Андрій ЄРМОЛАЄВ: Україну недооцінюють, і в цьому вся проблема...

Минулими днями скрізь по Інтернету було поширено дуже критичні заяви колишнього посла США в Україні Стівена Пайфера щодо української влади. Зокрема, старший науковий співробітник Інституту Брукінгза заявив, що США і Європа погано відреагують, якщо Тимошенко засудять за вбивство. Він також стверджував, причому неодноразово, що «у Януковича переоцінюють важливість України для Заходу» і «Україна прямує в бік ще однієї Білорусі замість другої Польщі». Досить дивно, що всі українські ЗМІ подавали заяви і оцінки колишнього американського посла без коментарів. Тим більше, що зовсім недавно три американські посли, в тому числі пан Пайфер, під час дискусії у Вашингтоні звертали увагу на прорахунки США у відносинах з Україною («Україна може швидко змінити ситуацію і стати знову цікавою Заходу», «День» №20, 5 лютого 2013 р.) і, зокрема, зізнались: «Ми просто не розуміли тих величезних економічних викликів, які стояли перед Україною в момент її переходу від комунізму до вільного ринку». «День» звернувся до директора Національного інституту стратегічних досліджень Андрія ЄРМОЛАЄВА з проханням прокоментувати заяви та оцінки американського посла, і чи є витриманою їхня тональність, і чим пояснюється їхня необізнаність зі справжньою ситуацією та проблемами, які переживає Україна.

***

— Уявімо собі на хвилину, що українські політики, колишні дипломати починають активно і агресивно коментувати події в американській чи європейській політиці, дозволяючи такі пропозиції і коментарі, які суттєво впливають на внутрішньополітичний процес. Я думаю, що це не здорова ситуація, яка свідчить про певну гординю американської політики, звичку впливати на внутрішні процеси за рахунок того авторитету, який склався протягом останніх десятиліть. Але я вважаю, що все-таки незалежно від складнощів, які ми спостерігаємо і в політичній, і зокрема в правовій та судовій сферах в Україні, це наша суверенна справа. Мені важко коментувати хід подій навколо справи Тимошенко, оскільки йдеться про події довгорічної давнини. І не маючи можливості орієнтуватися в аргументованості сторін, важко говорити про перспективу цього останнього судового процесу. Тим не менше я вважаю, що це суверенна справа, у тому числі в правовій площині. І розглядати її лише через призму політичної доцільності, на мою думку, це атавізм часів холодної війни.

— Пан Пайфер закидає українській владі, що вона йде шляхом білорусизації.

— Говорячи про розвиток української ситуації, ми маємо виходити не лише з оцінок діяльності представників влади, а в першу чергу з ситуації, яка склалася за 20 років у самому суспільстві. Я часто дорікаю своїм колегам особливо на якихось публічних заходах, на круглих столах, зокрема з країн Центральної та Східної Європи, Західної Європи та Сполучених Штатів, що вони велику увагу приділяють зовнішньому боку справи і символічній складовій, яка є досить суперечливою, і не дуже уважні до того, як розвивається в постсоціалістичній традиції українське суспільство і відносини в економічній та громадській сферах, які проблеми мають системний характер. Як приклад, я наводив феномен української «тіні», зокрема феномени тіньової економіки і громадянського суспільства.

Складнощі демографічної ситуації, я вже не кажу про специфіку таких «українських систем управління»: тяжіння українців до сильної руки, адміністративного стилю, на який дуже часто спонукає система управління, і до такого характеру поведінки. В рамках конституційного транзиту, коли тривала дискусія щодо шляхів формування правосвідомості в українському суспільстві, я звертав увагу на такий феномен, зокрема такої складової, як юридична правосвідомість, але й врахування «традиційного» права. Тобто тих нормативних відносин, які складаються незалежно від юридичної норми, а також феномену, який потребує взагалі окремішнього дослідження, це я фіксую як аналітик, феномену так званого статусного права. Свого часу після розпаду Радянського Союзу дуже багато було аналізу такого феномена, як «телефонне право». Але це один із проявів того, що в українському суспільстві, на жаль, до цього часу соціальне і управлінське становище людини дуже часто впливає і визначає його можливості вирішувати проблеми й впливати на процеси в різних ситуаціях, лише виходячи з його позиції, а не з його повноважень. І це, на жаль, дуже часто сприймається в суспільстві і в інших сферах. До цього феномену треба дуже уважно ставитись, тому що воно починає працювати як неотрадиція, яка дуже часто конфліктує з новою правовою реальністю.

Тут революційні методи не одразу спрацьовують, потрібно просто йти шляхом послідовного виховання сучасної правосвідомості і просто враховувати при впровадженні нових юридичних норм ті уклади, які трансформуються набагато складніше, набагато еволюційніше, ніж бажання з понеділка почати жити по-новому. Оскільки в ці відносини включені не лише політики, експерти, а все суспільство, яке продовжує жити своїм життям, у тій самій громадянській тіні, про яку я говорив.

