Америка та Європа

Глибоко розчаровані політикою адміністрації Буша, багато людей та урядів в Європі сподіваються на грунтовні зміни в американській зовнішній політиці після наступних президентських виборів. Але потрібно політичне диво середнього розміру для того, щоб ці надії справдилися, а таке диво не станеться — кого б не обрали.

Адміністрація Буша припустилась численних грубих помилок у зовнішній політиці з серйозними наслідками. Але Буш як не старався винайти американську односторонність, так і не зініціював трансатлантичний розкол між Сполученими Штатами та Європою. Безумовно, Буш зміцнив обидві тенденції, але їхнi реальні причини сягають об’єктивних історичних чинників, а саме того, що Америка була єдиною світовою державою з 1989 року, і Європа напустила на себе слабість. Доти, поки Америка залишається єдиною світовою державою, наступний президент США чи буде не в змозі, чи не захоче змінити основну структуру зовнішньої політики Америки.

Звичайно ж, буде важливо, хто переможе на президентських виборах: кандидат, який (можливо) продовжуватиме зовнішню політику Буша, або хтось, хто ладен розпочати нову політику. У першому випадку трансатлантичний розлад значно поглибиться. Ще чотири роки чи навіть вісім років американської політики а ля Буш завдали б такої шкоди суті Трансатлантичного союзу, що під загрозу було б поставлено саме його існування.

Але якщо наступний президент Америки виступить за новий напрям, зовнішня політика США може знову стати більш багатосторонньою, більш зосередженою на міжнародних організаціях та союзах і готовою повернути відносини між військовою силою і дипломатією назад у рамки її історичних пропорцій. Це хороші новини.

Погані новини полягають в тому, що навіть за таких сприятливих умов США, будучи світовою державою, не відмовляться від своєї політики «вільної руки» або не забудуть свою силу і свої претензії на зверхність серед націй.

Інша частина поганих (або хороших?) новин полягає в тому, що більш багатостороння американська політика посилить тиск на європейців, щоб вони взяли на себе більше відповідальності за міжнародне врегулювання криз і розв’язання конфліктів — в Афганістані, Ірані, Іраку, на Близькому Сході, у Закавказзі та Росії і відносно майбутнього Туреччини. До цієї загальної програми роботи європейці мають додати Африку, зміну клімату і реформу ООН та світової системи торгівлі.

Протягом тривалого часу Європа недооцінювала свою вагу і свою важливість. Геополітична, економічна і соціальна вага Європи вельми очевидна. Але інтеграція інтересів суверенних держав Європи шляхом загальних установ також могла б стати прикладом для великої частини світу.

Зокрема, те, як Європа в процесі свого розширення планувала домогтися міцного миру на всьому континенті та сприяла розвитку, об’єднуючи цілі економічні системи, держави і суспільства всередині своєї інституційної структури, могло б стати зразком для формування об’єднаного світового порядку в XXI столітті.

Ця сучасна, прогресивна і мирна модель є унікальною і перевершує всі інші, існуючі зараз підходи до фундаментальних політичних питань.

Але «могло б» — не означає «буде». Глобальний вплив Європи є слабим через її внутрішні сварки і брак єдності, які роблять Європейський Союз слабим і обмежують його здатність діяти. Об’єктивно сильний, суб’єктивно слабовільний — саме так можна описати стан ЄС у цей час.

Теперішній момент американської слабості збігається з міжнародним політичним станом, що істотно змінився і визначається значною мірою межами влади США, бездіяльністю Європи і появою нових таких глобальних велетнів, як Китай та Індія.

У світлі цих подій невже все ще є сенс говорити про «Захід»? Я вважаю, що є, більше ніж будь-коли, тому що розкол між Європою і Америкою робить обидві сторони істотно більш слабими в глобальному відношенні.

Одностороннє напруження американської влади надає шанс, щоб розпочати нові американо-європейські відносини. Америка більше, ніж в минулому, залежатиме від сильних партнерів і прагнутиме до такого партнерства.

Так чого ж чекають європейці? Чому б зараз не розпочати долати традиційну напруженість між НАТО і ЄС — тим більше, коли французька політика щодо НАТО при президентові Ніколя Саркозі просувається в правильному напрямі? Регулярна взаємна присутність Генерального секретаря НАТО і глави зовнішньої політики ЄС в радах обох організацій не потребує багато часу і зусиль.

Чому б не розпочати консультації між США і ЄС на високому політичному рівні (щоб Генеральний секретар НАТО брав участь в питаннях безпеки) — наприклад, запрошуючи держсекретаря США та інших членів адміністрації, таких як міністр фінансів або адміністратор управління з охорони навколишнього середовища, кілька разів на рік бути присутнім на відповідних засіданнях Ради Європи? Чому б не організовувати стандартні щорічні зустрічі між Радою Європи і президентом США?

Періодичні зустрічі між відповідними комітетами Конгресу США і Європейського парламенту також були б дуже важливими, оскільки зрештою обидва органи мають ратифікувати будь-які міжнародні угоди. Доля Кіотського протоколу має стати уроком для всіх сторін, які мають до цього відношення. Для таких консультацій між США і ЄС не потрібно жодних нових угод, так що вони можуть початися без будь-яких подальших попередніх переговорів.

Безумовно тільки одне — те, що європейці можуть зрозуміти для себе з американської виборчої кампанії вже зараз: за зовнішньої політики США з більш багатосторонньою спрямованістю Європа не буде «зручно їхати» в зоні американського світового політично зниженого тиску протягом довгого часу. І це добре. Нова трансатлантична формула має бути кращою, скажімо, у прийнятті рішень, в обмін на бiльшу частку відповідальності.

Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 роки, майже 20 років очолював Партію зелених Німеччини.