Французька політика навколо самобутності
Одним із великих сюрпризів нинішньої президентської кампанії у Франції є те, як «національна самобутність» вийшла на перший план у політичних дебатах. Під час кампанії 1995 року головними питаннями були безробіття та соціальна нерівність. 2002 року пріоритетом стала безпека. Але три основних кандидати цього року — Ніколя Саркозі, Сеголен Руаяль і Франсуа Байру — додали кампанії зовсім нового напряму.
Саркозі, наприклад, пропонує заснувати міністерство з іміграції та національної самобутності. Аналогічно, і Руаяль, хоч вона старанно наголошує на відмінності між нацією та націоналізмом, відходить від давньої прихильності до Соціалістичної партії «Інтернаціоналу», захищаючи замість нього «Марсельєзу» й пропонуючи всім громадянам вивішувати французький прапор у День нації. Байру критикує «зацикленість на націоналізмі» своїх конкурентів, але він підтримує скасування jus soli (права отримання громадянства Франції з народження) для людей із французького острова Майотт через масовий наплив вагітних жінок на цей острів.
У свою чергу, лідер крайніх правих, Жан-Марі Ле Пен, говорить, що дуже задоволений цією еволюцією. Дійсно, дебати про національну самобутність зовсім не нові. Проблема в тому, що французька самобутність завжди складалася із суперечливих, а іноді й протиборчих елементів, таких як католицька та світська традиції Франції, її революційна ідеологія й консервативні схильності, а також культурні переконання її сільських жителів і робочого класу.
Історик Ернест Ренан, який розмірковував про національну самобутність після поразки Франції у франко-пруській війні 1871 року, визначив націю як «душу», яка складається з двох частин. Одна частина, «багата спадщина спогадів», походить з минулого, в той час як інша, яка пов’язана з теперішнім часом й відкриває шлях у майбутнє, складається із сукупної волі громадян будувати своє суспільне життя спільними зусиллями. Ренан вважав цю волю до спільного життя більш важливою, ніж будь- яке етнічне визначення, і сформулював французьку ідею нації діаметрально протилежно до дещо расового уявлення про народ (нім. Volk), яке домінує в німецькій традиції.
З цього погляду, національна самобутність є «духовним поняттям», заснованим на загальній історії та системі цінностей. Деякі з цих цінностей беруть початок у свого роду світському християнстві, інші — в революційних переконаннях епохи Освіти про права людини, рівність, французьку мову, світську освіту й ідеї про те, що держава відповідає за спільні інтереси та застосування республіканських принципів.
Саме цей погляд на національну самобутність — яка виходить за рамки раси, кольору шкіри, походження та віросповідання — зараз і заперечується. Криза національної ідеї, яка непокоїть зараз Францію, живиться поєднанням багатьох чинників: глобалізації, яка викликає невпевненість, Євросоюзом, який обмежує свободу національних лідерів, стратегічним домінуванням Америки, що призвело до послаблення позицій Франції у світі, а також зростанням могутності азіатських держав.
Це серйозний виклик тим мислителям, які іноді висміюють саму ідею нації, доводячи, що зараз ми живемо в «постнаціональному» світі. Згідно з їхньою позицією, від національної самобутності слід відмовитися на користь європейської самобутності, навіть якщо почуття причетності до Європи не проникло глибоко в душу народів, які населяють Евросоюз.
Замість цього, як і раніше, голосно звучить стара пісня крайніх правих про зв’язки між самобутністю й імміграцією, та питання ще більш ускладнилося через нездатність Франції виробити ефективну політику інтеграції іммігрантів з Африки. Ще гіршим є те, що традиційно у Франції релігія та культура не вийшли за рамки особистого життя, деякі релігійні вимоги впливають на суспільне життя, про що свідчать суперечки про носіння чадри у школах дівчатами-мусульманками.
Проблема зв’язку між національною самобутністю та культурним плюралізмом постає зараз майже в тому ж вигляді у Великобританії, Голландії та Данії — країнах, які, на противагу Франції, давно обрали політику мультикультурності. У Сполучених Штатах, країні з величезним напливом іммігрантів, співтовариства можуть сумістити яскраву культурну самобутність із глибоко вкоріненим патріотизмом. Так було й у Франції, яка створювалася послідовними хвилями іммігрантів. Але, на відміну від США, інтеграція у Франції заснована не на асиміляції, а на бажанні сприяти однорідності — об’єднанні нації як «єдиної та неподільної».
Сьогодні, у світі, зміненому глобалізацією, Франція повинна подивитися в обличчя важкій проблемі, яку поставили перед нею новоприбулі іммігранти: зберегти принципи, які полягають в основі французької самобутності, одночасно йдучи назустріч бажанням деяких із нових громадян зберегти власну самобутність, яка насправді може суперечити деяким із цих принципів. Сьогоднішні дебати навколо національної самобутності виникають із цієї напруженості, так що не дивно, що дане питання стало наріжним каменем президентської кампанії. Але на кону цих дебатів — засади, на основі яких не лише створювалася Франція, але й створюється й у майбутньому створюватиметься Європа.
Рафаель ХАДАС-ЛЕБЕЛЬ — автор книги «101 слово про французьку демократію», член Соціальної палати Державної ради та професор паризького Інституту політичних досліджень.
