що секс має відбуватися за взаємною згодою двох повносправних людей і приносити задоволення, то вона легко визначить, що є насильством, — вважає Анастасія. — Також я пояснюю, наскільки важливо оберігати особисті кордони. У нас, на жаль, цього не розуміють. Непрохані поради, примусове цілування родичів, перевірка соцмереж, телефонів і сумок у дітей — усе це є порушенням особистого простору. Дитина виростає з розумінням того, що її кордони неважливі, що будь-який дорослий може прийти і «чмокнути в щічку», навіть якщо їй неприємно, а за неслухняність насварять. От вона і боїться чинити опір, коли це дійсно потрібно».

У багатьох родинах про статеве життя майже не говорять, у школі ці теми розглядають або на уроках анатомії, або у контексті небажаної вагітності чи венеричних захворювань. Тож у другій частині авторка закликає батьків обговорювати із дітьми такі речі та будувати з ними довірливі стосунки, щоб ті не боялися розповідати найближчим про щось погане.

Головний меседж книги — жертва не винна у тому, що саме вона постраждала. Анастасія Мельниченко пояснює читачам, що переживає жертва насильства, як поводиться, як оточуючим взаємодіяти з нею. Авторка не є психологом, тож під час роботи над рукописом консультувалася з травмоорієнтованим психотерапевтом.

У кожному розділі зустрічаються вставки — реальні історії тих, хто постраждав від сексуального насильства, зібрані спеціально для книги. Анастасія дала оголошення, у якому просила охочих розповісти підліткам про свій досвід. Вона не редагувала отримані листи, довіривши авторам самим дібрати необхідні слова. Особливо вражаючими були історії тих, із ким дівчина була знайома особисто. «Ми могли спілкуватися роками і не говорити про ці речі. Коли людина відкривається, складається повна картина, ти розумієш, чому людина так поводилася у певних ситуаціях, чомусь на щось реагувала незвично», — розповідає Анастасія.

Реакції на флешмоб і на саму книгу були дуже різними. Багато дорослих шкодували, що не мали в дитинстві такої книжки, були позитивні відгуки і від дітей. Кілька фахівців, які проводять тренінги із сексуальної грамотності, почали рекомендувати її малечі. Проте знайшлися і ті, хто зневажливо відгукнувся про чужий досвід.

Анастасія Мельниченко переконана, що проблему сексуального насильства не можна вирішувати точково. Звичайно, треба бути поруч із постраждалою людиною, показати їй, що вона в безпеці, звернутися до фахівця за психологічною допомогою. Проте більш ефективними, на її думку, будуть зміни у державній політиці та вихованні молодих українців.