Чи наблизилася європейська мрiя?

Рада Європи — це насамперед повага до прав людини. Вступивши до цієї організації десять років тому, Україна зобов’язалася стати на захист демократичних цінностей. Судячи з того, що зі 194 документів Ради Європи Верховна Рада ратифікувала лише 47, перед нами ще значний шлях попереду. Утім, ці документи нічого не вартуватимуть, якщо громадяни країни не навчаться захищати свої права. Прогрес на цьому напрямку вже намітився. Приміром, Європейський суд (а розгляд справ у ньому можливий саме завдяки участі України в Раді Європи) торік розглянув 13 клопотань від наших співвітчизників. У цьому році, як повідомляють в Міністерстві закордонних справ, — уже 36. Чи навчилися ми захищати свої права? Про це в опитуванні експертів.

«КРАЩЕ БУТИ ЄВРОПЕЙЦЕМ ПО СУТІ, А НЕ ЗА ВИМОГОЮ»

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ , поет, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, Надзвичайний та Повноважний Посол України:

— Потрібно чітко усвідомити, що таке європейськість і євростандарти. Це — і певний соціальний рівень, і законослухняність... Ми ж маємо великі «перекоси». Я не можу уявити, щоб, приміром, чех заявляв про те, що він орієнтований на інші державні цінності. Я маю на увазі лівих, комуністів і ще кілька партійок, які не обстоюють спілкування мовою держави, в якій живуть. Мені здається, за всіма тими речами стоїть таке поняття як «совковість», коли людина відчуває себе маленьким гвинтиком, що нічого не вирішує, боїться щось зініціювати і взяти на себе відповідальність, думає, що хтось інший, а не він зробить її життя благополучним. Європейськість — складне поняття, до якого нам потрібно дорости, дотягнутися до цього ідеалу. Ми повинні важко вибороти в собі незалежність, як і інші народи — Словаччини, Чехії, Польщі... Потрібна щоденна праця пера, рук, інтелекту, потрібна праця, позначена толерантністю. Агресивність — наша велика біда, ми звикли шукати ворогів, а треба розуміти, що приходять нові часи, а з ними нові люди, і з цими людьми потрібно жити. Однак і особи, що приходять до влади, не повинні будувати свою політику на ненависті. Що означає — поміняти всіх. Треба дивитись на діловитість, професіоналізм, вміння швидко приймати рішення. Більше того — люди міняються, і відмовляти їм у духовному рості, у праві змінити свою думку — не є ознакою європейськості.

Десятиліття членства України у Раді Європи дещо наблизило нас до євростандартів. Треба лише відзначити одне, що це є структура, яка повною мірою виробила означені критерії, шаблони і не завжди заглиблюється в специфіку і особливість інших держав. Це добре — виконати завдання так, щоб усе було підігнане до останнього ґудзика. Але ліпше бути європейцем по суті, ніж людиною, що виконує довгий перелік вимог, не беручи їх до серця. Ми маємо величезні емоційні, духовні запаси, хоча і втратили інші позиції, зокрема економічні, однак лише добре все усвідомлюючи, дивлячись у світ із широко відкритими очима, ми досягнемо успіхів.

«ЄВРОПА — ЦЕ НЕ «МЕРСЕДЕСИ». ЦЕ — ВНУТРІШНЯ КУЛЬТУРА»

Павло ЧУЧКА , депутат Ужгородської міськради, керівник громадського об’єднання «Карпатський дім»:

— Від слова до діла дуже далеко. Лише нині ми починаємо осмислювати, що таке Європа: що це далеко не «Мерседеси» і «БМВ», не лише європейські співаки. Насамперед — це внутрішня свобода, внутрішня культура людини, усвідомлення чітких рамок по відношенню до інших людей. Насамперед, це відповідальність перед собою, а не перед судом. Дуже важко стати європейцем. І дуже важко ним бути. Нелегко з європейською психологією їхати нашими дірявими дорогами, не докоряючи того, хто відповідає за стан українських шляхів Далеко не по- європейськи цілий тиждень видобувати якусь довідку з жеку. Бути європейцем — це бути цивілізованою людиною.

