Азербайджанський приклад

Назвіть хоч одну мусульманську країну, де відокремлення церкви від держави не викликає суперечок, і де західна орієнтація базується на політичному консенсусі, досягнутому правлячою елітою, основними опозиційними партіями та народом. Де міжнародні нафтові компанії по-справжньому популярні, а відносини з Ізраїлем — теплі. Де вітають присутність військ НАТО і США, і де участь в антитерористичній коаліції вважають захистом національних інтересів.

Такий унікальний набір характеристик є відмінною рисою Азербайджану, тюркської країни, населення якої становить лише вісім мільйонів жителів за загальної чисельності мусульман у світі понад мільярд. Країна багата на нафту, хоча все ще й зубожіла після десятиріч радянської влади. Азербайджан є унікальним коридором до каспійських нафти та газу, а також надає силам коаліції, якi очолюють Сполученi Штати, доступ до Близького Сходу та Середньої Азії. Тому Заходу стратегічно й економічно дуже важливо допомогти Азербайджану стати прикладом успіху мусульманської держави.

Хоч є всі основні передумови для успіху, внутрішні та зовнішні перешкоди на шляху до його досягнення викликають серйозну стурбованість. Однією із найближчих проблем є перехід президентської влади. Вісімдесятирічний президент Гейдар Алієв, який займає свій пост з 1993 року, є кандидатом на участь у президентських виборах, намічених на жовтень. Однак із липня цього року він перебуває на лікуванні у США, і у разі, якщо він не зможе брати участь у виборах, його син, Ільхам Алієв, який займає крісло прем’єр-міністра, також братиме участь у президентській гонці за підтримки правлячої партії «Новий Азербайджан». У цьому випадку його перемога вважається забезпеченою, і може статися те, що зазвичай називають «передачею влади у спадок».

Західні партнери Азербайджану готові прийняти подібний розвиток подій, у разі, якщо вибори будуть чесними. У цьому сценарії міститься більше, ніж просто «спадковість». Азербайджан справді потребує сильної центральної влади. До того ж ця влада буде законною, допоки вона дотримуватиметься принципів розділення влади, верховенства конституції та законів. Країна поки що тільки починає відкривати для себе ці концепції та процедури.

Коли Гейдар Алієв у 1993 році прийшов до влади, Азербайджан перебував у цілковитій розрусі. Країну розривали протиборчі озброєні угруповання, одну п’яту території захопили вірменські сили, на північному і південному кордонах (із Росією та Іраном, відповідно) панували сепаратистські настрої.

Пан Алієв, колишній генерал КДБ, зумів відновити центральну владу. Він пережив кілька змов і замахів. Він політично і стратегічно орієнтував Азербайджан на Захід, висунув кілька великомасштабних проектів з розробки та транспортування каспійських нафти й газу і приєднався до очолюваної американцями антитерористичної коаліції.

Три головні опозиційні партії також дотримуються прозахідного курсу, а їхні лідери є кандидатами на пост президента. Вони, звичайно, мають менше переваг у плані фінансування та доступу до засобів масової інформації, ніж Алієв, який спирається на підтримку держави. Навіть більше, найбільші труднощі ці партії створили собі самі. У 1992 — 1993 роках вони були у самому розквіті, і тепер асоціюються з розвалом, що панував у країні в ті роки. По-друге, вони так і не змогли об’єднатися, щоб висунути єдиного кандидата.

Усі ці роки опозиційні партії відчували на собі співчутливу увагу західних урядів і організацій. Однак цього року, після того, як опозиціонери вкотре не змогли домовитися між собою про єдиного кандидата, відчувається втома західних наставників. У ситуації, що склалася, залишилося тільки забезпечити чисті вибори та чесний підрахунок голосів. Правляча еліта розуміє, що головним завданням майбутніх виборів є не перемога — вона буде гарантована в будь-якому разі — а її достовірність. Це дозволить забезпечити президенту якнайширшу підтримку.

Ільхам Алієв використовуватиме на своєму посту і дипломатичний, і діловий досвід, що добре для країни, яка страждає від браку компетентних керівників. Він є першим віце-головою азербайджанської Державної нафтової компанії та підтримує інтенсивні контакти з правлячими та діловими колами Заходу.

Після виборів перед Азербайджаном постануть три складні завдання. По-перше, треба забезпечити міжнародне фінансування будівництва нафтопроводу Баку — Джейхан, щоб воно не вибилося з графіка. Якщо Європейський банк реконструкції та розвитку і Міжнародна фінансова корпорація не виділять гроші до кінця року, то Азербайджану доведеться вишукувати кошти із своїх мізерних резервів.

По-друге, необхідно вжити дієвих заходів до повернення шести районів, окупованих вірменськими збройними силами з 1993 року. Десятирічні зусилля Організації співробітництва та безпеки в Європі не увінчалися будь-яким успіхом у вирішенні азербайджано-вірменського конфлікту.

І, нарешті, необхідно постійно вести боротьбу з проникненням до країни ісламського фундаменталізму та терористів. Азербайджан має можливість досягти політичного й економічного успіху, стати позитивним прикладом для мусульманських країн. Однак для цього він потребуватиме підтримки Заходу, який допоможе йому впоратися із розвитком промисловості, вирішенням конфлікту з Вірменією та створенням державних інститутів. Усе це сприятиме досягненню державного завдання — інтеграції із західним світом.