«Дядечки, візьміть наш газ!..»

Так розпорядилася доля, що буквально відразу після попередніх наших публікацій про можливий майбутній візит прем’єр-міністра України до Китаю відбувся цілком реальний візит до цієї країни російського прем’єра В. Путіна. І ось що показово: якщо серед тем, у яких можлива поглиблена співпраця Китаю з «маленькою» Україною, експерти впевнено називали виробничу кооперацію в сільському господарстві або високотехнологічну співпрацю в авіаційній промисловості, то від «великої» Росії — й це вже незаперечний факт! — друга наддержава світу забажала лише сировину — причому в обсягах, що дедалі збільшуються.

Почнемо, як то кажуть, з останнього. За останніми експертними прогнозами, скоригованими з поправкою на кризу, до 2020 року Китай однозначно випередить Сполучені Штати з виробництва ВВП і вийде на перше місце у світі (23 відсотки від загальносвітового); частка самих США становитиме близько 18 відсотків, приблизно стільки ж або трохи менше припаде на частку ЄС; 4,6 відсотка — на частку Японії. На частку ж Росії припаде близько 3,2 відсотка. Різниця з Китаєм за величиною економічної потужності становитиме, як бачимо, більш як сім разів. Але річ навіть не в кількісних показниках — хоч і вони вражають.

Китайська економіка, що бурхливо зростає, потребує дедалі більше природних ресурсів — і це абсолютно логічно й зрозуміло. Дивне інше: чому, постійно повторюючи про «модернізацію економіки», нинішнє російське керівництво на практиці за всілякої зручної й незручної нагоди норовить іще більше відкрити російські природні надра — хоч на Захід, хоч на Схід? Примудряється ледь не по всьому світу ходити з простягнутою рукою й клянчити: «Дядечки, візьміть, будь ласка, наш газ!.. А заразом і нафту!.. А то нам їсти нічого!». Але при цьому, постійно надуваючи щоки й називаючи свою країну «великою державою», намагається повчати своїх сусідів, як їм жити, кого обирати президентом і до парламенту, з ким товаришувати і в які союзи вступати...

А повчати ні з чого, бо хвалитися, м’яко кажучи, нічим. Ми не даремно ще раз порівняли інтерес Китаю в обох сусідніх країнах — Росії й Україні. Подивимось, які угоди підписано в Китаї за підсумками візиту В. Путіна. По-перше, про початок масштабних постачань російського природного газу до КНР, що розпочнуться 2014 або 2015 року й становитимуть близько 70 мільярдів кубометрів на рік. Це, як підкреслюють експерти, близько половини всіх російських постачань газу до Європи. Що ж, Китай стає одним із провідних одержувачів російського «блакитного золота» — й це, як ми вже пересвідчилися, цілком відповідає інтересам китайської економіки, що виходить у світові лідери.

Друге «досягнення»: Росії вдалося вигідно «загнати» ще й сиру нафту. Згідно з довгостроковою угодою між країнами, постачання до Китаю відбуватимуться протягом 20 років; під цю угоду КНР виділяє російській стороні величезний кредит загальною сумою 25 мільярдів доларів. При цьому дуже цікавим виглядає спрямування китайських інвестицій: на російській території це трубопровідна система, а от на своїй власній території, просто вздовж кордону з Росією, буде збудована мережа новеньких, за останнім словом техніки оснащених нафтопереробних заводів. Зрозуміло, що вся додана вартість, усі прибутки від майбутнього використання (або можливого продажу) перероблених нафтопродуктів — включаючи бензин і авіаційне паливо — дістануться китайській стороні.

Деякі російські експерти й телеведучі — серед них, до речі, й ті, хто не прогає нагоди «пройтися» й на адресу України, — спробували було з цього приводу побурчати: ось, мовляв, Китай отримає від цієї угоди велику вигоду, немає, мовляв, рівноправності... Та лише побурчали — й змовкли. З Китаєм не надто посперечаєшся — по-перше, а по-друге, хто ж вас, шановні, примушує гнати за кордон дедалі більше природної сировини й дедалі менше готової продукції? Ось на себе самих і бурчіть!

У цьому сенсі показовою є ще одна історія, яка добрячі два тижні викликала хвилювання не лише російської, а й усієї світової громадськості й про яку читачі «Дня», ймовірно, чули. Нагадаємо, що почалося все з публікації у впливовій британській газеті «Індепендент», яка повідомила про таємні переговори, що буцімто відбулися між міністрами й головами Центробанків Франції, Китаю, Японії, Росії й низки провідних нафтових держав Перської затоки й на яких було ухвалене рішення про поступовий — протягом дев’яти років — відхід від долара США в міжнародних розрахунках за нафту й перехід до певного багатовалютного кошика. І хоча в подальшому ці плани були спростовані більшістю їхніх потенційних розробників, деякі озвучені «Індепендент» деталі спонукають з увагою поставитися до висунутої ідеї й, принаймні, не вважати її черговою газетною «чуткою».