«ЧИНОВНИК ІСНУЄ ДЛЯ ПЕРЕСІЧНИХ ГРОМАДЯН, А НЕ НАВПАКИ» Віктор ЩАДЕЙ , депутат Закарпатської обласної ради, м. Ужгород:

— У головах наших людей, на жаль, ще не склалося усвідомлення того, що треба за свої права боротися, захищати їх будь-яким способом, будь-якими шляхами. Дуже мало людей, які готові «до кінця» відстоювати свої права. Фактично на пальцях можна перерахувати тих закарпатців, які для захисту своїх прав звернулися до Європейського суду. Про що це свідчить? Лише про одне: ми не віримо в правосуддя, тобто не віримо в те, що можна себе захистити, що варто це робити, бо саме це є першим кроком до усвідомлення себе повноцінною людиною, а звідси — усвідомлення себе європейцем. Жити по-європейськи — це значить відчувати себе людиною у повному розумінні цього слова, знати свої права, можливості тощо. І, певна річ, необхідно змінити свідомість наших чиновників. Вони повинні зрозуміти, що головне їхнє завдання: захищати людей, їхні інтереси, для цього вони й служать, а не для того, аби сповідувати власні інтереси. Чиновник існує для пересічних громадян, а не навпаки.

«МИ МОЖЕМО ЗАХИЩАТИ СВОЇ ПРАВА, АЛЕ НЕ ЗНАЄМО, ЯК»

Федір ШАНДОР , соціолог, викладач Ужгородського національного університету:

— Чому ми не живемо по-європейськи? Тому що не хочемо. Наші батьки не були навчені жити по-європейськи, а наші діди уже боялися жити так, щоб не бути посадженими до в’язниці за тоталітарного режиму. Багато з нас не хочуть цього, бо звикли, що їм пропонують одну газету, один телеканал, один вид ковбаси і хліба. Чи навчилися ми захищати свої права? Ми не знаємо, які в нас права. Усі чули про Конституцію, але дуже мало тих, хто її справді прочитав. Потім випадково дізналися, що помаранчева революція — це ніщо інше, як захист народом своїх прав. Народ має право на демонстрацію, на свободу слова. Ми показали, що ми можемо захищати свої права, але ще не знаємо — як. А щодо десятиріччя членства України в Раді Європи — я радий за Україну, тепер залишилося поспівчувати українцям, більшість з яких не знає, що вони — в Раді Європи. І це проблема не народу, а влади, яка не інформувала про це, яка нічого не робила і не робить досі.

«ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ ПРОБИВАЮТЬСЯ БУКВАЛЬНО ОДИНИЦІ»

Сергій САЛОВ , адвокат, неодноразово захищав свої права в українських судах, а також у Європейському суді, м. Донецьк:

— Гадаю, що ми не вміємо захищати свої права й уже тим більше не вміємо жити по-європейському. У нас навіть сама пропаганда справедливого правосуддя в країні практично відсутня. Люди просто не вірять у правосуддя, не вірять правоохоронцям, не вірять прокуратурі. Хоча в суду є дійсно величезні повноваження — простий рядовий районний суддя може багато що зробити: він може поставити на місце представника міліції, який розперезався і вибивав із затриманого свідчення, може визнати незаконним порушення кримiнальної справи, може виправдати громадянина… Але в нас чомусь цього не робиться. У нас у країні майже не виносяться виправдувальні вироки. Останнім часом, наприклад, на моїй пам’яті було винесено лише один виправдувальний вирок — щодо Вередюка (справа Александрова). І що ж вийшло? Суддя, який ухвалив цей вирок, після нього пішов у відставку, хоча до пенсії йому було ще далеко. На жаль, українці не можуть знайти у нас захисту, тому дуже часто вся надія — на Європейський суд.

Безперечно, добре, що наші громадяни зараз дістали можливість захищати свої права в Європейському суді. Однак і туди важко пробитися. Там дуже великий набір критеріїв, за якими справа може бути прийнята на розгляд. Та й не всі з цих критеріїв нам до кінця зрозумілі, а українці, на жаль, не володіють достатньою правовою культурою, щоб нормально захищати свої права за таких умов. У результаті до Європейського суду пробиваються буквально одиниці. Крім того, в Україні дуже мало адвокатів, які б надавали допомогу при подачі заяви до Європейського суду. У нас у Києві на всю країну є лише одне Бюро з виконання конвенцій, яке могло б допомогти, але на всю Україну його просто недостатньо. Більше того, навіть якщо твоя заява потрапить до Європейського суду, часом на результат доводиться чекати декілька років.

