Британські лейбористи обрали лівого брата

На з’їзді Лейбористської партії Великої Британії Едвард Мілібенд був обраний лідером із мінімальною перевагою. Його суперник — рідний брат Девід — відстав від нього всього на 1,4%. Проте навіть така не дуже значна перемога є віддзеркаленням певного зрушення Лейбористської партії уліво.

Те, що боротьба за керівництво партії, яка зазнала поразки на останніх парламентських виборах, розгорнеться між рідними братами, стало інтригою партійної конференції у Манчестері. Більшість оглядачів передрікали перемогу відомішому 45-річному Девіду. По-перше, він був міністром закордонних справ у кабінеті Гордона Брауна і набув достатньої популярності не лише в країні, але й у світі. По-друге, інтелігентний і привабливий 40-річний випускник Оксфорда Ед не викликає, принаймні поки що, враження борця, здатного вовком угризатися в «горло» опонентів-консерваторів та лібералів, притискуючи їх до стінки своїм непохитним натиском. А без цього не виграються політичні ток-шоу, за якими багато британських виборців визначаються зі своїми політичними симпатіями.

Проблема Лейбористської партії не зводилася лише до вибору між двома братами. Йдеться про її політичний курс на найближчу, а, можливо, й на віддаленішу перспективу. Хоча за британською традицією ця партія вважається лівою, але такою вона була лише порівняно з консерваторами і лібералами. Ще Тоні Блер, а потім Гордон Браун, перший більшою мірою, другий значно менше, намагалися своїм «новим курсом» заручитися підтримкою середнього класу. У якийсь момент першому це вдалося, що й привело до перемоги. Другому не дуже пощастило, почалася світова економічна криза, і політика скорочення державних витрат призвела до втрати довіри виборців.

Девід Мілібенд досить близький ідейно до Тоні Блера, близьким співробітником якого він довгий час був, очолюючи аналітичний підрозділ партії. Він завжди дотримувався центристських позицій у лейбористському розумінні. Його молодший брат займав лівіший фланг. До недавнього часу ідеологічні та політичні розбіжності не відбивалися, в усякому випадку публічно, на їхніх особистих стосунках. Судячи з ухильних відповідей старшого на запитання про входження в тіньовий кабінет під керівництвом Едда, тріщина між ними виникла. Девід Мілібенд, як і належить за канонами політкоректності, привітав брата з перемогою і партійна маса задоволена братською єдністю. Проте, з чуток, Девід буквально скипів, коли Ед кинув йому рукавичку і виставив свою кандидатуру на виборах лідера. Судячи з усього, перемога молодшого стала гірким розчаруванням для старшого, який довгі роки мріяв обійняти вищу партійну посаду. Злі язики передрікають, що якщо він і увійде до уряду брата, то, швидше, для виду.

Ліве зрушення Лейбористської партії британські газети вбачають у змові профспілкових баронів. Річ у тім, що найбільші англійські профспілки є колективними членами партії. За статутом, вибори лідера проводяться в три тури. Спочатку кандидатів висувають депутати парламентської фракції партії. Потім за них голосують рядові члени партії. І лише після цього своє слово висловлюють члени профспілок. На перших двох етапах безперечним лідером був Девід. Але профспілки, серйозно занепокоєні майбутніми скороченнями державного апарату, вирішили, що їхні інтереси краще захистить Ед, який, на думку багатьох, поверне партію на позиції традиційного британського соціалізму. Одна недільна газета вже назвала молодшого Мілібенда «Red Ed» — «червоний Ед». Газета Times у редакційній статті про обрання нового лідера лейбористів у заголовку була коротка й точна — «людина профспілок». Хоча після конференції партії в Манчестері, як пише газета Independent, Ед Мілібенд наполягав, що ніякого зрушення вліво немає й він не перебуває у полоні в профспілок, які забезпечили йому перемогу: «Я людина нічия, я сам по собі». Прізвисько «червоний Ед» досить небезпечна у Великій Британії, де політиків такого кольору традиційно не люблять і за партії, які вони очолюють, не голосують.

