Активнiсть не в тому напрямку

Твердять, що останнім часом значно активізувалася роль України у зовнішньополітичній сфері. Міністр закордонних справ ледь встигає приймати гостей та сам роздавати візити у далекі (а частіше — не дуже) країни. Твердять, що Україна опинилася у виграші через її дотеперішнє багатовекторне тупцювання на місці. Подейкують, що саме зовнішньополітична невизначеність Києва (а правильніше — посезонне смикання зі Сходу на Захід) не лишить Україну на узбіччі геополітичних перетворень, коли дедалі помітнішим стає зближення Росії та Заходу. А на Михайлівськiй продовжують заявляти про прозорість та послідовність зовнішньої політики України.

Як ніколи, «послідовною» вона стала після 4 жовтня, коли українська ракета влучила в російський літак, на борту якого летіли здебільшого громадяни Ізраїлю. Більше двох тижнів минуло з того часу, а в українському зовнішньополітичному відомстві спромоглися направити тільки співчуття до міністрів закордонних справ Росії та Ізраїлю. Співчуття прийшлися на час, коли Київ навіть не збирався оголошувати про свою причетність до трагедії. На інтернет-сайті МЗС України зберігається одна-єдина заява з приводу катастрофи. Однак у ній українські дипломати застерігають не поспішати з передчасними висновками й не звинувачувати Україну в загибелі пасажирів Ту-154. Можна припустити, що українська дипломатія вирішила не повторювати заяв співчуття, уже неодноразово проголошених українським керівництвом. А може, трагедія справді настільки мала і у світі трапляються катастрофи більші, що інцидент із літаком не заслуговує на увагу МЗС України. Чи то у Києві вирішили, що словами лихові не зарадиш... Проте не слід забувати, що саме до заяв дипломати ставляться з особливим трепетом та увагою (чи не найбільш прискіпливою, якщо порівнювати з іншими професіями).

Утім, якщо абстрагуватися від слів і перейти до дій українського зовнішньополітичного відомства, то й тут не зовсім все зрозуміло. Очевидно, що катастрофи у більшості випадках не належать до тих факторів, які повинні суттєво позначатися на зовнішньополітичній діяльності. Проте навряд чи це стосується трагедії 4 жовтня. Більше тижня Україна не визнавала своєї вини (хоча тепер складається враження, що знала про свою небезгрішність із самого початку). Більше тижня Києву давали можливість самостійно, без тиску іззовні, зізнатися у скоєному і вмить припинити всі зайві скандальні розмови за кордоном щодо української нецивілізованості. В Україні вирішили вкотре проводити політику вичікування. Світ за досі незрозумілою логікою теж чекав. При цьому майже стовідсотково можна твердити, що Ізраїлю про «український слід» було достеменно відомо, якщо мати на увазі існування супутникових знімків Сполучених Штатів. Росії чи не вперше за свою багатосотлітню історію вдалося продемонструвати по-справжньому партнерське ставлення до України. Можливо, саме продемонструвати. Можливо, штучно і вдавано. Але ж вдалося. У той же час у Києві дехто (особливо націонал-патріотичне крило політичного істеблішменту) не вгамовувався у підозрах щодо підступності Кремля та таємних політичних торгах з українським керівництвом через надто братню і тому підозрілу поведінку. Виключати цього не можна. Проте Україна сама могла обирати — грати «втемну» чи проводити прозору двостронню політику.

В Україні зрештою визнали свою ненавмисну причетність до трагедії. Проте подальші кроки українського МЗС стосовно Росії та Ізраїлю виглядали дуже необдуманими та неадекватними до ситуації. 12 жовтня вперше пролунало визнання Україною своєї причетності до катастрофи, а вже через три дні міністр закордонних справ Анатолій Зленко зустрічається з палестинським міністром планування та міжнародного співробітництва Набілем Шаатом. Того ж дня в Києві відкривається чи то представництво, чи то Посольство Палестини. В Ізраїлі на українську «активізацію на Близькому Сході» відреагували мовчанням. А в МЗС України знайшли виправдання: американський президент висловився на користь створення палестинської держави, а у світі вже існує майже 80 диппредставництв Палестини. Схоже, палестинське питання і справді надактуальне для України. Проте якщо врахувати, що Посольство Палестини ми збираємося відкривати аж чотири роки, то, певний, ще трохи справа могла б таки зачекати. І тут мова мала йти не про те — потрібно чи ні, а наскільки це своєчасно. Власне, участь України в близькосхідному врегулюванні виглядає просто сміховинною, що опесередковано визнав і сам міністр, буцім Україна не має наміру підміняти зусилля міжнародних медіаторів, задіяних у переговорному процесі.

