Дедалі більші апетити Росії
В останні декілька місяців Росія досягла успіху в реалізації неоімперської політики. Основним змістом правління Володимира Путіна й Дмитра Медведєва стало відновлення сфери виняткового домінування Росії щонайменше на теренах колишнього СРСР. Пограничні пункти (ризиковані з точки зору цієї політики, але розроблювані все активніше) — це прибалтійські республіки та країни, які хоча ніколи й не були частиною Радянського Союзу, але перебували під його контролем у рамках т.з. соціалістичного табору. До цих останніх відноситься й Польща.
ДЕДАЛІ БІЛЬША ЗАЛЕЖНІСТЬ
Успішні спроби московського центру повернути собі контроль ми могли недавно спостерігати в Україні. Вона є ключовим елементом всієї російської неоімперської політики. Нові угоди, укладені між українським і російським президентами, продовжили суверенітет Росії над стратегічною частиною території України — Кримським півостровом — до 2047 року. Із цієї точки зору є цікава інформація, яку відзначила «Незалежна газета», про перемови Володимира Путіна з Віктором Януковичем під час останнього візиту російського прем’єра до Криму. За відомостями газети, він цікавився в українського Президента можливістю (ціною?) здобуття чергових баз для російського флоту й армії вже не лише в Криму. Міра залежності України від Росії стала неймовірно більшою, ніж була ще півроку тому.
У цьому контексті необхідно звернути увагу на іншу країну, що є нашим сусідом, а саме на Білорусь. В останні тижні з Москви на адресу президента Олександра Лукашенка стали звучати виразні погрози з натяками на можливість зміни «господаря» Білорусі на політика прямо призначеного Кремлем — зрозуміло, уже як «демократичного» кандидата.
Згадані успіхи політики Путіна щодо Києва та його все явніше прагнення встановити контроль над Білоруссю не мали б шансів без угоди на лінії Варшава—Москва. Під управлінням «Громадянської платформи» (Platforma obywatelska — PO) Польща перестала грати роль одного з активних творців простору Східної Європи, перетворившись лише на учасника політики ЄС щодо країн цього регіону. Тим часом програми Євросоюзу, що стосуються цієї частини Європи, жодною мірою не входять у зіткнення з неоімперською політикою Росії й фактично дозволяють їй реалізовувати свої політичні цілі в цьому регіоні.
ПЕРЕКРЕСЛЮВАННЯ ЛІНІЇ ГЕДРОЙЦА
Зміни в польській східній політиці полягають, передусім, у тому, що уряд Дональда Туска перекреслює її колишні стратегічні принципи, які були сформульовані Єжи Гедройцем і його емігрантським журналом «Культура». Доказом відходу від цієї лінії є відкриті заяви міністра Радослава Сікорського і дії польського МЗС у 2008—2010 роках. З моменту розпаду СРСР 1991 року у своїй східній політиці Польща послідовно спиралася на прагнення до формування стратегічного партнерства з Україною, підтримку незалежності всіх держав, що виникли після розпаду Радянського Союзу та їх захист від можливого контролю Москви. Під час президентства Олександра Квасневського й Леха Качиньського ця активність набула характеру дієвої й ефективної політики. Я нагадаю хоча б про нашу активну участь у помаранчевій революції в Україні й подальшій підтримці змін у цій країні. Зміни в польському способі ведення східної політики унаочнили події початку 2008 року. Російський газовий шантаж став приводом перевірити не лише стійкість Києва, але й солідарність нового польського уряду з партнером, який опинився у важкій ситуації. Результат цього тесту був сприятливий для Москви. Сікорський призначив дату свого візиту до Москви рівно напередодні газових переговорів між Україною та Росією, а під час цього візиту було визначено лише умови наступної зустрічі прем’єра Туска з російським президентом. Те, що Польща не надала Україні допомогу в той момент, коли прем’єр-міністру Юлії Тимошенко довелося обговорювати умови нового договору з газовим пістолетом, що його Путін приставив їй до скроні, тобто в ситуації газового шантажу з боку Москви, який щороку повторюється, свідчило про те, що ми віддалилися від нашого східного сусіда.
ПОЛІТИКА ЛЮБОВІ
Заради пом’якшення іміджу нібито «русофобської» Польщі, яку представляв президент Качиньський, польський МЗС був готовий заплатити будь-яку ціну. Заплатити Москві. У подальші місяці польсько-українські відносини почали блискавично псуватися, а політика «любові» між прем’єром Туском і новим російським прем’єром Володимиром Путіним приносила вусе помітніші результати. Їхнім символом стали видовищні візити Путіна на Вестерплатте й Туска до Катині.
Стаття, яку написав міністр Сікорський з приводу приїзду до Польщі російського прем’єра 1 вересня 2009 року, виразно показала, у чому полягає східна політика за «Громадянської платформи». Польський міністр закордонних справ одзначив у своєму тексті лише Росію та її прем’єр-міністра, абсолютно обійшовши увагою присутність на Вестерплатте Юлії Тимошенко й представників інших країн Східної Європи.
Голова МЗС підкреслив абсолютний пріоритет відносин із Росією, оригінальним чином відсилаючи до ключових гасел «Громадянської платформи»: модернізації й інтеграції. Інтеграція має полягати в тому, аби польська зовнішня політика перестала носити відособлений характер, що включає в себе можливість специфічного бачення, особливо в Східній Європі, і стала частиною все більш інтегрованої європейської політики, у якій першу скрипку можуть грати лише великі держави, передусім, Німеччина. Отже, йшлося про відмову Польщі від того, що польський політичний діяч, правознавець і публіцист Станіслав Стомма колись називав корсарством, тобто пошуком власного шляху в бурхливих водах політики в цій частині Європи.