Виступаючи перед прибічниками, Ед Мілібанд визнав, що лейбористи «втратили довіру і зв’язок із реальністю». «Зараз біля керма Лейбористської партії встало нове покоління, яке розуміє необхідність змін», — заявив він. «Моя мета — повернути владу нашій партії. Це складне завдання. Нас чекає довгий шлях. Але наша партія зробила перший крок, обравши лідера з числа представників нового покоління», — написав Мілібенд у своїй статті в газеті Sunday Telegrаph. За його словами, Лейбористська партія повинна визнати свої помилки і продемонструвати, що вона змінилася. Про характер змін він не сказав нічого. Судячи з усього, намічається відхід від розвиненої Блером концепції «нового лейборизму» і повернення партійної ідеології у давно віджилі соціалістичні рамки, що суперечить, виходячи з політичних реалій сучасної Великої Британії, будь-якому здоровому глузду. Прибічники Тоні Блера назвали перемогу Еда катастрофою для партії. А газета Mail on Sunday написала на першій шпальті, що «його тріумф став одним із найбільших потрясінь у сучасній політичній історії Великої Британії».

Найбільше обранню Еда радіють консерватори та їхні союзники з коаліції — ліберали. На недавній партійній конференції Ліберал-демократичної партії у Ліверпулі міністр Вінс Кейбл назвав лейбористів партією без майбутнього. «Вони критикують чужі плани, але при цьому не мають своїх, — заявив Кейбл під оплески аудиторії. — Єдина проблема, з якою вони намагаються зараз упоратися, — кого ж із Мілібендов обрати?». «У лейбористів був шанс обрати кандидата майбутнього, однак натомість вони віддали перевагу кандидату з минулого», — заявив відомий консервативний політик, заступник мера Лондона Кіт Молтхаус.

Ліве зрушення — реальне чи показне, зараз сказати важко — справжній подарунок консервативним і ліберальним опонентам лейбористів. Якщо партія й надалі на догоду профспілковим лідерам зсуватися на радикальніші ліві позиції, то консерваторам у першу чергу особливо боятися майбутніх парламентських виборів не варто. Саме такої зміни політичного курсу країни переважна більшість виборців боїться, як вогню, і ніколи його не допустить. Це лише здається, що британці стають аполітичними. Коли зачіпаються кардинальні проблеми країни, вони дуже цікавляться політикою. Бо розуміють, що інакше політика почне цікавитися ними. Що з цього виходить, ми бачимо у власній країні.

Як позначиться обрання Еда Мілібенда на долі й майбутньому Лейбористської партії можна буде побачити 2012 року на виборах мера Лондона. Члени партії на конференції домовилися висунути як свою кандидатуру на цю посаду Кена Лівінгстона, який уже керував британською столицею вісім років, проте 2008 року програв консерватору Борису Джонсону. Ці вибори будуть своєрідним політичним барометром, що наочно покаже ставлення жителів британської столиці до політики коаліційного уряду з боротьби з наслідками економічної кризи. «Якщо ви хочете вигнати їх (консерваторів. — Авт.), почніть з Бориса Джонсона», — заявив Кен Лівінгстон. Схоже, лондонці поки що не схильні слідувати таким закликам. Більшість, судячи з опитувань, повністю задоволена діяльністю нинішнього мера та його команди.

Брати Мілібенди виросли в сім’ї, яка дотримувалася ортодоксальних лівих поглядів. Їхній дід боровся в Червоній армії, батько був філософом-марксистом і навіть 1994 року, незадовго до смерті, написав книгу «Актуальність соціалізму для скептичного століття». Ідеологічно шляхи батька та синів розійшлися, хоча в Еда поки що червоного значно більше. І як довго на такій основі продовжиться його політична кар’єра, сказати важко. Але прем’єр-міністром він, мабуть, так і не стане.