Час і місце для Росії
Опублікована днями американською газетою The New York Times стаття Михайла Ходорковського викликала великий резонанс і широко обговорюється світовими та російськими ЗМІ. Зокрема, Володимир Надєїн у статті «Погляд із в’язниці, погляд із Кремля», опублікованій у «Ежедневном журнале», звернув увагу на те, що російський прем’єр Володимир Путін 22 січня на засіданні Державної ради РФ і Ходорковський на сторінках The New York Times обговорювали одну тему на двох: сьогодення і майбутнє Росії. «Для мене цілком очевидно, що за минулі десять років В. Путін політично деградував, а М. Ходорковський — виріс, і дуже істотно. Можливо, річ зовсім не в людях? Може, варто просто поміняти їх будинками творчості?» — вважає Надєїн. Пропонуємо читачам публікацію Михайла Ходорковського.
Для Росії минуле десятиліття починалося на оптимістичній ноті. Країна оговтувалася від важкої фінансової кризи та політичних негараздів дев’яностих. Промисловість і сільське господарство швидко відновлювалися, була врятована й зміцнена фінансова система. Бізнес залучав до свого середовища мільйони людей, які знаходили застосовування своїм силам і талантам. Державні інститути починали працювати надійніше, почали формуватися структури реального громадянського суспільства.
Зараз багато хто із сумом згадує той час, коли в Росії був реальний працездатний парламент, коли між інтересами суспільства й бізнесу був діалог, коли люди шукали й знаходили компроміси. Багато хто згадує, як судова влада відчула свою самостійність і як з’ясувалося, що в них, у їхній країні, яку вони називали рідною, є громадянський обов’язок, який треба виконувати. Тоді була надія, що російський народ стане активним учасником нового, динамічного, повноцінного громадянського суспільства.
Почав прорізатися голос Росії й на міжнародній арені, й це був голос сусіда, наділеного відповідальністю й доброю волею. Перед нами лежав довгий, але добре освітлений шлях. Та в подальші роки Росія збилася з цього шляху. Сьогодні в нас практично немає реального парламенту, немає незалежних судів, немає свободи слова, немає й ефективно діючого громадянського суспільства. Надії на утворення нової російської економіки виявилися безплідними: наше промислове виробництво, за винятком сировини, не здатне конкурувати навіть на внутрішньому ринку. Роль Росії на міжнародній арені теж різко змінилася, тепер нас не стільки поважають, скільки бояться.
Кого ж винити в цьому повороті справи? Не лише Кремль. Відповідальність за трансформацію сучасної Росії слід покласти на еліту — тобто на людей, які мали відношення до ухвалення найважливіших політичних і економічних рішень.
Починається нове десятиліття, й ми бачимо, яку роль Росія тепер відіграє у світі. Моя країна стала гігантським експортером двох основних товарів. Перший з них — це вуглеводневе паливо, тобто сира нафта й природний газ. Другий — це корупція. У недавньому минулому жертвами вивезеної з Росії корупції стали певні політичні лідери з Європи й Америки. Не так давно деякі з них справляли враження людей непереборних і непідкупних, але, на жаль, тепер виявилося, що це не так.
На жаль, ми не лише активно вивозимо корупцію за кордон, а й виробили жахливу її кількість у власній країні. Дохід, що генерується корупцією в сучасній Росії, можна порівняти за масштабами з усім федеральним бюджетом, на його тлі бліднуть рівні, досягнуті в бурхливі дев’яності.
Куди ж вирушить Росія в наступному десятилітті? Безумовно, політико-економічна система, що базується на вивезенні сировини та корупції, може виявитися до певної міри довговічною, принаймні доти, доки на ці два товари існуватиме попит.
Незважаючи на це, абсолютно очевидно, що, залишаючись в нинішній ніші, Росія з кожним днем втрачає свої головні національні активи. Серед них — система якісної освіти, професіоналізм і навики у фундаментальних і прикладних науках, досягнення в секторах, пов’язаних з високими технологіями. Попит на ці активи на внутрішньому ринку починає падати, оскільки вони стають непотрібними у світлі зростаючого апетиту на сировину та поширення корупції. А танці довкола невеликої кількості показних високотехнологічних проектів — це прикриття, ніхто в це не вірить.
