Диктат «Газпрому»,

Постачання газу до Білорусі скорочуються на 15%. Якщо борг не буде погашений, скорочення продовжуватимуться. Газовий конфлікт вступив у гарячу фазу без жодних перспектив для Мінська на виграш. Так або інакше гроші будуть заплачені, постачання газу на російських умовах, можливо, з деякими послабленнями, будуть відновлені. Й обидві сторони заявлять про свою перемогу. Ми це вже бачили, як на власному прикладі, так і на прикладі наших сусідів.

Абсолютно зрозуміло, що комерційна складова в суперечці двох союзних держав дуже мала. Для Росії і навіть для «Газпрому» майже 200 млн.дол., що заборговувала Білорусь, просто не гроші. Тим паче, що сума дещо менша, оскільки російський газовий монополіст визнав і свій борг за транзит. Для іншої сторони ситуація складніша, але теж не така смертельна. Гроші знайти можна і зараз, і надалі, хоча й важкувато.

Причини конфлікту політичні і навіть геополітичні. При цьому внутрішньополітичні для двох гравців набагато важливіші, ніж інші. Хоча все так тісно переплітається, що повне розділення перших і других навряд чи можливе. Останнім часом до них потрібно додати й обставини психологічного характеру. Від’їзд Олександра Лукашенка з країни в березні цього року — в той самий момент, коли до Білорусі з візитом прибув Володимир Путін, став не лише демонстрацією погіршення відносин між двома країнами, а й персонально націленим демаршем і свідченням повної психологічної несумісності. Знаючи характер Володимира Путіна, неважко уявити суто суб’єктивні наслідки подібних дій білоруського президента.

Черговий газовий конфлікт розгортається в пропагандистському значенні в Москві трохи інакше, ніж попередні. На перших ролях президент Дмитро Медведєв, який перед телекамерами як і захисник народу дає доручення-наказ голові «Газпрому» ніяких млинців і пирогів бартером не приймати і забезпечити надходження платежів в іноземній валюті, тобто в доларах. Зауважимо, що не в рублях. Аби було складніше розраховуватися? Це — по-перше. По-друге, піарівська картинка, що в кризовій ситуації кожен казенний рубель, пробачте, долар на обліку і нікому батько нації не дозволить не платити борги і жити за рахунок його підданих. Захід безвідмовний і давно випробуваний.

У наявності — демонстрація російському народу, хто в домі головний і хто домінує в тандемі. І це не стільки для народу, скільки для тієї частини політичної еліти і бюрократії, яка все ніяк не може зрозуміти, хто ж буде наступним президентом. Наступ на користь Дмитра Медведєва ведеться в усіх напрямах. Герман Греф на процесі Ходорковського фактично свідчив на захист обвинуваченого, особисто ув’язненого Володимиром Путіним. Уже сам факт виклику і прихід до суду високопоставлених чиновників, їхня вільна поведінка наочно демонструє досить чутливим у цьому плані бюрократам відповідних рангів, в якому напрямі дме вітер у деяких коридорах влади.

Кремль круто змінив своє ставлення до сусідів. Раніше їхню лояльність купували, тепер від пряників перейшли до батога. Суть абсолютно проста. Криза — всюди, грошей зайвих ні в кого немає, а економіка вимагає їх у все більших розмірах. Тому за кредити потрібно пропонувати щось істотне, у тому числі й зразкову поведінку. Від Мінська чекали зовсім небагато: визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії, так навіть цього не діждалися. Більше того, в настільки гострому питанні як криза в Киргизстані зайняли відверто антиросійську позицію. Прихистили колишнього президента Бакиєва, якого все частіше звинувачують в організації безладів на півдні країни. Навіть з американцями розмовляти легше. Таку політичну протифазу в Москві спочатку просто відмовлялися розуміти і списували на екстравагантність білоруського президента, тому деякий час терпіли. Але всьому є межа. Ось терпець у газі й увірвався. Чинник це випадковий. Пан Онищенко вже приготувався знайти в білоруському молоці іприт або фосген, але отримав вказівку почекати до кращих часів, обмежившись попередженням низки сусідніх постачальників молочної продукції.