Мені здається, що в інтеграції польської зовнішньої політики з політикою ЄС, яку розуміють таким чином, криється помилкове положення, що Польщу почнуть краще сприймати, якщо вона не заважатиме домінуючим тенденціям у політиці сильних європейських держав. А ці тенденції наказують сприймати Росію як стратегічного партнера Європи, об’єднаної під орудою Парижа й Берліна (можливо, також Рима Берлусконі й Мадрида Сапатеро). Росія повинна підсилити Європу в глобальному суперництві з США й азійськими «тиграми». Об’єднання європейського ринку з російською сировинною базою могло б створити на цьому тлі вигідну ситуацію для обох партнерів.
ПРИЗНАЧЕННЯ З КРЕМЛЯ
Проблема, одначе, полягає в тому, чи повинне такого роду стратегічне партнерство працювати коштом держав, що лежать між Берліном і Парижем з одного боку й Москвою з іншого, або воно може бути реалізоване з урахуванням інтересів цих країн? У мене складається враження, що політика уряду Дональда Туска й діяльність міністра Сікорського виходитимуть з принципу, що нам не варто турбуватися про «маленькі держави» на сході від Польщі. Східна політика при перебуванні при владі «Громадянської платформи» дозволила Росії паралізувати традиційне бажання Варшави грати дієву роль у Східній Європі. Інакше Росія не могла б собі дозволити згадуваний вище неприкритий шантаж Білорусі зміною політичного режиму на запропонований Москвою.
До теперішнього часу Лукашенка завжди сприймали в Росії як «менше зло». Російська влада виходила з того, що доки в Мінську править Лукашенко, доти зближення Мінська й Варшави, а також Мінська та ЄС не станеться. З іншого боку, вони прекрасно усвідомлювали, що Лукашенко неохоче ставить Білорусь у залежність од Росії. Зараз, коли Польща умила руки на ведення активної політики на сході, Москва може замислитися про відмову від цього «меншого зла» й замінити Лукашенка зручнішим для себе політиком. Адже зміна влади в Білорусі аж ніяк не загрожує тим, що Польща або ЄС спробують використовувати цю нестабільну ситуацію для посилення свого впливу на цій території.
Мабуть, Польща визнала й Мінськ, і Київ сферами, у яких Москва має виняткові або ж принаймні переважні інтереси. Щоправда, наша країна активно включилася в ініційовану Швецією програму «Східне партнерство», яка є, радше, програмою ширшого трансграничного співробітництва між її східноєвропейськими учасниками та ЄС. Вона, ясна річ, не являє собою реальної противаги угодам Януковича й Медведєва, які віддають стратегічну частину інтересів України під контроль Росії. Нескінченна й увесь час підігрівана в Польщі політична суперечка, пов’язана з оцінкою причин смоленської катастрофи, чудово служить додатковій і вже остаточній паралізації польської східної політики, незалежно від прийнятого раніше урядом Туска рішення не проводити таку ж активну політику, як у 2002—2007 роках. Така позиція польської влади дозволить Росії досягти чергових цілей у поверненні собі контролю над пострадянським простором.
Одна з цих цілей — Грузія, яка твердо стояла впоперек дороги російській політиці в Закавказзі. Здається, що найближчим часом Москва може захотіти «вирішити цю проблему». Раніше понад усе досягненню цієї мети перешкоджав президент Качиньський.
ГАЗОВИЙ ШАНТАЖ
Зрозуміло, що Росія Путіна відкрито зізнається і в інших планах щодо посилення своєї позиції, не лише на території колишнього СРСР, але й у всій Європі. Особливе значення тут мають газопроводи: Nord Stream, будівництво якого було офіційно розпочате напередодні смоленської катастрофи, і South Stream — проект південної труби, що йде через Чорне море, який уже з цього боку поставить ЄС і багато держав Південно-Східної Європи в залежність від російських постачань газу. Nord Stream уже будують, у свою чергу, South Stream уже втягнув в орбіту фактичного підпорядкування Росії (за допомогою Італії й грошових інтересів прем’єра Берлусконі) Болгарію, Сербію, Грецію, Угорщину, Хорватію та Словенію.
Значення згаданих гілок газопроводів, що ставлять Європу в залежність од російського газу, може (принаймні гіпотетично) бути понижене досліджуваними зараз покладами в Польщі сланцевого газу. Російська гра полягає в тому, аби в цій частині Європи не з’являлися альтернативні джерела забезпечення газом. Москва прагнутиме за будь-яку ціну не допустити, щоб Польща стала самодостатньою з точки зору джерел енергії, а вже тим більше зайняла позицію експортера цих джерел. Навіть якщо б це могло статися лише через десять років, це мало б катастрофічні наслідки для планів поставити країни Східної і Центральної Європи в залежність від стратегічної позиції Росії як практично єдиного постачальника джерел енергії в цю частину континенту. Отже, під цим кутом зору ставка для Росії вельми висока. Якщо в короткочасній перспективі ми зможемо стежити за розвитком імперських амбіцій Росії на білоруському й грузинському відрізках, то реальні цілі російської політики можна буде вивчати на підставі згаданого енергетичного питання.
Анджей НОВАК — фахівець з історії Росії, професор Ягеллонського університету, головний редактор журналу Arcana.
