Августо Піночет: кривавий диктатор чи рятівник нації?

Учора пішов у відставку з посади головнокомандувача чилійських збройних сил 82-річний генерал Августо Піночет Угарте. Він прийшов до влади в країні внаслідок військового путчу у вересні 1973 року, а 1990 року після парламентських виборів передав владу цивільним.

Серед політичних діячів сучасності, мабуть, немає фігури, яка викликала б настільки протилежні оцінки.

Генерал Піночет - кривавий диктатор, кат і зрадник, стверджують одні. Головнокомандувачем збройних сил Чилі його призначив законно обраний президент-марксист Сальвадор Альєнде на початку 1973 року. Генерал присягався, що армія залишиться поза політикою й ніколи не виступить проти конституції. А через кілька місяців він очолив військовий путч і президента Альєнде було вбито, а прибічників марксистського уряду арештовували і ув'язнювали без суду. Піночет заборонив у Чилі всі політичні партії, а навіть за офіційними даними за 17 років його правління було вбито 3 тисячі політичних опонентів, а правозахисні організації оцінюють кількість жертв його режиму в 10 тисяч. Десятки тисяч чилійців, незгодних з Піночетом, чи таких, що просто "заплямували" себе чимось перед військовою хунтою, були змушені тікати за межі країни.

Водночас Піночет - людина, що витягла країну з прірви, лідер, який зробив для розвитку економіки й підвищення життєвого рівня народу більше, ніж будь-який інший президент в історії Чилі. На початку сімдесятих Чилі мала реальний шанс стати другою Кубою. Економіку і без того не найбагатішої країни було дощенту зруйновано намаганнями соціалістів і комуністів замінити ринкову систему "найсправедливішим в історії суспільним ладом" - соціалізмом. За роки правління Піночета, який послідовно запроваджував у Чилі ліберально-ринкові моделі так званої "чиказької школи", країна зробила вражаючий ривок у своєму економічному поступі й стала однією з найрозвинутіших країн Південної Америки.

Звичайно, усе позначається в порівнянні. Сучасна Чилі аж ніяк не є раєм на землі й чилійці живуть зовсім не так, як американці чи німці, ще й досі третина з них за офіційною статистикою перебуває за межею бідності. Проте навіть найзлиденніші верстви населення визнають, що за роки правління "кривавого диктатора" їхній життєвий рівень суттєво зріс.

У середині 70-х у СРСР Піночет був наочним уособленням зла. У газетах друкувалися звернення до шефа хунти з вимогою звільнити політичних в'язнів. Школярі та студенти вирізали ці звернення, наклеювали на листівки й відсилали до далекої латиноамериканської країни. А той, хто відіслав найбільше таких листівок, міг отримати подяку від секретаря комсомольського бюро чи класного керівника.

За часів перебудови, коли переоцінювалося чи не все в світі, багато хто подивився на латиноамериканського генерала цілком новими очима. Пригадую, як наприкінці вісімдесятих один із моїх колег, перефразовуючи шевченківське: "Коли ми діждем Вашингтона з новим та праведним законом?" замість прізвища американця вставляв прізвище чилійця.

Втім, Піночета в Україні його місцеві шанувальники, мабуть, не дочекаються ніколи. Надто вже різні наші країни та й нинішня політична ситуація на берегах Дніпра, попри всю свою напруженість, абсолютно відмінна від розкладу сил, що склався 25 років тому в далекій країні в південній півкулі. Проте безсилля, непрофесіоналізм та корумпованість влади примушує декого з українців втрачати надію, що витягти країну з ями, до якої вона потрапила, вдасться без розстрілів та політичних репресій. Та ми все ж таки в Європі. І взірцем нашим політикам може служити не лише далекий Августо Піночет, але й Вацлав Гавел.

А Піночет сьогодні відходить - він перестає бути активним політиком (і не має практично жодного значення, чи отримає він звання пожиттєвого сенатора, з приводу чого зараз ламають списи його шанувальники та ненависники в Чилі). Піночет стає фактом історії.