Як наслідок, Росія ризикує деградувати до рівня класичної країни третього світу з економікою, що базується на ресурсах, з корупцією як правила, а не винятку, й без працездатної системи демократичних і соціальних інституцій. Хтось може вирішити, що моя країна заслуговує на таке майбутнє, але навіть така людина мусить пам’ятати, що певні амбіції, а також ядерна зброя в Росії зберігатиметься ще тривалий час. До якої міри співіснування з Росією буде незручним для її сусідів — це питання, яке треба поставити вже сьогодні. Власне кажучи, його слід розглядати як одну з нагальних проблем XXI століття.
Запас міцності російської економіки й політичної системи, яка зараз її регулює, не безмежний. Економіка, що базується на сировині й уражена корупцією, не зможе ні окультурити величезні простори Росії, ні зробити їх придатними для життя. Сучасні системи масової освіти й охорони здоров’я, хороші дороги й аеропорти, зручні міста з якісною системою комунальних послуг — для корупційно-сировинної економіки все це лише непотрібні витрати.
Зараз ми вже бачимо перші плоди внутрішньої «декультурації» Росії. Значні частини території країни, можливо, опиняться не у сфері впливу Москви, а під владою когось іншого, чи це самоврядні регіональні угруповання, чи це сусідні центри влади на кшталт того ж таки Китаю або угруповання міжнародних терористів і екстремістів.
Перехід від впливу до панування — лише один історичний крок. Як уже було з імперіями минулого, що розпалися, не виключаючи й Радянського Союзу, рано чи пізно цей крок буде зроблено, якщо Росія так і залишиться країною, яка не об’єднується працездатними демократичними інститутами, якщо вона залишиться країною, що метушиться між адміністративною розрухою й авторитаризмом.
Росія має зробити історично значимий вибір. Або ми виберемося з безвиході, у напрямку якої рухаємося останніми роками, — і якнайскоріше, або ми й далі рухатимемося в тому ж напрямку, після чого Росія в своєму нинішньому вигляді просто перестане існувати.
Змінити Росію можуть лише росіяни — народ і еліта, а не іноземці. Але представники політичної, ділової й інтелектуальної еліти Заходу могли б поміркувати над такими трьома питаннями:
— як вийшло, що корумпована Росія, що спирається лише на сировину, чинить зараз вплив на Захід;
— із якими новими небезпеками та загрозами зіткнеться Захід, якщо сьогоднішня Росії розпадеться на псевдодержавні утворення, лише номінально контрольовані єдиним центром;
— чи можна назвати нинішнє ставлення євроатлантичної еліти до Росії відповідальним зі стратегічного погляду.
Я стверджую, що для успішного вирішення внутрішньополітичних проблем моя країна має продовжувати розвивати демократичну модель управління для всієї Росії. Лише в цьому разі ми зможемо відіграти якісно нову роль у світовому розподілі праці або зайняти нову нішу у світовій політиці.
Росія може й має стати рівноправною й повноцінною частиною великої Європи в соціально-економічній і культурній сфері; провідником європейських політичних і людських цінностей на євроазіатському просторі; міцною й надійною сполучною ланкою між Східною Азією й Західною Європою, причому не лише як транспортний коридор, а й як засіб культурного і інтелектуального обміну. Єдиним гідним майбутнім для моєї країни я вважаю перетворення її на один із інтелектуальних і технічних центрів сучасного світу.
Відповіді на ці запитання залежатимуть від вибору, який зробить Росія в наступному десятилітті. На карту поставлена доля нашої спільної цивілізації.
Михайло ХОДОРКОВСЬКИЙ — в’язень московської в’язниці «Матросская тишина». До свого арешту 2003 року очолював фірму ЮКОС.
