Американський День подяки
Сьогодні народ Сполучених штатів Америки відзначає загальнодержавне свято — День молитви подяки Всевишньому. Свято має свою історію, тісно пов’язану з історією держави. Перший День подяки було відсвятковано 1621 року англійськими пілігримами, які висадилися на берегах Північної Америки, заснували тут Плімутську колонію і після збору першого врожаю урочисто дякували Богу за підтримку. Поступово і неофіційно свято переросло в загальнонаціональне. Так, під час боротьби за незалежність (Американська революція 1775 — 1783 рр.) Континентальний Конгрес проголосив День молитви подяки у зв’язку з перемогою над британськими військами при Саратозі. Через кілька місяців після інавгурації перший президент Сполучених штатів Джордж Вашингтон проголосив у зверненні №1 «Подяку Богу» і висловив переконання в тому, що це «є обов’язком всього народу — визнати роль провидіння і допомоги Всемогутнього Бога». А 1789 День подяки було проголошено після великої історичної події в житті нової держави — ратифікації конституції США.
У мирні часи свято трохи забулося — аж до Американської громадянської війни північних і південних штатів, коли президент Авраам Лінкольн знову проголосив День подяки (1863) і остаточно закріпив стару традицію. Тоді він сказав: «Я запрошую всіх моїх співгромадян в усіх частинах Сполучених штатів, а також тих, хто є на морі, в інших країнах, відкласти всі справи і відзначити останній четвер листопада як День подяки і хвали нашому благословенному Отцю в небесах. І нехай під час подяки Йому за наше незвичайне визволення кожен iз нас, із належним розкаянням за свої непослідовність і непослух, просить Його захисту для всіх тих, хто став вдовами, сиротами, страждаючими й засмученими в цій прикрій громадянській війні, в яку ми втягнені, і палко просить Всемогутнього Бога зцілити рани народу і якомога скоріше привести його до щастя, миру, гармонії, спокою і єдності». Тоді — у самому розпалі громадянської війни — метою президента було укріплення єдності та морального рівня громадян, подолання недавнього розколу суспільства.
Як бачимо, День подяки є частиною політичної історії Сполучених штатів. Вчені, втім, вказують на ще одне джерело свята, а саме, на старовинний звичай англійських пуритан (протестантів) виділяти спеціальний день для подяки за Господнє благословення їхнього життя. Це робилося не регулярно, найчастіше — в часи кризи або після того, як минала та чи інша суспільна біда. Є також думка, що цей день є відзвуком свят урожаю, які відзначалися багатьма народами світу з давніх язичницьких часів (у неврожайні роки свята скасовувалися). Подібна традиція існувала й на Британських островах, звідки прибули до Північної Америки перші переселенці.
Традиційно американці святкують День подяки вдома, у колі родини та друзів, за святковим столом. Житла звичайно прикрашують символами сільськогосподарського достатку — великими корзинами з овочами, фруктами та квітами; фруктами та овочами декорують також церкви (як в давнину робилося в язичницьких храмах). Святкове меню звичайно включає індичку, різноманітні страви з овочів і обов’язково — пиріг iз гарбузом. Ця селянська їжа нагадує сучасникам про суворе просте життя перших американських переселенців — отців-засновників. Із часом свято набирало все більш публічного характеру: почали влаштовуватися вуличні видовища, паради в костюмах давніх пілігримів — темний одяг, циліндри, мережені чепчики, взуття з великими срібними застібками тощо. День подяки перетворився також на футбольний день, коли традиційно відбуваються і показуються по ТВ матчі команд Національної футбольної ліги.
Протягом століть День молитви подяки завжди був об’єднуючою загальнонаціональною подією у Сполучених штатах. З перших часів Конгресу його офіційні засідання незмінно починалися спільною молитвою, що сприяло національній єдності. Важливо й те, що День подяки Всевишньому відзначали і відзначають всі американці, незалежно від релігії, церкви, конфесії.
Американський День молитви подяки майже співпав iз Днем скорботи, в який Україна щойно поминала жертв Голодомору часів радянської влади. Та пам’ять про цю загальнонаціональну трагедію так і не змогла об’єднати суспільство — хоча б на хвилину мовчання або на короткий час спільної панахиди. На Михайлівську площу, до так званого «знаку» голодомору спочатку спішно прийшли одні (майже вдосвіта), потім інші, а більшість і зовсім не прийшла. Поки не має надії і на те, що хоч яка загальнонаціональна скорбота чи радість — минулі чи майбутні — об’єднає всіх тих українців, які вважають себе віруючими в Бога.
