Друга світова війна: початок

Уранці 1 вересня 1939 року навряд чи багато людей у різних державах, навіть високопоставлених політиків і військовиків, усвідомлювали, що розпочалася нова світова війна. А от увесь радянський народ твердо знав, що ця війна вже точиться, а німецько-польський збройний конфлікт є її складовою. Адже вже рік усі дорослі та підлітки вивчали «Короткий курс історії ВКП(б), де новій світовій війні (що звалася, як і перша, «імперіалістичною») приділялася чимала увага. У «партійному священному писанні», відредагованому, а частково й написаному особисто Сталіним, зокрема, зазначалося (цитую мовою оригіналу): «...Вторая империалистическая война на деле уже началась. Началась она втихомолку, без объявления войны. Государства и народы как-то незаметно вползли в орбиту второй империалистической войны. Начали войну в разных концах мира три агрессивных государства, — фашистские правящие круги Германии, Италии, Японии. Война идет на громадном пространстве от Гибралтара до Шанхая. Война уже успела втянуть в свою орбиту более полмиллиарда населения».

Звичайно, Сталін дещо поспішив. Насправді локальні війни у вересні 1938-го, коли був надрукований «Короткий курс...», ще не об’єдналися у війну світову. Але світова вже тоді стала майже неминучою. Бо ж без неї глобальні цілі Сталіна та комуністичного руху були недосяжні.

1 вересня 1939 року Гітлер мав підстави сподіватися на те, що попри підписану другою Річчю Посполитою та Великою Британією угоду про союзницький альянс із гарантією взаємодопомоги, якщо хтось із підписантів стане жертвою «однієї європейської держави» (у таємному протоколі ця держава називалася чітко: Німеччина), попри обіцянку Франції також керуватися цією угодою, все ж в останній момент поляки залишаться на самоті. Адже перед цим фактом були постійні намагання лідерів Франції і Британії домовитися з Гітлером і натиснути на офіційну Варшаву з тим, щоб та задовольнила німецькі вимоги — віддала Ґданськ і так званий «коридор» між основною територією Третього Рейху і Східною Пруссією. А на додачу щоб погодилася на переговори про повернення Німеччині частини Сілезії — мовляв, тамтешнє населення у своїй більшості дуже любить Гітлера. І навіть за десять днів до вторгнення нацистів до Речі Посполитої британський уряд продовжував твердити, що, мовляв, у новітній суперечці між Німеччиною та Польщею немає нічого, що могло б виправдати застосування сили. Наче то була просто «суперечка», в якій рівнозначно винні обидві сторони... Ба, британський прем’єр Невіль Чемберлен, дізнавшись про Кремлівський пакт між двома найбільшими тоталітарними державами, підписаний Молотовим і Ріббентропом, не знайшов інших слів, крім того, що, мовляв, «в Англії вважають, що для блага Європи необхідною є британсько-німецька співпраця». А під час засідання французького уряду міністр закордонних справ Жорж Бонне прямо заявив: «Чи повинні ми сліпо дотримуватись союзу з Польщею? Чи не було б краще, навпаки, підштовхнути Польщу до компромісу?». Тобто до передачі Німеччині значної частини території включно з виходом до Балтики, що мало б наслідком утрату Річчю Посполитою своїх портів і військово-морських сил. 24 серпня міністр закордонних справ Британії Галіфакс у виступі в Палаті лордів заявив: «Ми не думаємо вимагати від Німеччини, щоб вона жертвувала своїми національними інтересами». У відповідь Гітлер 25 серпня запросив до себе британського та французького послів і довго розповідав їм, як він прагне дружити і співпрацювати з західними демократіями, що йому огидна сама думка про війну з ними і що цій співпраці заважає лиш осоружна Польща, штучно змайстрована зі шматків трьох імперій; от розв’яжеться (очевидно, самопливом) польське питання — і настане в Європі мирна тиша.

І навіть тоді, коли вранці 1 вересня 1939 року бомбардувальники Люфтваффе завдали масованого удару по промисловим центрам і залізничним вузлам Речі Посполитої (в тому числі й містам Західної України), а моторизовані та піхотні війська Вермахту разом із союзними словацькими військами перетнули кордон і ринули вглиб території Речі Посполитої, у столицях західних демократій ще чутно було голоси про необхідність зупинитися... домовитися... замиритися... жити дружно... Зі свого боку, Гітлер кілька днів не вживав публічно слово «війна» — мовляв, Німеччина лише обороняється від дій агресивного Війська Польського. Але Британії та Франції вже не було куди відступати, вони оголосили ультиматум із вимогою виведення всіх німецьких військ з території Речі Посполитої, а коли ця вимога була відхилена, 3 вересня оголосили війну Третьому Рейху. Того ж дня війну нацистам оголосили Австралія та Нова Зеландія, а впродовж кількох днів до них приєдналися Канада, Ньюфаундленд, Південно-Африканський Союз і Непал. Того ж 1 вересня в СРСР був запроваджений загальний військовий обов’язок, і за короткий час Червона армія доведена до чисельності в 5 млн «багнетів», «шабель» і «кортиків» (упадає в очі, що відмобілізовані збройні сили Німеччини на той час мали у своєму складі трохи більше за 4 млн особового складу, з них сухопутні війська — 2,7 млн). Ну, а за кількістю танків і літаків СРСР переважав Третій Рейх у кілька разів, і це зовсім не було нікчемне озброєння (нікчемним було командування, але це вже інший сюжет).

