Документів поки що не палять...

Україна зупинити її не може. Це під силу лише колективному Заходові і передусім США. Росія постійно підвищує ставки. Із посольства Росії та генконсульства у Львові, згідно з деякими повідомленнями, евакуювали родини дипломатів та частину персоналу. Обстановка дуже нагадує ту, що склалася перед нападом Німеччини СРСР. Тоді, 18 червня 1941 року, нарком держбезпеки Всеволод Меркулов доповів Сталіну з посиланням на численну радянську агентуру, якою було буквально нашпиговане німецьке посольство в Москві, що більшість німецьких дипломатів з родинами спішно залишають Москву, до того ж забирають із собою всі речі, аж до особистих автомобілів. А в посольстві спалюють архіви. Після цього радянський диктатор змушений був повірити, що до німецького нападу залишилися лічені дні, не більш ніж тиждень. Але вдіяти Сталін нічого не міг. Превентивний удар, який він мав намір завдати Німеччині в середині липня, підготувати Червона Армія вже не встигала. Сталін спробував потягнути час, запропонував відрядити до Берліна Молотова, але було вже запізно.

У результаті Червона Армія 22 червня виявилася не готовою ні до наступу, ні до оборони. Проте між ситуацією 1941 та 2022 років є принципова відмінність. У червні 41-го року з німецького боку ніхто спеціально не організовував витоку інформації про евакуацію німецького посольства у СРСР та про спалення посольських документів. У січні 2022 року витік про евакуацію російського посольства та генконсульства у Львові явно організований за командою з Москви для ще більшого нагнітання напруги. І немає поки що жодних ознак того, що в посольстві та генеральному консульстві почали палити папери.

Друга грізна ознака — це перекидання російських військ до Білорусії для проведення спільних навчань біля кордонів з Україною, а також із Польщею, Литвою та Латвією. Вони мають відбутися з 10 по 20 лютого під гучною назвою «Союзна рішучість — 2022». За словами заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил Білорусі, начальника головного оперативного управління Павла Муравейка, «ми спільно з російськими колегами проведемо раптову перевірку сил та засобів реагування Союзної держави». Словосполучення «раптова перевірка», яку так люблять Путін та Шойгу, має звучати загрозливо. Адже від раптової перевірки зовсім недалеко до раптового нападу. Однак так, як демонстративно, на очах усього світу, геть не приховуючи своїх агресивних намірів, готується до нападу на Україну Росія, справжнє раптове військове вторгнення ніколи не готувалося. Для російсько-білоруських навчань буде використано полігони «Обуз-Ліснівський», «Осиповицький», «Брестський», «Гозький», «Доманівський», а також аеродроми Барановичі, Лунинець, Ліда, Мачулищі. Для маневрів із Росії перекидають серйозні сили: два дивізіони зенітних ракетних систем С-400, 12 винищувачів Су-35 та зенітний ракетно-гарматний дивізіон «Панцир-С». Кількість військ та кількість бойової техніки, що бере участь у навчаннях, як запевняє Міністерство оборони Білорусії, не перевищує межі, встановленої Віденською угодою 2011 року в рамках ОБСЄ, після якої потрібне надання іншим державам докладної інформації про навчання. Можна припустити, однак, що кількість військ та бойової техніки трохи віддалена від цих меж — 9000 військовослужбовців, 250 танків чи 500 танків та бойових броньованих машин, 250 самохідних та буксованих артилерійських знарядь, мінометів та реактивних систем. Можна припустити, що не менш як половина кількості особового складу припадає на російську армію і що російською є також переважна частина задіяної в маневрах бойової техніки.

Для серйозного вторгнення в Україну з території Білорусії цього замало, тим паче що білоруські війська в гіпотетичному нападі на Україну майже точно участі не братимуть. Теоретично можна припустити, що війська, озброєння та техніка, що її перекидають до Білорусі, стануть лише авангардом вторгнення, за яким підуть головні сили. Однак для перекидання більш значних контингентів потрібен час, за який авангард, що розпочав вторгнення, може зазнати поразки. Тому початок агресії проти України такими незначними силами є малоймовірним.

Як видається, реальна мета перекидання російських військ до Білорусії та проведення маневрів «Союзна рішучість — 2022» полягає в тому, щоб створити в Києві, Вашингтоні та Брюсселі враження, що російське вторгнення в Україну з території Білорусії може відбутися під час маневрів чи одразу після їх завершення. Отже, 10 лютого, день початку маневрів, можна сприймати як крайню дату, до якої Вашингтон і НАТО загалом, на думку Москви, мають зробити якісь суттєві поступки вимогам Росії, щоб запобігти можливому нападу на Україну.

Заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков стверджує: «США не варто непокоїтися через майбутні спільні навчання Росії та Білорусі. Ніхто нападати на Україну наміру не має, жодних агресивних дій щодо України не буде». Йому, що цілком природно, ніхто не вірить. Реальна ж мета Путіна, як видається, — створити у партнерів прямо протилежне враження і завдяки цьому виторгувати у них низку поступок щодо України. Звісно, не йдеться про явно нездійсненні вимоги, такі як юридичні гарантії невступу України та інших пострадянських держав до НАТО та надання Росії зони впливу у Східній Європі. Реальні апетити Москви можуть бути скромнішими, хоча метою, як і раніше, залишається цілковите підпорядкування України російському впливові. Якими можуть бути справжні вимоги Москви, як видається, озвучило російське посольство у Вашингтоні. Воно стверджує, що, якщо «США насправді віддані дипломатичним зусиллям щодо врегулювання внутрішньоукраїнського конфлікту, їм варто відмовитися від планів щодо постачання нових партій озброєнь» для української армії, а натомість «Вашингтонові слід було б скористатися своїм впливом на владу України, щоб переконати її припинити саботаж мінських домовленостей».