Якщо свого часу американська політологія пишалася досягненнями в царині так званої совєтології, то зараз я можу стверджувати, що американські, західні політики дуже погано орієнтовані в тому, що відбувається в суспільствах постсоціалістичного простору за ці 20 років. І мені здається, що тут вони зробили суттєвий крок назад. Я не виправдовую наші реальності, а говорю про те, що не можна ділити життя сучасної України на чорне і біле. Тим більше порівнювати з іншими країнами в якихось однозначних фарбах. Україна точно не лише не Росія, але й не Білорусь. І свідченням цього є зокрема ті процесі, які ми спостерігаємо 2013 року: надзвичайна складність внутрішньополітичної і економічної ситуацій. Тим не менше триває шлях євроінтеграції. Ми маємо великі надії на успіхи цього року. Ми маємо певне визнання в плані позиціонування України як одного з модераторів європейського діалогу, маючи можливість головування в ОБСЄ. І це все не випадковість. Це все наслідок певної еволюції України як молодої європейської цивілізованої держави.

— А що ви скажете про закид Пайфера і багатьох інших європейських політиків та експертів, що «у Януковича переоцінюють важливість України для Заходу»?

— Україну недооцінюють, і в цьому вся проблема.

— Чи не могли б ви детальніше пояснити цей момент?

— Це не вигадка українських політологів чи соціологів, це не історичний міф, а серйозна світова дискусія, в яку включилися провідні мислителі й ісламського світу, і Далекого Сходу щодо того, яка філософія розвитку буде переважати у ХХІ-му і подальших століттях. Оскільки все частіше дорікають західній свідомості, західній політичній традиції, західним геополітичним поглядам щодо неадекватності, неспроможності подолати глобальну кризу, в якій ми всі опинилися. Спочатку говорили про економічні реалії, зараз все частіше говоримо про глибокі геополітичні зрушення і зміни в геокультурному просторі. В цьому сенсі позиція молодих національних держав, які з’явилися на мапі в ХХ ст., а Україна відноситься, мені здається, до верхнього ешелону в когорті молодих національних держав, полягає в формуванні нового багатоманітного світу, який не може і не буде жити в стереотипах розколотого світу. Ці країни будуть жити в умовах багатополярності і багатовекторності. І відповідно ділити постійно на мапі на своїх та чужих, таких і не таких — це вчорашній погляд. І мені дуже прикро, що часто таких поглядів дотримуються лідери суспільної думки, політики, на яких орієнтуються мас-медіа, експертне середовище. А навчитися мислити різноманіттям і рівноправ’ям у поглядах на розвиток — це виклик ХХІ століття. Ми маємо отримати на нього відповідь. Не хочу зараз знову повертатися до проблеми українського транзиту, оскільки це просто велика окрема розмова, в якій буде дуже багато фарб, у тому числі самокритичних. Але тим не менше головними є заклик до рівноправ’я і дискусія щодо вироблення нової філософії розвитку на основі визнання і поглиблення сталого розмаїття, в тому числі соціальних укладів і такого нового феномену, як цивілізаційна багатоукладність, який дуже довго не визнавали як феномен.

— Зараз деякі українські політики говорять про необхідність об’єднання Європейського та Євразійського союзів. На вашу думку, чи можливо це, зважаючи на те, що вони базуються на різних принципах і цінностях?

— Я висловлю парадоксальну думку: процес зближення відбувається незалежно від дискусій політиків і представників різних політичних поглядів. Якщо виходити з перспектив, пов’язаних з кризою Великого Заходу зразка ХІХ—ХХ ст. і формування нового світу, який орієнтується на контроль за ресурсами, розвиток яких орієнтується на нові інтеграційні формули, то мені здається, що континентальна інтеграція є трендом, якому навряд чи хто зможе заважати. Інша справа, як економічні й політичні утворення-об’єднання, які ми маємо зараз з їхніми статутами, амбіціями, їхнім внутрішнім лідерством, спроможні вести такий діалог. Адже навіть Євросоюз, який після Лісабону вважали монолітом, теж переживає не найкращі часи. Не виключено, що він також буде самореформуватися. До речі, як Митний союз, який створив чимало проблем, пов’язаних з еволюцією співпраці країн СНД, який випередив формування, наприклад, зони вільної торгівлі і створив певні перепони, примусив країни, які не беруть участі в Митному союзі, шукати інших шляхів співпраці з МС. Це все пошук, іноді болісний — для України дуже болісний — бо він супроводжується політизацією цього питання певними ультимативними пропозиціями. Але думаю, ми переживемо.