Чому Руанда?

Країна, про яку, якби не ексцес із зустріччю в Давосі Петра Порошенка з Дональдом Трампом, що її президент США скасував заради перемовин з президентом Руанди Полем Кагаме, мало хто в Україні знав.

В історії кожної країни є етапи, коли політик-державник повинен віднаходити те, що може бути корисним його власній країні, що може допомогти знайти відповідь на найболючіші питання. В Україні на сьогодні таких особливо болючих питання є два:

• відсутність стратегії розвитку країни і як складова — наростаючий розрив між владою та основною масою населення;

• звільнення і реінтеграція окупованих територій.

Історія Руанди була не менш драматичною порівняно з тим, що переживає Україна.

1994 року за 100 днів дві головні народності Руанди — хуту і тутсі — вибили, перерізали майже один мільйон людей з обох боків. В інтернеті можна знайти опис тих звірств і варварства. ООН забрала звідти своїх миротворців: розбирайтесь, мовляв, самі зі своїми проблемами.

І от 2000 року (через шість років) приходить новий президент і каже: забудьте все, що було, пробачте одне одного, забудьте про хуту і тутсі, є один народ — руандійці, і ми разом повинні збудувати нову країну. І вони йому повірили. Іншої альтернативи не було. Президент запропонував їм майбутнє. Тому що саме воно може об’єднати людей. Маккіавеллі казав: «Не висувайте скромних планів, вони не здатні схвилювати душу».

Поль Кагаме запропонував нову країну, в основі якої — «інтелектуальна економіка», яка спирається на два стовпи: сфера послуг та ІТ-технології.

Мета — перетворити країну на високотехнологічний регіональний хаб. У Центральній Африці, в джунглях. Планують всі села підключити до інтернету.

В Руанді немає нафти і газу, немає багатих природних ресурсів. Але президентові вдалося створити більш потужний ресурс — віру народу в своє майбутнє. Повірили, тому що чули не лише гарні слова, а й бачили конкретні дії. Хоч і не всі вони можуть нам сподобатись.

Наші демократи стверджують, що не можна нав’язувати свою ідеологію. Що було б із цією закинутою в джунглях країною після взаємної різанини, якби авторитарний президент не нав’язав населенню свого бачення її подальшого розвитку?

Ці ж демократи стверджують, що авторитарний режим суперечить менталітету українців. А ось 365 так званих партій хіба відповідають нашому духу? Так само як перше місце у світі за рівнем падіння економіки, четверте місце — за смертністю, зневіра молоді у своєму майбутньому в цій країні, очікування сусідів на можливу територіальну поживу... І те, що за оптимістичним прогнозом ООН, до 2100 року нас залишиться 26 мільйонів. Це відповідає духу козацького роду? Ми зобов’язані платити таку ціну за... За що? Чи хай вимре весь народ, але запанують якісь принципи? На цвинтарі народу? Дотримуватись принципів — це гарно, благородно, але в екстремальних умовах це може перетворитися на злочин.

*  *  *

Новий президент Поль Кагаме виявився вірним послідовником відомого Лі Куан Ю. Ув’язнив відомих корупціонерів — міністрів, депутатів, знайомих, друзів, кумів. Зміцнив поліцію — висока зарплата, техніка, дисципліна. І тепер безпечно прогулюватися містом навіть уночі. Заборонив опозиційну діяльність — одних посадив, інші виїхали. Заборонив згадувати про нещодавню трагедію, про те, що одні — хуту, а інші — тутсі. У декілька разів скоротив чиновництво. Заборонив усім втручатися у справи бізнесу. У плані привабливості інвестицій вийшли на друге (!) місце у світі після Нової Зеландії. Як сказав один бізнесмен: «...інвестори лізуть у вікна і двері Руанди». Інфляція — 3,5%. Тому користуються великою прихильністю міжнародних фінансових організацій. Почали вкладати великі кошти в освіту; кожен учень отримав свій комп’ютер, простенький, але свій. У кожному селі є свій медичний працівник, у разі нагальної потреби ліки в далекі села доставляють дронами. 90% населення мають державний медичний поліс, що гарантує їм безкоштовну первинну медичну допомогу. 93% дітей вакциновані.

Як наслідок, тривалість життя як головний показник успішності влади із 48 років (нормально для Африки) піднялась до 67 років (!) 2017 року.