Якщо це справді те, чого Кремль хоче домогтися від нинішнього господаря Білого дому, то, за задумом Путіна, США та їхні союзники мають натиснути на Україну та змусити її виконати Мінські угоди в їх російській інтерпретації. Особисто мені ця вимога не видається здійсненною, тому що її виконання, по суті, означало б капітуляцію України, нехай і в прихованій формі. Але ця вимога принаймні відображає ту позицію Москви, яку вона займала вже протягом тривалого часу до нинішньої кризи. Якщо це справді так, то це може означати, що Путін почав поступовий відступ і буде готовий спустити кризу, яку він строврив, на гальмах. Ймовірно, у цьому йому намагається допомогти старий друг Ердоган, який запропонував своє посередництво у російсько-українському конфлікті та запросив Володимира Путіна й Володимира Зеленського зустрітися в Туреччині. Що характерно, прессекретар Путіна Дмитро Пєсков не відкинув цієї ініціативи з порога, а лише зауважив, що, «якщо наші турецькі партнери можуть вплинути на українців і спонукати їх на виконання раніше взятих домовленостей... це можна буде лише вітати». Ймовірно, Путіну було б приємніше, якби лаври того, кому вдалося загасити штучно створену кризу, з ним поділив не Джо Байден, а Реджеп Таїп Ердоган. Але не факт, що з турецької ініціативи щось вийде.

Володимир Путін також провів телефонну розмову з президентом-марксистом Нікарагуа Даніелем Ортегою, який вкотре переміг на президентських виборах, умови проведення яких були дуже далекими від стандартів свободи та демократії. Як повідомляє пресслужба російського президента, «з обох боків наголошено на важливості продовження тісної координації на міжнародній арені в руслі російсько-нікарагуанського стратегічного партнерства». Вочевидь, ця розмова покликана підкріпити загрози, що пролунали останніми днями, розмістити російські ракети з ядерними боєголовками в країнах Латинської Америки. Хоча дуже сумнівно, що Путін та Ортега справді обговорювали можливість розміщення російських ракет на нікарагуанській території.

Ну, а проект звернення до президента Росії про необхідність визнання Донецької та Луганської народних республік (ДНР і ЛНР) депутати Держдуми від КПРФ цілком могли внести не за командою з президентської адміністрації, а з власної ініціативи Геннадія Зюганова, який чудово розуміє, що за таке звернення йому нічого не буде, оскільки воно повністю лежить у руслі нинішньої російської політики максимального нагнітання напруги у російсько-українських відносинах. Хоча не можна відкидати, що комуністи все ж таки попередньо порадилися з Кремлем. Тому можливо, що проект звернення до Путіна відображає реальний намір Москви визнати «ДНР» і «ЛНР» на підставі того, що США та Захід загалом не дають адекватної відповіді на російські вимоги гарантій безпеки. Таке визнання майже точно призведе до розриву дипломатичних відносин між Києвом та Москвою.

Насправді Путін воювати з Україною всерйоз не хоче. І це відбувається аж ніяк не з міркувань людинолюбства. Попри поширену думку, російський президент анітрохи не боїться, що через великі втрати у війні з Україною він може зіткнутися із серйозним невдоволенням у Росії. На першому етапі війни на Донбасі російські втрати становили десятки тисяч загиблими, що жодного збурення у Росії не спричинило і було благополучно приховано від громадськості. Якщо зараз розпочнеться велика війна з Україною, російські втрати навряд чи перевищать рівень 2014-2015 років, а, найімовіпніше, будуть значно меншими. Адже тоді з російського боку боролися переважно ненавчені добровольці, а тепер боротимуться навчені солдати регулярної армії. Російська армія матиме явну кількісну перевагу в озброєнні та техніці, хоча за рівнем бойової підготовки вона, можливо, дещо поступається українській. Але тут річ у іншому. Путін не боїться великих втрат у війні, якщо їхньою ціною буде розгромлено українську армію або принаймні буде захоплено значну за площею українську територіюя. Це б він вважав за свою перемогу. Але рівень мотивації у російських солдатів у російсько-українській війні буде значно нижчим, ніж у українських. Тому існує небезпека, що багато солдатів не виявлять стійкості в бою або навіть відмовляться наступати. Якщо результатом буде таке ж розкладання армії, яким воно було 1996 року в Чечні (а відкидати цього не можна), то розпочинати війну стає надто ризиковано. Інша річ — грати на нервах українців, американців, англійців, німців, французів, поляків та інших союзників з НАТО, загрожуючи вторгненням в Україну. Така гра може тривати роками. Припинити її можна лише військовими заходами — постачанням летальної зброї Україні та розміщенням додаткових американських військ у Східній Європі. Тоді Путін зрозуміє, що загрався. Поки що єдиною помітною подією тут є постачання Україні Англією великої партії новітніх протитанкових гранатометів. Але, можливо, президент Джо Байден врешті-решт зважиться на більше?