Принципи та спадщина Гельмута Коля

Зі смертю Гельмута Коля нас покинула «найвизначніша фігура на європейському континенті за десятиріччя», як називав Білл Клінтон колишнього канцлера Німеччини. Коль мав безліч талантів успішного політика — амбітність, нещадність, наполегливість, тактичну майстерність, а також розуміння настроїв простих людей. На відміну від двох попередників, Віллі Брандта і Гельмута Шмідта, у нього не було харизми (у Брандта її було вдосталь) чи таланту красномовства. Та зате у нього було, на відміну від наступників, чітке уявлення про майбутнє своєї країни. Саме це і дозволило Колю досягти того, що раніше здавалося неймовірним: возз’єднання Німеччини всередині об’єднаної Європи.

Багато хто, особливо в Німеччині, згадуючи ті неймовірні місяці в кінці 1989-го і початку 1990 років, коли зник радянський контроль над Східною Європою, до цих пір, здається, дивуються з того, як ця, нібито провінційна і до нудного нормальна людина змогла скористатися шансом об’єднати свою розколену країну та вміло обіграла всіх супротивників. Вони, напевно, думають, що Колю пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час.

Але успіх у дипломатії рідко є справою випадку; на успіх необхідно заслужити. Влітку 1989 року Коль був так само здивований швидкістю розвитку подій, як і всі інші. Проте він витратив весь час з моменту вступу на посаду канцлера  1982 року на підготовку до цього вірогідного поклику історії.

Внутрішньополітичні питання неминуче вимагали від Коля уваги і майстерності. Якби це було інакше, навряд чи він став би домінуючою фігурою в своїй партії й у країні, причому довше, ніж будь-який інший німецький канцлер, починаючи з часів Отто фон Бісмарка. Проте в його думках на першому місці залишалася мета гарантувати майбутнє Німеччини в мирній Європі, і це стало його найбільшим талантом. Працюючи на той час журналістом німецького тижневика Die Zeit, я часто особисто спілкувався з Колем у його боннському офісі. «Зовнішня політика, — казав він мені, — важливіша за внутрішню політику, тому що помилки в ній можуть дуже дорого коштувати».

Головним методом Коля, який допомагав йому не допускати таких помилок, було створення довірчих стосунків з усіма державами, великими і маленькими, які мали значення для благополуччя Німеччини. Більш того, Німеччині була необхідна зовнішня підтримка за будь-якого варіанта національної реінтеграції, якби такий варіант з’явився. Тоді як для Шмідта ключовим стратегічним інструментом була впевненість у політичних розрахунках, для Коля таким інструментом було створення довіри. І він активно займався його зміцненням і формуванням.

Коль прагнув до максимально тісних відносин із головним і незамінним союзником країни — США — з самого початку свого правління. Після падіння уряду Шмідта 1982 року через масові народні протести проти розміщення американських ядерних ракет середньої дальності, Коль тримався твердої позиції, розуміючи, що, діючи під суспільним тиском і не виконавши зобов’язання Німеччини, він підірве повагу та довіру з боку США, а також свій авторитет в очах Москви.

Роки потому, коли стіни  Європи дали тріщину, Коль налагодив унікально довірливі відносини з Вашингтоном. В особі президента Джорджа Буша він знайшов твердого та рішучого прихильника возз’єднання, який міг гарантувати, що Німеччина вийде з цього процесу, залишившись твердо прив’язаною до Заходу.

Тим часом, хоча старіючий СРСР і його немічне комуністичне керівництво давали мало приводів для надії на прогрес, Коль продовжував політику розрядки напруженості, почату Брандтом і Шмідтом, хоча проти неї активно виступала його власна партія. Коли до влади прийшов Михайло Горбачов, Коль спочатку поставився до сміливих пропозицій нового радянського лідера про скорочення озброєнь як до банальної пропаганди а-ля Йозеф Геббельс.

Проте як тільки Коль побачив серйозність намірів Горбачова, він швидко скористався своєю стратегією формування довіри і налагодив особисті тісні відносини з людиною, без якої жодні мирні зміни на карті холодної війни в Європі були б неможливі. Втім, коли такий шанс випав, укладена у результаті угода, дуже видатна на тлі тодішнього політичного клімату, стала можливою лише тому, що Коль завжди думав про фінальну мету.

Для Коля питання тісного об’єднання Європи було вкрай емоційним, це була ключова умова для миру в Європі та процвітання Німеччини. Він зумів завоювати довіру французького президента Франсуа Міттерана та дружбу Жака Делора, голови Європейської комісії й архітектора європейського спільного ринку.

Не менш значимою була і мережа контактів, яку Коль налагодив із усіма країнами, що оточують Німеччину. Він багато читав про історію цих країн і добре розумів, як історія вплинула на їх ставлення до Німеччини. Він був переконаний, що, будучи країною з найбільшою економікою в Європі, Німеччина мала бути найконструктивнішим, якщо не найщедрішим членом європейського клубу.

Одного дня, на мій подив, Коль запитав мене, чи не укріплює страхи перед домінуванням Німеччини його велика маса: у нього був зріст 193 см, а вага — понад 136 кг. Мені було неважко його переконати. Коли 1989 року відкрилася перспектива возз’єднання Німеччини, багаторічна робота Коля над створенням довірчих стосунків була нагороджена: заспокоївши тривоги в різних європейських колах, він зміг заручитися необхідною підтримкою.

Сьогодні стратегія Коля щодо вибудовування довіри до цих пір відчутна в офіційній німецькій риториці, хоча на практиці вона проводиться менш послідовно. Марно спекулювати на тему того, як би він реагував на відчуження Росії від Заходу в той час, коли цьому ще можна було запобігти, або відповів би він, на відміну від канцлера Ангели Меркель, негайним проявом солідарності, причому швидшим і більш дієвим, на грецьку боргову кризу 2010 року. Став би Коль у відповідь на поведінку президента Дональда Трампа публічно дистанціюватися від США? Або ж він, навпаки, спробував би укріпити основи трансатлантичних зв’язків?

Одне бачиться очевидним: Коль не прагнув би до одних лише короткострокових і популярних усередині країни рішень. Замість цього він оцінював би всі ці проблеми з погляду їх впливу на європейський порядок, головну вигоду від якого отримувала (і отримує) Німеччина. І він би інтегрував будь-які політичні рішення в довгострокову стратегію майбутнього Німеччини та Європи.

Саме за цю незамінну якість справжнього державного діяча, а не лише за його заслуги у возз’єднанні Німеччини, Коль заслуговує на те, щоб його пам’ятали й оплакували.

Проект Синдикат для «Дня»

Крістофер БЕРТРАМ, екс-директор Німецького інституту міжнародної політики і безпеки в Берліні.