Безпорадні санкції

Радикальне палестинське угруповання ХАМАС, яке перемогло на парламентських виборах у Палестинській автономії, привітало рішення Європейської комісії виділити палестинцям понад 140 мільйонів доларів на задоволення основних потреб. Більшу частину цих грошей передбачається розподілити через ООН безпосередньо найбіднішим палестинцям. 21 мільйон отримає палестинська адміністрація. Однак, за словами уповноваженого ЄС із питань зовнішньої політики, ці кошти призначені виключно для перехідного уряду, а не для угруповання ХАМАС. Фінансові проблеми, з якими палестинська адміністрація стикалася й раніше, посилилися після перемоги на виборах до законодавчих зборів угруповання ХАМАС, яке Ізраїль, США та Євросоюз офіційно вважають терористичною організацією. Як партія-переможниця виборів ХАМАС формує зараз уряд Палестинської автономії. Вашингтон і Брюссель заявили, що якщо угруповання офіційно не відмовиться від насильницьких методів і не визнає права Ізраїлю на існування, вони припинять фінансування палестинської влади; гроші спрямовуватимуть лише на гуманітарні проекти. Утім, полеміка навколо питання фінансової підтримки бідних країн, у яких панівними є неприйнятні політичні сили, все ще залишається актуальною. Своїми роздумами з цього приводу ділиться відомий економіст Джеффрі САКС.

Майже щодня Сполучені Штати та Європа загрожують ввести економічні санкції або припинити допомогу на розвиток, якщо якийсь уразливий уряд не братиме до уваги їхню різку політичну критику. Самі останні загрози звернені на новий уряд на чолі з партією ХАМАС у Палестині. Інші недавні приклади містять загрози стосовно Чаду, Ефіопії, Гаїті, Кенії, Болівії, Уганди та тривалі санкції проти М’янми.

Така тактика вводить в оману. Використання допомоги на розвиток як політичної палицi просто посилює страждання збіднілих та нестабільних країн, не досягаючи політичних цілей, поставлених країнами-донорами.

Щоб зрозуміти, чому, треба мати довгострокове уявлення про геополітику, особливо поступовий занепад американського та європейського світового панування. Технологія й економічний розвиток розростаються по всій Азії та світу, що розвивається, тоді як поширення письменності та політичної свідомості протягом минулого століття зробили національне самовизначення безумовною домінуючою ідеологією нашої епохи, привівши до кінця колоніалізму. Націоналізм продовжує створювати могутні політичні «антитіла» американському та європейському втручанню у внутрішні відносини інших країн.

Нездатність зрозуміти це стоїть за повторними невдачами США у зовнішній політиці на Близькому Сході, принаймні починаючи з повалення шаха Ірану в 1979 році. США наївно продовжують вважати Близький Схід об’єктом маніпуляцій або через нафту, або через інші цілі. На Близькому Сході війна в Іраку повсюдно розглядається як війна за контроль США над нафтою Перської Затоки — доволі переконлива думка, беручи до уваги те, що ми знаємо про справжні джерела війни. Тільки неймовірна зарозумілість і наївність могли примусити керівників США (і Великої Британії) повірити в те, що західні війська вітатимуть як визволителів, а не окупантів.

Політизація іноземної допомоги відображає ту ж зарозумілість. Хоча США риторично захищають демократію на Близькому Сході, їхньою першою реакцією на перемогу ХАМАС була вимога про те, щоб новообраний уряд повернув $50 мільйонів допомоги, наданої США.

Доктрини ХАМАС справді недопустимі для довгострокового миру, як ясно дали зрозуміти навіть деякі арабські держави, такі як Єгипет. Але скорочення допомоги, швидше за все, посилить безладдя замість того, щоб привести до прийнятного довгострокового компромісу між Ізраїлем і Палестиною.

Донедавна обраного палестинського уряду треба ставитися, принаймні попервах, із законністю. Пізніше, якщо він покаже себе з поганого боку, підтримуючи терор, політика може змінитися. Скорочення допомоги має бути політикою останнього доступного засобу, а не першим ударом.

Скороченням допомоги постійно не вдається отримати бажані політичні результати, принаймні, з двох причин. По-перше, ні США, ні європейські країни не володіють репутацією законних арбітрів «порядку в управлінні». Багаті країни протягом довгого часу втручалися, часто зі своєю власною корупцією та некомпетентністю, у внутрішні справи тих країн, яких вони тепер повчають. США проповідують «порядок в управлінні» у тіні неспровокованої війни, скандалів хабарництва в конгресі та несподіваного успіху компаній, які мають політичні зв’язки, таких як Halliburton.

По-друге, американські та європейські загрози припинити допомогу або ввести санкції в будь-якому випадку дуже слабкі, щоб досягти багато чого, крім підриву та й так уже нестабільних і збіднілих країн. Розгляньте недавні загрози припинити допомогу Ефіопії, в якій на одного ефіопа припадають $15 на рік — більша частина фактично виплачується американським і європейським консультантам. Це цілковита фантазія — вважати, що загроза про скорочення допомоги дозволить США і Європі вплинути на курс складної внутрішньої політики Ефіопії.

Скорочення допомоги Ефіопії, втім, призведе до великої кількості летальних випадків серед збіднілих людей, яким бракує лікарських препаратів, вдосконалених насіння і добрив. Справді, облік допомоги, яку то знову надають, то знову припиняють, є жалюгідним. Допомога, яку то зупиняли, то знову надавали, закинула Гаїті в явно низхідну спіраль. Санкції впродовж десятиріччя проти М’янми не повернули до влади Аунг Сан Су Кі, а посилили тягар хвороб і надзвичайну бідність у цій країні. Загрози про скорочення допомоги Кенії, Чаду й іншим країнам зроблять неймовірно погані ситуації ще гірше.

Ніщо з вищесказаного не прогнозує, що США та Європа повинні терпіти кожен крок кожного продажного диктатора. Але реалізм у міжнародних економічних відносинах вимагає прийняти той факт, що офіційна допомога на розвиток може допомогти досягнути широких політичних цілей стабільності та демократії тільки в довгостроковій перспективі. Найнадійніша дорога до стабільної демократії — стійкий і справедливий економічний прогрес протягом достатнього періоду часу.

Тому основним стандартом для забезпечення офіційної допомоги на розвиток має бути питання про те, чи сприяє насправді офіційна допомога економічному розвитку. По суті, вона повинна бути надійною, передбачуваною та спрямованою на потреби з метою розвитку так, щоб за нею можна було прослідкувати та щоб її можна було виміряти й оцінити. Чи можна прослідкувати за допомогою та виміряти її? Чи розкрадають її? Чи підтримує вона реальні потреби з метою розвитку, наприклад, вирощування більшої кількості харчових продуктів, боротьба із захворюваннями або побудова транспортної, енергетичної та комунікаційної інфраструктур?

Якщо допомогу на розвиток можна спрямувати на реальні потреби, то її повинні надавати бідним і нестабільним країнам, знаючи, що це врятує життя, покращить економічні результати, і таким чином також поліпшить довгострокові перспективи демократії та порядку в управлінні.

Джеффрі САКС — професор економіки та директор Інституту Землі в Колумбійському університеті