...Наступного дня після «палестинської активізації», 16 жовтня, український міністр закордонних справ вирушає у чотириденне турне країнами Південного Кавказу — Азербайджану, Грузії та Вірменії. Дві перші входять до недавно інституційно оформленої регіональної організації ГУУАМ, головна мета якої — співпраця для транспортування каспійської нафти до Західної Європи. Навряд чи варто нагадувати, як спочатку дратували Москву переговори «гуамівців», і треба бути наївним, щоб думати, ніби в ГУУАМ Росія не розглядає потенційного конкурента (хоч і доволі нерозторопного на нинішньому етапі).

Візит Анатолія Зленка до Грузії якраз збігся у часі з розгорянням конфлікту з абхазами. Втягнутою до нього виявилася і Росія (із власного бажання чи ні — вже інша справа). Відомо, що грузинська сторона виступає проти присутності в Абахзії російських миротворців, а залюбки погодилася б на функціонування в регіоні миротворчого контингенту України. Київ теж нібито не проти участі своїх миротворців — дала б тільки добро Рада Безпеки ООН. Наполягаючи на цілісності Грузії, Зленко знову пропонує Тбілісі та Сухумі посередницькі послуги Києва. Справа, вочевидь, благородна, проте знову-таки наскільки своєчасна? Тим більше, що в Абхазії Україну не розглядають інакше як прогрузинську сторону. Продовжено миротворчу місію України було і в Азербайджані, де дипломати досі ламають голови над нагірно-карабахським питанням.

У будь-який інший час такі дії зовнішньополітичного відомства України, можливо, заслуговували б на повагу та захоплення. Однак не в цьому випадку. В Україні, швидше за все, до подібних проявів недалекоглядності МЗС поставляться з розумінням. В Ізраїлі та Росії, очевидно, зроблять вигляд, що нічого не відбулося. Тільки не слід забувати, що політика, особливо зовнішня, не терпить недалекоглядності, яку виявило українське МЗС, можливо, навіть не бажаючи того...

ДО РЕЧI

Терористичний акт проти Українського культурного центру в Москві відбувся у неділю, близько третьої години ночі. У двері центру двоє молодих людей у масках кинули пляшку із запалювальною сумішшю. Пожежу, що виникла, вдалося погасити співробітникам охорони і нарядом міліції.

Ця акція була скоєна як знак протесту проти загибелі літака Ту-154 над Чорним морем. Про це зазначалось у листівках, розкиданих біля Українського культурного центру. У листівках підкреслювалось, що літак збила українська ракета. Крім того, злочинці висловили протест проти української політики щодо Севастополя. У листівках також містяться погрози на адресу вищого політичного керівництва України і українців, які працюють у Москві.

Поки що злочинців затримати не вдалося. За деякими даними, теракт могли здійснити члени Націонал-більшовицької партії, очолюваної Едуардом Лимоновим, або Молодіжного комуністичного союзу Росії.

Як повідомляє Уніан, Посольство України в РФ поінформувало МЗС України та СБУ про те, що сталося, а також готує ноту протесту на адресу МЗС Росії. МЗС України у своєму коментарі висловило стурбованість з приводу цього інциденту та сподівання, що ініціатори та виконавці цієї злочинної витівки будуть оперативно віднайдені та понесуть відповідальність. «Виходимо також з того, що російською стороною будуть вжиті відповідні заходи для запобігання в майбутньому подібним провокаціям», — наголошує МЗС України.

Руслана ПЄСОЦЬКА