З іншого боку, сама можливість звернутися туди як до вищої інстанції, — це позитивний момент, адже це підвищує європейську культуру наших громадян, підвищує їхню правову культуру. І все ж таки, відзначаючи ювілей членства України в Раді Європи, хотілося б підкреслити, що розвивати систему правосуддя потрібно і в нас у країні. Наші люди сьогодні просто не вірять у те, що їх можуть захистити, а так бути не повинно, ми повинні навчитися жити по-європейському.

«ГІРНИК У ОСТАННЮ ЧЕРГУ ЗВЕРТАЄ УВАГУ НА СВОЇ ПРАВА»

Сергій ОСТАПЕНКО , директор шахти імені Баракова ВАТ «Краснодонвугілля»:

— Гадаю, що європейські стандарти життя мешканці нашої країни побачать років за 30. Причому за умови, що Старий Світ зупиниться у своєму розвиткові, а ми на всіх парах будемо прагнути досягнути їхніх висот. Наразі ж вони просто недосяжні. Говоритиму про своє підприємство. Багато читачів «Дня», мабуть, пам’ятають ту страшну трагедію п’ятирічної давності, коли на нашій шахті загинуло 80 гірників. В усьому був виною «людський чинник». Потім уряд нарешті побачив наші проблеми, виділив гроші на ліквідацію наслідків аварії та заміну старого обладнання. Однак загалом ці пожежні заходи й методи не вирішили докорінної проблеми — модернізації шахти, адже запасів вугілля на нашому підприємстві вистачить на двадцять років успішної роботи. Лише з приходом приватного інвестора нам вдається вирішувати проблеми, що нагромадилася за роки незалежності. Повна реконструкція шахти обійшлася в 21 мільйон гривень, левову частку коштів виділив новий інвестор. Може, це і є наш, вітчизняний шлях до європейських стандартів?! Проблема захисту прав гірників — це дуже болісне питання. Ні для кого не є таємницею, що кожен мільйон тонн вітчизняного вугілля забирає декілька людських життів. А діватися людям просто нікуди, адже інфраструктура радянського періоду часто залишала шахту як єдине місце для працевлаштування мешканців цілого селища. Зараз, коли внаслідок так званої реструктуризації вугільної промисловості в Луганській області закрили 43 шахти, гірник дорожить своїм робочим місцем. У нього одне завдання — родину прогодувати, тому на проблему захисту своїх прав людина звертає увагу в останню чергу. А в Європі якраз навпаки, тому, я вважаю, відповідальність за правову захищеність працівника має брати на себе насамперед роботодавець.

«МАЛО ЩО ЗМІНИЛОСЯ...» Володимир МИХАЙЛИШИН , голова Асоціації громадських організацій Дніпропетровської області «Громадянський форум»:

— За десять років, що минули з моменту вступу України до Ради Європи, у нас, на жаль, мало що змінилося. Ми так і не навчилися по-європейськи захищати свої права, причому ні на побутовому, ні на політичному рівні. У зародковому стані залишається система юридичної допомоги громадянам, їх навчання та роз’яснення прав і обов’язків, мінімальним є доступ до необхідної інформації. Несерйозними можна вважати заяви представників нової влади, що в Україні сформувалося громадянське суспільство, представники якого й вийшли на майдан Незалежності. На жаль, це був лише сплеск протестних настроїв, який змінився глибокою апатією, розчаруванням і байдужістю до того, що відбувається. Потрібно визнати, що захищати свої права систематично, на європейському рівні у нас не можуть тому, що не сформувалося саме громадянське суспільство. Наша держава за весь час її існування завжди прагнула зберегти свою монополію на владу й ніколи не хотіла ділитися нею з громадськими інституціями. Цю тенденцію потрібно переламати. Тоді, я гадаю, і в нас, зрештою, запрацюють механізми громадянського суспільства.