Домовленості без результатів
Півроку говориться про те, що частину боргу перед РАТ «Газпром» Україна сплатить поставками до Росії своїх товарів. Начебто на високому рівні навіть домовилися, що ціни на ці товари будуть внутрішньоросійськими. До московської зустрічі прем'єрів був готовий і документ з цього приводу — але його так і не підписали. Підпишуть до 20 вересня, обіцяє перший віце- прем'єр Анатолій Кінах. До того часу дві країни мають узгодити проблеми ціноутворення. Тобто — за півроку не узгодили, за кілька днів — зроблять. І, можливо, хтось у це навіть повірить.
З кінця липня, здавалося б, повернулася до столу переговорів тема закупки Росією в України кількох стратегічних бомбардувальників Ту-160. В Києві і Москві говорилося про можливість «збагрити» 10—11 літаків, непотрібних Україні в своїй бойовій якості. На переговорах з Пустовойтенком новий прем'єр-міністр Росії Володимир Путін просто сказав, що «ми не дуже розуміємо, чи нам ці літаки потрібні, чи ні». Це — знову до оптимізму української влади, представники якої заявляють, що все буде добре, літаки знову ж таки підуть в рахунок оплати газових боргів, а тільки зробити це треба так, щоб ніхто не зміг звинуватити Україну в порушенні нею своїх міжнародних зобов'язань стосовно торгівлі зброєю. Відповідно, вірогідність того, що «Блек джеки» перелетять до Росії разом з частиною українських боргів з кожним днем зменшується. Як і вірогідність того, що коли-небудь виконуватиметься підписаний кілька років тому українсько-російський Договір з вільної торгівлі — на суботній зустрічі в Москві про це, здається, взагалі не йшлося.
Домовленості про бюджетне фінансування програми створення транспортного літака Ан-70 теж існують — але досі, як стверджував голова Рахункової палати України Валентин Симоненко, державного фінансування проекту ні з боку України, ні з боку Росії практично не було. Домовленості грошей, мабуть, не замінять.
«Добра тенденція», помічена Кучмою в українсько-російських відносинах, мабуть, полягає в тому, що зустрічі відбуваються досить часто. З прем'єрами інших сусідніх країн буває, не бачаться роками. Результати все одно такі ж: з кожним роком скорочуються обсяги взаємної торгівлі (тут винні, як пояснюють, світова або російська фінансові кризи), не йдуть інвестиції, не вирішуються, але лише накопичуються проблеми, з яких існують домовленості між президентами, а Туркменбаші навіть обіцяє оголосити Україну банкрутом.
Надзвичайно важко повірити в те, що Україна розрахується зі старими газовими боргами та не наробить нових — бо поки що вся новітня українська історія свідчила про абсолютно протилежне. А з мільярдними боргами дещо важкувато зберігати добрий вираз на обличчі, не кажучи вже про проведення власної самостійної політики.
Сьогоднішня ж українська влада, очевидно, все ще вірить у підтримку Кремля більш, ніж у власну спроможність нормально працювати. Недарма ж по московській зустрічі прем'єрів говорилося про необхідність «кадрової стабільності» в обох країнах.
За місяць Путіна чекають у Києві. Можливо, вже з результатами.