Кожної останньої суботи місяця всі жителі країни виходять наводити лад у містах і селах. Значні території оголошено заповідниками. У країну, чисту, безпечну, гарну, потягнулися туристи і вже дають до половини ВВП.

Держава активно допомагає вибудовувати відповідну сервісну інфраструктуру: дороги, готелі, аеропорти. Бідність скоротилася із 40% до 16%. За 17 років ВВП країни збільшився у п’ять разів.

І все це без голосних слів про реформи на весь світ і без понукань. Має надійну опору в парламенті, де 64% місць займають жінки.

А 2009 року Руанду, в минулому — колонію Бельгії, прийняли 54-м членом Британської співдружності націй.

Але бідність ще є, є нерівність. Жорстка цензура. Утиски опозиції. Практична неможливість критики на адресу президента. Методи неєвропейські. Згідно з указом президента всі жителі сіл зобов’язані носити взуття.

Кагаме не приховує, що не вірить у західну демократію. Але разючі успіхи країни зробили його друзями Білла Клінтона, Тоні Блера, Білла Гейтса. Попередній Генсек ООН Пан Гі Мун у травні 2016 року висловив сподівання, що «й інші країни Африки наслідуватимуть те, що здійснили в Руанді». А 29 січня 2018 року Поля Кагаме обрали президентом Африканського Союзу.

На всі ці досягнення пішло 17 років (нагадаю, що Україна відзначила вже 26 років незалежності). Механізм цього — жорстка авторитарна влада.

Девід Бен-Гуріон казав: «Я не знаю, чого хоче мій народ, я знаю, що йому потрібно». Народ цікавить не форма влади, а її результат для народу. На виборах президента 4 серпня 2017 року за Поля Кагаме проголосувало 93% населення. Попереду в нього ще сім років. До речі, 2024 року має добігти кінця термін і нашого наступного президента. І якщо на той час у нас не все складеться так, як хотілось би, то чому б не запросити тепер африканця з 24-річним досвідом президентства?

— Але чим же Руанда зацікавили Трампа?

— Певен, що задовго до Давоса Трамп поняття не мав про Руанду і про те, де є ця країна. Але, готуючись до Давоса, дав своїм радникам завдання рекомендувати для зустрічі цікавого й корисного лідера. Радники обрали не Азію, не Близький Схід, на Латинську Америку, а Африку. Чому обрали Африку — можна пояснити. На саміті Африканського Союзу (55 країн) в Аддіс-Абебі (Ефіопія) Генсек ООН А. Гутерріш у січні цього року заявив, що ключі від світових проблем — в Африці. Але чому не впливові Ангола, Кенія чи ПАР, а затиснута між великими країнами маленька Руанда з 12-мільйонним населенням?

Польовий командир Поль Кагаме, в минулому — офіцер військової розвідки, який здобув військову освіту в США, зламав традиційну для Африки племінну, кланову систему взаємовідносин. Точніше — ламає. З бідної, без багатих природних ресурсів, країни, яка не має виходу до моря і 90% населення якої працює в сільському господарстві, спираючись на довіру народу, будує країну, яку авансом називають «африканським Сінгапуром». Але Сінгапур, Малайзія — то вже історія.

У США немає якихось інтересів в Руанді. Там немає великих американських компаній, не планується створення військових баз. Немає поки що і політичних інтересів. З цього боку відповіді на поставлене запитання не знайдемо. Вочевидь, можливі дві відповіді:

• перша лежить на поверхні: Поль Кагаме став президентом Африканського Союзу. А в Африці зосереджені майже всі глобальні інтереси США. І перш за все — як поле протидії експансії Китаю. З Африканським Союзом потрібно мати добрі, бажано тісні відносини. З огляду на те, що так вважає і Китай.

• друга і головна, на мою думку, відповідь пов’язана з характером самого Трампа. Д. Трамп, який демонструє досить своєрідне ставлення до африканців, побачив у цьому африканському лідерові близьку по духу людину. Обидва віддають перевагу авторитарному стилю управління. Навіть більше — схильні до диктаторства (Дж. Сорос: «Трамп — потенційний диктатор»). Обидва цілеспрямовано йдуть до мети, не гребуючи будь-якими методами. І головне в цьому світі — цінується успіх, результат. Трампа як бізнесмена не могло не зацікавити, як це вдалося в Руанді. Несподіваний успіх приваблює. І президента наймогутнішої країни світу зацікавила людина, яка здійснює стрибок із середньовіччя в постмодерний світ. Чим його міг зацікавити президент України?