Футбол без воріт

Навколо політики Польщі щодо України завжди виростало багато міфів та суперечливих думок. Якісні аналізи з цієї теми — це рідкість. Реалізація проекту Євро-2012 обома державами стимулює подивитися на цю проблему саме через «футбольні» очі.

Численні експерти, як у Польщі так і в Україні, наголошували, що офіційна Варшава, взявши курс на зближення з Москвою, менш активно співпрацює з Києвом. На їхню думку, на відміну від «щирого друга України» загиблого президента Л.Качиньського, Б.Коморовський із Д.Туском не лобіюють інтересів України в НАТО та ЄС. Польські лідери мають також іти на поступки Росії й не дотримуватися концепції відносин з Україною, яку начебто мав Л.Качинський. Деякі представники опозиції навіть жартували, що присутність цього тандему — це результат домовленостей Берліна з Москвою за схемою: «Ваш президент, наш прем’єр». Нещодавно на шпальтах «Газети Виборчої» процитовано вислів одного з польських дипломатів, який з гордістю сказав, що «ми нарешті навчилися європейського лицемірства».

Відомий польський публіцист Ю.Мєрошевський, на працях якого збудовано фундамент польської зовнішньої політики після 1989 р., писав, що лідери без амбіційних стратегій — це помилка політики. Водночас наголошував, що не менш важливою від самої ідеї є твереза оцінка реальності її здійснення. Крім того, над Віслою існує компроміс, що Польща значитиме стільки ж і на Заході, скільки буде значити й на Сході. І навпаки. Це означає, що її політику щодо України треба розглядати через дві площини: безпосередніх контактів із Києвом та позицію в НАТО та ЄС. Так само, як гра футбольної команди має передбачати не тільки постійні атаки воріт суперника, а й стабільний захист власних.

Інтенсивні контакти з офіційним Києвом, демонстративно гострі дискусії на лінії Варшава-Москва, відсутність поступок і войовничість у відносинах із західними партнерами — це стиль зовнішньої політики Л.Качиньського. Стиль, який не міг забезпечити успіху в реалізації амбіційних завдань східного вектора. Сайт WikiLeaks нагадує, як Н.Саркозі ще у жовтні-листопаді 2008 року пригрозив Польщі та Швеції блокуванням Східного партнерства, якщо ті не змінять своєї позиції щодо російсько-грузинського конфлікту. Це один із доказів того, що висока моральна оцінка гасел братів Качиньських щодо східної політики далеко не означає її ефективності.

У футбольному розумінні стратегія загиблого президента схожа на тактику збірної Іспанії 1990-х років: відкриті атаки без забезпечення захисту. Не варто забувати, що про іспанську збірну того часу казали: «грають, як ніколи, програють, як завжди». Футбол, так само як і політика, — це командна гра. В обох випадках потрібно знаходити баланс, а з цим у команди братів Качиньських були серйозні проблеми.

Найсвіжішим прикладом нової тактики РП є відродження діалогу в рамках Веймарського трикутника. Його саміт, який пройшов у Варшаві на початку лютого вперше після чотирирічної паузи, підтвердив стабільну й передбачувану позицію Польщі в Європі. Б.Коморовський запропонував включити в роботу трикутника Д.Медведєва. Очевидним є те, що з евентуальної участі російського президента не випливатиме жодних серйозних наслідків. На такому фоні аналітики відзначають, що Москва помітила зміцнення позицій Польщі (вже не «русофобської», але ще не «проросійської») в Європі й починає рахуватися з думкою Варшави.

Команді Коморовського-Туска вдалося створити непогану платформу для просування польських концепцій щодо східної політики ЄС і НАТО. Футбольною термінологією — забезпечено захист власних воріт. Але це аж ніяк не гарантує успіху цілісної політики Варшави щодо Києва. Ймовірність таких гарантій може суттєво збільшити лише послідовна реалізація конкретних проектів у співпраці з Україною.

Власне, реалізація «другого крила» політики Польщі щодо України — розвитку стратегічних контактів із Києвом — проходить набагато складніше. Не треба особливо цікавитися міжнародною політикою, щоб помітити критичне зменшення інтенсивності співпраці після приходу до влади В.Януковича і смерті Л.Качиньського. Відкрита підтримка В.Ющенка в 2004 році поставила в досить незручне становище польських керманичів після перемоги лідера Партії регіонів у лютому 2010 р. Це однозначно позначилося на міждержавному співробітництві.