По-перше, сам собою дев’ятирічний період — не авантюрний, а солідний, з погляду розв’язання серйозної проблеми, термін. Але річ навіть не в арифметиці, а в тих змінах, які можуть чекати світову економіку якраз приблизно до кінця зазначеного періоду й про які ми розповіли на початку цієї статті. На такому тлі, загалом, логічною виглядає ідея поступового запровадження мультивалютного «кошика», до якого спочатку будуть «прив’язані» лише ціни на нафту й до якого ввійдуть — знову ж таки за повідомленням «Індепендент» — євро, китайський юань, японська єна, а також якась нова спільна арабська валюта.

По-друге, так само логічними й економічно обгрунтованими виглядають і повідомлення, що спочатку, на першому етапі переходу до цього «кошика», роль перехідної валюти може відіграти золото.

Нарешті, ще одна важлива деталь: хоча, на думку «Індепендент», Росія, «швидше за все, схоче включити до складу кошика і свій рубль», численні коментарі з приводу публікації в британській газеті — навіть ті, що пролунали з вуст російських експертів, — практично дружно оминули цю обмовку. Навряд чи це випадковість, і саме це небажання розглядати російський рубль як можливий рівний компонент у майбутньому «кошику» й додає додаткової серйозності заявленій меті.

Адже «схотіти» щодо рубля можна багато чого, але ми пам’ятаємо відомий анекдот про слона в зоопарку: «з’їсти» він, як то кажуть, «з’їсть», та хто ж йому дасть?..» Для того, щоб будь-яка валюта набула функції міжнародного платіжного засобу, а потім і використовувалася як резервна, самого палкого бажання замало.

Чому, наприклад, не можна реалізувати ідею запровадження спільної валюти (в якій рубль відігравав би провідну роль) навіть на обмеженому просторі Росії й кількох найближчих до неї сусідніх країн СНД? Або хоча б просто використовувати рубль у ролі так званої регіональної резервної валюти на просторі СНД, про що також говорили з багатьох трибун, зокрема президент Росії та прем’єр? Тому що для цього спочатку хоча б частка взаємного товарообігу й інвестицій, які б опосередковувалися цією новою валютою, мусить бути достатньо великою, а зараз вона в загальному обсязі товарообігу й інвестицій країн СНД украй незначна. Саме тому країни-сусіди й рахують свою торгівлю хтось у доларах, хтось —у євро, а хтось — уже й у юанях.

Далі, спільна валюта будь-якої групи країн має бути не лише на «своїй» території вільно конвертованою в основні світові валюти й назад, а й — щонайменше — на території значної кількості держав світу. Крім того, вона має конвертуватися в необхідну товарну масу, що виробляється на території країни-«хазяйки» цієї валюти й експортується нею. А яку товарну масу виробляє й експортує Росія? У нас на внутрішньому ринку частка імпортних ліків, одягу, побутової техніки коливається від 75 до 80 відсотків. У експорті частка самих лише сирої нафти й природного газу становить не менш як 50 відсотків, загальна ж частка паливно-енергетичних товарів — майже 70 відсотків, а якщо сюди додати напівфабрикати, то загальна частка всього цього перевищить 80 відсотків. І, як ми бачимо, російська влада нічого не робить, аби змінити таке становище.

Питання — хто й, головне, що зможе купити на нашій території за наші «повноцінні» російські рублі? Імпортні товари будь-яких сортів і марок? Так їх дешевше купити просто за місцем виробництва — в Європи за євро, в Японії — за єни й, звісно, в Китаю — за юані. Хіба що ту ж таки нафту?.. Та от тільки ті, кому треба, куплять її й без усяких рублів.

Найцікавіше те, що в цій ситуації, швидше за все, найсильніше опиратимуться будь-якому отриманню рублем «резервних» функцій саме нафтогазові держави Близького Сходу. Адже їм наша нафта аж ніяк не потрібна, якщо лише розвіданих запасів «чорного золота» в Саудівській Аравії в три з половиною разу більше, ніж у Росії, в Кувейті та Об’єднаних Арабських Еміратах — у півтора разу більше!

Усе це й дозволяє зробити висновок: якщо серйозні міжнародні плани про часткову заміну долара певною новою колективною валютою все-таки десь існують, то їхні розробники, напевно, обійдуться без участі російського рубля. І результати візиту глави російського уряду до Китаю лише підтверджують такий висновок.