Чотири тези на захист революції,

Сьогодні в Росії боротьба з революцією стала новою державною ідеологією. На боротьбу з «помаранчевою революцією» піднялися влада й системна опозиція, церква й інтелектуали... При цьому в країні немає жодної значимої політичної або ідеологічної сили, що виступає за революцію, — всі хочуть лише плавних змін, або, за Гашеком, є «партією помірних реформ у рамках закону». Отже, пропагандистські удари явно влучають у порожнечу. Не вважати ж якобинцями-троцькистами дюжину добромисних літераторів і громадських діячів, що чинно ведуть демонстрантів під охороною поліції, та лідерів партій, що розмовляють з президентом про проблеми реєстрації.

При цьому жодних аргументів щодо того, як добре й ситно живеться на Русі, контрреволюціонери не наводять. Їхні аргументи лежать у випробуваному діапазоні — від філософствування де Местра двостолітньої давнини (на тему, як добре б жилося французам під владою легітимного Бурбона й під покровом святої матері-церкви) до переспівів білоемігрантських стогонів у дусі безсмертного аверченківського: заважав тобі цар торгувати насінням...

Проблема в тому, що за півтораста років у Росії революції в кризові періоди не траплялося лише доти, доки «клас смисловиробників» безперервно тягнув волинку про те, що революція не потрібна — всі необхідні давно назрілі реформи влада проведе сама. Щойно інтелектуали подібні мантри повторювати припиняли, чергова криза миттєво відправляла режим у небуття. З часів Олександра II російська прогресистська інтелігенція — це атланти, котрі тримають небо кожної «освіченої» російської влади.

Тому коли влітку 2009 року суддя Данілкін продемонстрував свій звинувачувальний ухил (винісши першу абсолютно незаконну процесуальну ухвалу — про утримування Ходорковського й Лебедєва під арештом навіть без письмового клопотання звинувачення), стало зрозуміло: наступна російська революція неминуча — після другого вироку Ходорковському інтелігенція вже не знайде в собі сил переконувати суспільство в можливості ліберальної еволюції режиму.

Раціональні аргументи про шкоду революції чисельні й глибоко реалістичні: постачання погіршується, хаос наростає, панує свавілля нової влади, розпад і жах... З погляду маленької людини, будь-які зміни, навіть прогресивні, — абсолютне зло. Тридцять років тому Астаф’єв, Распутін та інші «писатели-деревенщики» сумно розповідали, якого нищівного удару по моральності сільської молоді (зараз їхнім персонажам було б 70, і вони б учили всіх духовності) завдало підвищення рівня життя колгоспників за Малєнкова й Хрущова: поки весь раціон підлітків складався з чорного хліба й цибулі («гірких яблук»), усе було гаразд, а достаток приніс стрімкий моральний розпад. І пішло й поїхало — і сільпо безповоротно згоріло, ставши передвісником космічної катастрофи у вигляді ринку та приватизації. А потім на ринки приїхали грузини. Тут уже й до Нострадамуса не ходи.

Тому якщо ви виходите з вічної максими про «одну сльозинку дитини», то всесвітню історію треба зупинити. І не треба сперечатися, що сталінський голодомор і ГУЛАГ — це не революція, а реакція (відновлення візантійського деспотизму), тому що, як мудро казав професор Преображенський у найкращому з написаних російською мовою антиреволюційних пасквілів: прийшла революція — і зникли калоші, а потім почали співати хором — і зіпсувалася каналізація.

Облишимо жарти. Настане революція, повалять Путіна, і до фонду Чулпан Хаматової припинять надходити пожертвування. Вам що, дітей не шкода?! Але, можливо, мобілізовані революційними комісарами лікарі почнуть лікувати дітей безкоштовно? Не весь же час професорам преображенським будувати своє ексклюзивне благополуччя, роблячи підпільні аборти 15-річним коханкам наркомів, а потім — відпрацьовуючи академічний пайок — таврувати на зборах «дворушника» Борменталя, котрий виявився «шкідником у білому халаті».

А от тепер чотири тези на захист революції.

Перша (від розуму). Революція створює нову легітимність. Коли жодні необхідні встановлення провести через лабіринти старої системи неможливо — їх легалізує сама революція. І я не розумію, чому авторитет стотисячного мітингу на Красній площі менше означає для визначення конституційності, ніж авторитет професора Зорькіна. Заперечення щодо того, що інша сторона теж може пред’явити стотисячний мітинг, нічого не варті — кожен знає, за яким з мітингів стоїть нація, а за яким — суворий погляд працедавця та 30-доларова премія.

Друга (від духу). Революція дає шанс побудувати справедливе суспільство, реалізувати суспільний ідеал, якщо завгодно, «переукласти» суспільний договір. Консервативна інтелігенція все XX століття вивчала нас: найстрашніше — це прагнення справедливості. Світ недосконалий, і не треба його покращувати... немає правди на землі... Але суспільство не може нормально жити, не маючи чіткого соціального ідеалу та надії на його втілення.