Внаслідок геополітичних і політичних змін польська політика щодо України природнім чином мусила стати менш інтенсивною. Разом із тим важко виправдовувати Варшаву за відсутність активності. Складно зрозуміти, чому в умовах коли нафтопровід Одеса — Броди запрацював у аверсному режимі, Польща обмежується загальними фразами про «актуальність добудови нафтогону». Цілком імовірним є те, що на даний момент немає достатньої кількості каспійської нафти для «польського» варіанту маршруту Одеса — Броди. Але ще більш очевидним є той факт, що нинішні обставини хороші для проведення інтенсивних консультацій із цього питання як із Києвом, так і з Баку.

Відсутні пропозиції щодо реального зближення України з НАТО у сфері безпеки, попри сигнали готовності (хоча невиразні) до цього з боку Києва. Але парадоксально: відмова від повноправної інтеграції з Альянсом створила плацдарм для такого зближення.

Важко пояснити пасивність Польщі в інформаційній сфері. Чому офіційна Варшава або жодна з польських НУО не хочуть посилити обізнаності українського суспільства у сфері європейської й особливо євроатлантичної інтеграції? На даний момент український уряд фактично не заохочує своїх громадян до інтеграції з НАТО й ЄС. А рано чи пізно цей аспект випливе на поверхню, й чим швидше почнеться робота в цьому напрямі, тим реальнішими будуть майбутні успіхи. Чому в інформаційному просторі України польські ЗМІ, на відміну від все активніших російських, фактично непомітні? А безумовно, потенціалом для реалізації таких проектів над Віслою володіють.

Вражаючим є падіння зацікавленості Україною з боку польського третього сектору. Складається враження, що польським НУО, експертам або журналістам Україна цікава лише коли трапляються революції або кризові ситуації.

Список подвигів менш вагомий. Під час візиту В.Януковича до Варшави зроблено перший крок до подолання кризи недовіри — рідкісний подарунок від Б.Коморовського (двоє коней) може стати переломним моментом в особистісних контактах глав держав. До речі, українським лідерам варто подумати про запрошення польського прем’єра (запеклого футбольного фаната), наприклад, на один із матчів за участю українських команд. Продовжуються консультації з питань створення українсько-польсько-литовської бригади для участі в миротворчих операціях. Проведено переговори щодо купівлі, поки що таємничим українським інвестором, польського нафтопереробного заводу Лотос. Дуже скромно.

Низький рівень активності РП у реалізації конкретних проектів з Україною мусить занижувати оцінку польських дій щодо Києва. Футбольне зображення політики тандему Коморовський-Туск щодо України передбачає паралелі з грою збірної Італії, яка в першу чергу дбає про захист своїх воріт, а тільки потім про атаку чужих (т. зв. Сatenaccio). Водночас варто пам’ятати, що італійські футболісти досягали успіхів лише тоді, коли поряд із надійними захисниками грали знамениті нападники (П.Россі, Р.Баджо чи А.Дель П’єро). Здається, Варшаві час уже випускати їх на українське поле...

Не слід забувати про ще один фактор, який не дозволяє остаточно й однозначно оцінювати політику Варшави щодо Києва. Аналітикам польсько-українських відносин варто поставити собі ключове запитання: коли політика РП щодо України буде вважатися успішною? Варіанти відповідей можуть бути різними, але напевно найбільш успішною політика буде тоді, коли Україна опиниться і в НАТО, і в ЄС разом із Польщею. Відповідно, при оцінці політики Варшави щодо Києва не можна не враховувати якості внутрішньої та зовнішньої політики України. Наївно вважати, що Б.Коморовському або Д.Туску під силу самостійно або навіть за підтримки Заходу суттєво впливати на хід рішень Банкової або Грушевського.

Провал польсько-українського партнерства буде очевидним, якщо тенденції внутрішньої політики України збережуться. Імітація реформ над Дніпром не дозволить наблизити Київ до європейських і євроатлантичних структур, навіть за наявності дуже сприятливих зовнішніх обставин і чинників. А фундаментальні проблеми з дотриманням демократичних стандартів та свободи слова відштовхнуть Україну від Заходу ще далі.

І навіть, якщо польська дипломатія зіграє в ідеальний футбол, то це не матиме жодного значення, бо це буде гра без воріт. А доки Київ не поставить їх на місце, доти оцінки політики Варшави щодо України втрачатимуть повний сенс.