Отож 17 вересня у Другу світову війну вступив СРСР. Але вступив так, як це умів робити Сталін — не оголошуючи нікому війну, а ведучи її де-факто і не приховуючи цього. Факт ведення воєнних дій Червоною армією проти польської армії спільно з Вермахтом був підкреслений головою уряду СРСР Молотовим у його доповіді на сесії Верховній Раді СРСР 31 жовтня 1939 року. Молотов заявив, що Польща розвалилася завдяки удару німецької, а затим Червоної армії. Він говорив про «бойове просування» Червоної армії і про захоплення нею бойових трофеїв, які становили значну частику озброєнь і техніки Війська Польського. А в наказі наркома оборони маршала Ворошилова № 199 від 7 листопада 1939 року було сказано: «Стрімким натиском частини Червоної армії розгромили польські війська, виконавши у короткий строк свій обов’язок перед Радянською батьківщиною». І не забуваймо про спільне німецько-радянське комюніке від 18 вересня, де говорилося, що задача радянських і німецьких військ, які діють на польській території (а там у багатьох місцях точилися ще — аж до 5 жовтня — напружені бої), «полягає в тому, щоб відновити у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом Польської держави, і допомогти населенню Польщі переулаштувати умови свого державного існування». Самим фактом появи цього комюніке СРСР оголосив себе союзником Німеччини, адже коли війська двох держав діють узгоджено на території третьої для «наведення там порядку», це є класичними союзницькими операціями. Ну, а потім, 30 листопада 1939 року, СРСР так само без оголошення війни (мовляв, ми лише допомагаємо повсталим фінським робітникам і селянам, відповівши на їхній заклик!) вдерся на територію Фінляндії.

На цей час, одразу після розгрому останніх польських сил, вище командування Німеччини направило командувачам родів військ «Пам’ятну записку і головні вказівки щодо ведення війни на Заході». Цей документ визначав основні моменти майбутньої кампанії, яка включала вторгнення у нейтральні Бельгію, Нідерланди і Люксембург. Невдовзі був підписаний план операції під назвою «План Гельб». Одночасно почалася підготовка «Плану Везерюбунг», за яким на початку наступного року мали бути захоплені Данія та Норвегія. На той час, вважали в німецьких штабах, Червона армія вже мала розв’язати «фінське питання», отже, йшлося про те, чий вплив домінуватиме у нейтральній Швеції з її стратегічними покладами залізної руди. Світова війна набирала оберти...

А радянський прем’єр Молотов у згаданому вище виступі 31 жовтня здійснив повну «зміну віх» в геополітичних розкладах, заявивши про «сближение и установление дружественных отношений между СССР и Германией», визнавши ненормальними недружні відносини між більшовиками та нацистами, а нормою — дружні відносини та наголосивши, що, виявляється, це «правительства Англии и Франции... не хотят прекращения войны и восстановления мира, а ищут нового оправдания для продолжения войны против Германии». Ба більше: «В последнее время правящие круги Англии и Франции пытаются изобразить себя в качестве борцов за демократические права народов против гитлеризма, причем английское правительство объявило, что будто бы для него целью войны против Германии является, не больше и не меньше, как. «уничтожение гитлеризма». Получается так, что английские, а вместе с ними и французские, сторонники войны объявили против Германии что-то вроде «идеологической войны», напоминающей старые религиозные войны. Действительно, в свое время религиозные войны против еретиков и иноверцев были в моде. Они, как известно, привели к тягчайшим для народных масс последствиям, к хозяйственному разорению и к культурному одичанию народов... Не к этим ли временам средневековья, к временам религиозных войн, суеверий и культурного одичания тянут нас снова господствующие классы Англии и Франции? Во всяком случае, под «идеологическим» флагом теперь затеяна война еще большего масштаба и еще больших опасностей для народов Европы и всего мира. Но такого рода война не имеет для себя никакого оправдания. Идеологию гитлеризма, как и всякую другую идеологическую систему, можно признавать или отрицать, это — дело политических взглядов. Но любой человек поймет, что идеологию нельзя уничтожить силой, нельзя покончить с нею войной. Поэтому не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну, как война за «уничтожение гитлеризма», прикрываемая фальшивым флагом борьбы за «демократию».

Іншими словами, винними у розпалюванні Другої світової війни і Німеччина, і СРСР в унісон оголосили західні демократії, а Гітлера Молотов виставив у тозі миротворця. Ну, а радянський народ негайно забув усі попередні настанови і дружно, під наглядом НКВД, схвалив дії партії й уряду.