Третя (від душі). Революція робить людину суб’єктом історії, нехай на мить, але вириває її зі стану переживання своєї малості у величезному й безжалісному світі, дає кожному — і революціонерові, і контрреволюціонерові — відчути себе на боці правої справи. Усі, хто голосить сьогодні, що революціонери приречені на жорстоке розчарування, мають спробувати провести експеримент — зустрічати молодят біля дверей РАГСу з плакатом зі статисткою розлучень.

Четверта (від плоті). Революція може блокувати катастрофічний розвиток суспільства. Навряд чи в сучасному світі знайдеться багато тих, хто не вважав би дуже доброю альтернативою Лютневу революцію в Німеччині 1933 року, коли у відповідь на призначення 30 січня Гітлера рейхсканцлером почався б загальний політичний страйк і до влади прийшов би Народний фронт, що об’єднав соціал-демократів і комуністів.

Історія поставила цікавий дослід розпаду двох слов’янських імперій, побудованих на основі локальних цивілізацій — СРСР (Російська цивілізація) і СФРЮ (Балканська цивілізація). Якби в Югославії стався свій Серпень-91 (за тим типом, що стався в жовтні 2000-го), то в результаті зараз було б так само, як і сьогодні: 6-7 незалежних національних держав з умовно ліберальними прозахідними режимами, що стоять у черзі до Євросоюзу (та й черга давно б підійшла). Але було б живих на декілька сотень тисяч осіб більше. Та й Мілошевич був би живий — пересідав би раз в декілька років з президії опозиційної конференції на засідання уряду й назад, як наш Рогозін. Отже, гіпотетична Белградська революція 1991 року була б явно на благо Сербії.

З другого боку, поразка російських демократів (від ДКНС або від ультраправого, імперсько-націоналістичного крила антикомуністичного руху) призвела б до того, що за підсумками кривавої громадянської й національної війни Севастополь нагадував би сьогоднішні Гагри, Москва — Сухумі, а Рига — Цхінвалі. Зі світу «Неповерненця» Кабакова, де сконцентровані всі інтелігентські жахи весни 1988 року (у постреволюційній Москві голод і руїни, лідер демократів їде на роботу до Кремля на білому танку, в під’їздах ваххабіти ріжуть шаблями голови), не лише сучасна Росія, а й Росія буремних 90-х виглядала б раєм благополуччя та стабільності.

Окремо стоїть проблема насильства. Тактика міської партизанської війни показала свою низьку політичну ефективність порівняно з масовими ненасильницькими виступами, тому заклики до революційного насильства не просто не відповідають теоріям Толстова — Ганді або заповідям блаженства — вони штовхають у історичну безвихідь. Тим паче що революційний терор — це завжди ознака занепаду громадського руху, акти відчаю. Інша річ священне право народу на самозахист, коли влада нищить мирне населення.

Революція як війна. В одних випадках вона згубна, і її треба уникати за будь-яку ціну, як це було в липні 1914-го, коли всі розсудливі люди розуміли, що загальноєвропейська війна загрожує основам цивілізації. В інших випадках уникнути війни — це поставити себе на межу поразки, як це й сталося у вересні 1938 року.

Повернімося в день сьогоднішній. Якщо Росії судилася наступна — антіпутінська — революція, це буде спроба створити ідеальну Росію — не копію Англії (як 1905-го), або Франції (як у березні 1917-го), або Америки (як у серпні 1991-го), а країну, де отримають шанс на реалізацію найрізноманітніші уявлення про ідеальні конституцію, парламентаризм, народовладдя, юстицію, економіку. І це буде не вічна спроба російської інтелігенції «винайти велосипед», а щире прагнення створити унікальні комбінації з уже апробованих у світі варіантів. У нас уже виросла ціла плеяда яскраво й самостійно мислячих людей, є 20-річний досвід ринку та публічної політики».

Тому кожний інтелектуал, який виступає проти такої спроби, за збереження статус-кво (навіть якщо він не закликає голосувати за удава Каа), виступає тим самим за збереження за гратами політв’язнів; за нові порочні вироки десяткам тисяч жертв «рейдерських» і «наркоманських» процесів; за вирощений Кремлем ідейно-комерційний гангстеризм різних «югендів»; за латиноамериканське соціальне розшарування; за тотальну корупцію й соціальний некроз другого застою; за фашизоїдні антипомаранчеві радіння, за нарощування етнічного націоналізму й клерикалізацію школи. Такий інтелектуал є зрадником майбутнього Росії. Зрадником у найнуднішому сенсі слова. Як є зрадником людина, переконана, що краще скромно жити в окупації й годувати сім’ю, ніж героїчно загинути на фронті, залишивши в тилу голодувати стареньку матір і вдову з малими дітьми. Як є зрадником в’язень, який голосно — щоб охорона й стукачі вчасно зауважили — засуджує плани втечі (байдуже полонених чи зеків): вас усе одно переловлять або переб’ють, а нам шмони, побої, покидають зопалу до карцерів, відберуть заникане, позбавлять дрібних потурань.