Два майбутніх Європи
Сьогодні Європа являє собою суперечливу картину. Це місце, де панує мир, демократія і влада закону. Це також місце процвітання з конкурентоспроможною економікою, міцною валютою, низьким рівнем інфляції і одним із найвищих рівнів життя в світі. Європейці мають дуже високий рівень соціального захисту, недорогу і високоякісну освіту, суворі стандарти охорони навколишнього середовища і чудову інфраструктуру. Більше того, Європа відрізняється культурним різноманіттям, яке не має собі рівного, і красою природи. Усе це здається утопічною мрією.
З чисельністю населення в 500 млн. осіб і найбільшим у світі єдиним ринком Європа, навіть якщо її й не вважають справжнім союзом, все одно є економічним гігантом. Але політично вона — карлик, і стає менше з кожним днем. Нинішнє століття — це століття великих держав, і підйом Китаю, Індії, Сполучених Штатів і Японії незабаром приведе до того, що найбільші європейські держави здаватимуться нікчемними. Навіть сьогодні трьом найбільшим членам ЄС ледве вдається стримувати втрату Європою політичної ваги, не кажучи вже про те, щоб змінити цю тенденцію, яка тільки посилиться за відсутності сильного ЄС.
Світ за межами Європи швидко змінюється, і не чекатиме європейців, занурених у болісний процес набуття власного «я». Альтернативи очевидні: йти в ногу з рештою світу або відстати від нього.
У Америці, незважаючи на сьогоднішню одержимість Іраком, формується стратегічне бачення, за яким двадцять перше сторіччя визначатиметься відносинами між Китаєм, Індією та США. Роль Японії як союзника Америки сприймається як річ сама собою зрозуміла. У Росії вбачають як можливого партнера, так і нового суперника, але вважається, що вона не представляє проблему в стратегічному відношенні. Тоді як про інший світ взагалі не йдеться, що стосується і Європи.
Основним моментом для Америки є те, що, в той час як сама Європа — через відсутність згуртованості серед країн-членів ЄС — більше не створює проблем, тож не зможе і не буде готова допомагати в розв’язанні світових проблем в осяжному майбутньому. Участь Європи в зусиллях НАТО щодо стабілізації ситуації в Афганістані лише підкреслює цю невизначеність.
З одного боку, США цінують роль Європи в Афганістані, але з іншого — вона також демонструє слабкість європейців і обмежені можливості Альянсу. У той час, як політична еліта США ще не списала НАТО з рахунків, очікування відносно його спроможності врегульовувавати кризові ситуації швидко знижуються. Це ставлення до Європи як до незначної політичної одиниці повністю поділяють у Пекіні, Москві та Делі.
Це відправна точка, від якої починає своє правління покоління нових лідерів у трьох найбільших державах-членах ЄС. Герхард Шредер, Жак Ширак і Тоні Блер є історією. У Німеччині уряд Ангели Меркель перебуває при владі півтора роки. Ніколя Саркозі щойно став президентом Франції. Гордон Браун скоро стане до керма влади як прем’єр- міністр Великої Британії.
Усього за декілька тижнів ця трійка повинна буде ухвалити найважливіше рішення відносно майбутнього ЄС. Це рішення стосується Конституційного договору та його перспектив. Як називатиметься цей новий основоположний документ наразі не має великого значення; що необхідно для майбутнього Європи, так це поновлення конституційної реформи, здатної дати Європі міцну основу. Питання, таким чином, полягає в тому, чи зможуть нові лідери вже наступного місяця досягти успіху в новій спробі прийняти життєво важливі конституційні реформи, необхідні для розширеного Союзу.
Задля досягнення успіху головне зосередитися на найнеобхіднішому. Частина III заблокованого Конституційного договору є всього лише компендіумом існуючих угод ЄС, яку (оскільки ці угоди залишаться в силі незалежно від того, чи увійдуть вони до складу нового документа) можна відділити від іншого документа.
З прийняттям частини II проекту договору — Хартії фундаментальних прав — можна трохи зачекати. Треба визнати, що зробити це буде нелегко, оскільки, в міру посилення бюрократичного апарату ЄС, дефіцит демократії в Союзі збільшиться без чітко визначених фундаментальних прав. Якщо прийняття Частини II буде відстрочене, Європейський Суд повинен буде визначити фундаментальні права на найближчий час. Це не найкраще рішення, але воно краще, ніж нічого.
Частина I договору, проте, абсолютно необхідна, так само як і нова процедура голосування з правилом «подвійної більшості», що балансує роль держав і населення. Поновлення дебатів щодо цієї частини і, таким чином, послаблення її суті було б історичною помилкою і великим кроком назад для майбутнього Європи. Якщо це є ціною прогресу в прийнятті договору, краще нічого не робити і зачекати сприятливішого часу.
Таким чином, у найближчі кілька тижнів ставки будуть дуже високими для Європи. Якщо вдасться врятувати суть Конституційного договору, Європа поступово стане глобальним гравцем на світовій політичній арені. Тільки в цьому випадку у Трансатлантичного Альянсу є майбутнє. Треба зазначити, що для цього процесу потрібен час і що в майбутньому можуть виникнути нові проблеми. Але основний напрям буде правильним і з’являться реальні причини для оптимізму. Якщо ж, з іншого боку, ця спроба також виявиться невдалою або ж увінчається лінивим і марним компромісом, послаблення позицій Європи прискориться і трансатлантичні відносини стануть ще неспокійнішими.
На сьогодні задача Меркель, Саркозі і Брауна довести, незважаючи на всі відмінності, які можуть існувати між ними, що вони розуміють проблеми і задачі, які глобалізація ставить перед Європою. Спроможність країн- членів ЄС захистити свої інтереси в світі двадцять першого століття прямо залежить від сили і впливу самого Союзу.
Йошка ФIШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 роки, лідер Партії зелених протягом майже 20 років, на цей час є запрошеним професором у Школі ім. Вудро Вільсона Прінстонського університету.
