Чи є нам чим пишатися?

Без огляду на те, виправдаються сподівання української влади повною мірою чи ні, певно, можна б посперечатися з міністром закордонних справ України Борисом Тарасюком, який заявив напередодні візиту Гора, що Україна може пишатися рівнем своїх відносин зі США. Навряд чи можна пишатися тим, що Києву щороку доводиться просити Вашингтон, аби той склав йому «протекцію» у переговорах із світовими фінансовими інституціями. Це скоріше нагадує стратегічну залежність, ніж деклароване стратегічне партнерство та відносини рівних сторін, якими справді варто було би пишатися.. Про це свідчить, зокрема, й слабкий розвиток торговельно-економічних відносин, і мінімум діючих спільних проектів, та й не надто велика зацікавленість американської преси новинами з України. І слова представників України про те, що США є стратегічним союзником Києва, поки що можуть сприйматися з певним скепсисом: адже США для своєї системи зовнішніх відносин Україні подібної ролі не відводять. Принаймні, поки що не відводять.

Іноді складається враження, що українське керівництво зробило все можливе для того, щоби Вашингтон ніколи більше не цікавився Києвом, забув гучні слова про стратегічне партнерство і взагалі припинив всіляку допомогу. В усякому разі, нещодавнє охолодження у відносинах ні для кого не було секретом, як не є секретом і готовність США допомагати Україні, поки це відповідатиме американським інтересам. Від Гора в Києві очікують і різких слів, — бо Вашингтон не приховує роздратування відсутністю просування українських реформ, — і нових проектів та обіцянок допомоги. Від України ж, певно, справді очікують, що вона зможе перемогти саме себе і стати сильною та багатою. Очевидно, тоді саме нам і буде чим пишатися. У тому числі й відносинами із США, які найбільше сприяли нашому процвітанню. А поки що це — прожекти...

І на жаль, від дипломатії для їхнього втілення в життя вже мало що залежить.