Сюди ж примикає і фронда щодо Митного союзу. Дратує Москву навіть не наявність розбіжностей. Із Казахстаном їх теж вистачає. Іскри й там пролітають. Але Астана має не лише свої газ та нафту, а й багато того, без чого велика й багата Росія обійтися не може. Не кажучи вже про політичне значення Казахстану в Центральній Азії. І вагові категорії сусідів Кремль калькулює ретельно й уміло. Що дозволене одним, іншим не рекомендується. Спроба Лукашенка зайняти рівне положення в Митному союзі це ще один украй дратівливий чинник для московських можновладців. І особливо — спроби шантажу не лише транзитом газу й нафти, а також спільним оборонним простором. Для Росії проблема створення найближчим часом повноцінного Митного союзу за участю Білорусі — питання принципового характеру і великого політичного значення. Будь-які перешкоди в цьому питанні сприймаються відповідно. До того ж проникнення російських компаній до Білорусі вміло і послідовно її владою блокується. Не зважаючи на їхній інтерес до придбання білоруських активів, найцінніші залишаються під контролем наближених до президента. Більше того, зростає вірогідність їхнього переходу до рук західних гравців, оскільки Мінськ явно розраховує використовувати приватизацію — замість внутрішньополітичної лібералізації — як ключ до вибудовування нових стосунків із ЄС. Ось чому накопичення горючого матеріалу в стосунках сусідів відбувалося в геометричній прогресії з цілочисловим знаменником.

Хай як це здасться дивним, але для Олександра Лукашенка конфлікт із Росією фактично став подарунком долі. Політичної. У нього скоро вибори. Похвалитися особливо нічим. Від любові до ворожнечі відстань часто дуже коротка. Тим паче, що ворог незалежної Білорусі виявився не за океаном або на Рейні, а за Гомелем і Могильовом. Білоруський президент публічно перевів Росію до категорії ворогів, заявивши у своєму квітневому посланні до народу і парламенту про планомірні дії з російського боку, що «ставлять під загрозу виживаність» Білорусі.

У Москві явно живуть химерою ностальгії білорусів за спільним радянським домом. У Кремлі не помітили, що за два десятиліття, які минули з моменту розпаду СРСР, у Білорусі сталося масове, соціологічно доведене, визнання цінності незалежності. До Росії їдуть працювати, але жити з нею у спільному державному домі не хочуть. Не приваблює дуже багато: терор, міліційне свавілля тощо. Все це в самих у надлишку, навіщо ще й чуже. Саме цю обставину й осідлав бацько, який відмовився від ставки на пострадянську ностальгію і поставив риторику суверенітету та самостійності в центр своєї внутрішньополітичної позиції.

До того ж антиросійський курс дозволяє перехопити цей козир у внутрішньої опозиції, розмити протиставлення її та влади. Поза сумнівом, ЄС розглядається в Мінську як альтернатива Росії. Використання колишніх гасел опозиції дозволить дещо ослабити, хоча б зовні, внутрішній режим і провести президентські вибори з відомим результатом, але які будуть визнані за Бугом. Тому 8—9 липня Мінськ відвідає єврокомісар Єврокомісії із політики сусідства та питань розширення ЄС Штефан Фюле. Він заявив членам Європейського парламенту, що розповість офіційним особам у Мінську про умови, за яких ЄС визнає результати президентських виборів, про перспективи угоди Білорусі та ЄС щодо спрощення візового режиму і співробітництва країни з Європейським інвестиційним банком. Його заява стала приводом для припущень стосовно того, що ЄС не залишиться осторонь від подій у Білорусі. Цілком можливо, що спроба відтягнути розрахунок із «Газпромом» викликана очікуванням результатів переговорів з єврочиновником. Але не можна чітко сказати, чи виявиться ставка на Європу виграшною для Мінська. Як резерв заготовлена китайська карта. І прорив Піднебесної на західну периферію Росії багатий для останньої досить неприємними наслідками. Якщо не зараз, то в недалекому майбутньому.

«Газпром» готується до того, аби значну частину потоку газу перенаправити до Європи через Україну. Технічно це цілком можливе. Хоча Польща в повному об’ємі цей газ отримати не зможе. Але тут виникає запитання: чи варто нам особливо радіти цій обставині та отримувати прибуток через неприємності сусіда. Адже московський диктат у будь-який момент може обернутися й проти нас. Набагато важливіше, ніж кон’юнктурні вигоди, виробити єдину політику країн-транзитерів. Звичайно, білоруський лідер — не союзник і навіть не попутник. Але не використовувати виниклу спільність інтересів було б із нашого боку непрощенною дурістю. Ми не можемо добитися від «Газпрому» гарантій на об’єми прокачування, то запропонуємо свої умови, погоджуючи їх із білорусами, і змусимо це зробити. Нинішній стан справ можна використовувати для нашої користі. Вдруге базування Чорноморського флоту не продамо, іншої нагоди на рівних розмовляти з гордовитим сусідом скоро може й не трапитися. Все-таки разом легше, ніж поодинці. І Європа нас підтримає. Адже ми цього хочемо. Чи лише декларуємо?..