Де ж зовнішня політика Європи?

Через півтора року після того, як Лісабонським договором була заснована дипломатична служба Євросоюзу, а саме Європейська служба зовнішньополітичної діяльності (ЄСЗД), наявність єдиної позиції Європи у міжнародних справах обговорюється як ніколи. У терміновому створенні цієї служби виникла необхідність у зв’язку з подіями «Арабської весни», що схвилювали середземноморський регіон. Проте наявність «міністерства закордонних справ» не означає наявності зовнішньої політики, і, зважаючи на все, ЄС не скоро її виробить.

Те, як по-різному, деколи суперечливо, відреагували уряди країн ЄС на народні повстання в Арабських країнах, продемонструвало відсутність єдиної зовнішньої політики Євросоюзу. За такою реакцією також ховається більш істотна проблема: у Брюсселі ніхто не займається визначенням загальноєвропейських цілей та інтересів, так само як і аналізом слабких і сильних сторін ЄС у світі, що стрімко змінюється.

Зовнішня політика Європи полягає не лише в тому, як ЄС реагує на світові події, що само по собі важливо. Зовнішня політика об’єднання, що налічує півмільярда людей, повинна представляти і захищати низку інтересів, за що раніше несли відповідальність уряди країн ЄС.

ЄС вже давно визнав необхідність узгодженої зовнішньої політики разом з міжнародною торгівлею, антимонопольною політикою і політикою розвитку. Зростаюча заклопотаність європейців питаннями безпеки за часів правління Джорджа В. Буша і зростаючого американського однобічного роззброєння стала потужним поштовхом для розвитку зовнішньої політики. Загальна зовнішня політика і політика безпеки (ЗЗПБ), окреслена уперше десять років тому і покликана доповнювати економічну «м’яку потужність» ЄС, отримала нові завдання після підписання Лісабонського договору.

Як завжди, основну проблему становлять 27 національних урядів країн ЄС. Адміністрація ЄС у Брюсселі не має структурованого загальноприйнятого підходу до міжнародних відносин, підходу, який можна було б проаналізувати і змінити на законних підставах за допомогою зацікавлених представників політики, бізнесу і цивільного суспільства. Проте в умовах усесвітньої глобалізації європейські компанії, що забезпечують добробут Європи, усе частіше втрачають національну приналежність, а це означає, що дипломатичних сил окремо взятих урядів країн ЄС недостатньо для виконання поставлених завдань.

Замішання Європи щодо Лівії продемонструвало, наскільки важко країнам ЄС діяти спільно, вирішуючи навіть термінові і дуже важливі зовнішньополітичні питання. Місія НАТО стосовно усунення режиму полковника Муаммара Каддафі — це лише початок; арабський світ ще поставить набагато складніші питання, що стосуються європейських довгострокових інтересів. Рано чи пізно різні двосторонні європейсько-арабські стосунки у сфері економіки та енергетики, які довгий час залишалися без змін, будуть зруйновані.

Зараз Європейська служба зовнішньополітичної діяльності являє зачатки механізму міжнародних відносин; у порівнянні з більшістю національних зовнішньополітичних служб у Європі вона крихітна, у ній працює всього півтори тисячі дипломатів і її річний бюджет складає менше півмільярда євро. Для порівняння: всі європейські національні зовнішньополітичні служби разом узяті налічують 55 тисяч співробітників і мають бюджет 7,4 мільярда євро на рік.

Проте найбільш слабким місцем ЄСЗД є не стільки матеріальний, скільки інтелектуальний бік. Служба до цього часу формується і займається боротьбою за сфери впливу і бюрократичними розбратами, через що Європейська комісія чинить опір її появі. Главу служби, баронесу Кетрін Ештон теж критикують, правда, не завжди справедливо, але той факт, що вона не змогла швидко змусити «європейську дипломатію» працювати, залишається правдою.

Якими ж мають бути завдання ЄСЗД і її 130 закордонних місій? Наприклад, чи втрутиться вона, якщо промислові або енергетичні інтереси Європи опиняться під загрозою? Не схоже, але ці сфери ревно захищають практично всі національні уряди країн ЄС, попри те, що Євросоюзу не вистачає злагодженості.

Не потрібно ходити до ворожки, аби зрозуміти, що в умовах наростаючої боротьби за світові ресурси європейці повинні використовувати свою вагу на світових ринках і в боротьбі з новими економічними гігантами в Азії й не тільки. Отже, своїм наступним кроком ЄСЗД спільно з найбільшими європейськими бізнес-групами повинна визначити проблемні сфери і вибрати найбільш значимі з них.

Де європейським компаніям будуть потрібні більш чіткі умови інвестування, жорсткіший захист інтелектуальної власності і абсолютно прозоре регулювання? На думку спадають Китай і країни Африки, а як щодо арабського світу? Для стабілізації демократії і ринкової економіки в арабських країнах Європа повинна подвоїти свої інвестиції і встановити потрібні правила. ЄС нещодавно заявив про «нову, амбітну і оновлену стратегію сусідства» і скромно додав півтора мільярда євро до 5,7 мільярда, раніше інвестованих в арабські країни.

«Азіатське століття» буде суворим для Європи, якщо вона не виробить загальну економіку і не діятиме спільно на міжнародній арені. Уряди європейських країн повинні поглянути на себе збоку, особливо очима США. Торік у своєму звіті Бруклінський інститут підсумував: «Абсолютно ясно, що зовнішня політика ЄС перетворилася на клаптеву ковдру, потворне поєднання різних сфер інтересів, зібраних без щонайменшої думки про загальну стратегію...». З того часу Європа не зробила нічого для того, аби змінити цю оцінку.

Жиль Меррітт є главою дослідницького центру «Друзі Європи» у Брюсселі і редактором політичного журналу «Європейський світ».